Неля Ваховська
Люба авторко, я тебе з’їм. Твоя перекладачка
Ми щодня зустрічаємо купу бездарно написаних текстів: рекламу, анонси, пресу, книжки. Для самозахисту ми здебільшого концентруємося на змісті, часом ховаємося за думкою, мовляв, добре, що хоч так пишуть, хоч українською. Зате з іншомовною літературою чомусь усе інакше: перекладам звично не довіряти. Звідки ця підвищена чутливість? Чому нас так дратує факт перекладання?
Традиційний аргумент стверджує: переклад передбачає відбір найякіснішої літератури, тож від текстів ми автоматично очікуємо дуже високого рівня. А якщо він виявляється не таким, то винна невістка (закреслено) перекладачка! Бо не могла ж авторка, самим фактом перекладу піднесена до рівня міжнародно вагомої, зробити таку дурню. Хоча звідки нам це відомо – з переліку премій на обкладинці чи з факту, що книжка вийшла в авторитетному «Зуркампі» або «Ґаллімарі»?
Можна довго розводитися про містечковість та політичність більшості відзнак, про дедалі помітнішу кризу літредагування в Європі, про те, що помилки роблять усі, – переклад залишатиметься больовою точкою. Перекладена книжка конфронтує мене з власною неповноцінністю: я не знаю більшості мов, а отже, залежна від замкової шпарини перекладу. У певному сенсі я – неповносправна дитина великого світу, пізнавати який можу лише через посередниць.
Можливо, ця залежність свідчить про владу, яку мають перекладачки? Адже вони визначають контури й розмір нашої шпарини у світ. І це страх перед пляшковим горлечком перекладу змушує нас не довіряти «зрадницям», які – не досить «прозоре скло», надто густа «тінь», погані «перевізниці», які «втрачають» на «міжкультурних мостах» більше, ніж «знаходять» чи «додають». Зрештою, вони лише відтворюють оригінал, не створюючи нічого свого – геть як жінки в архаїчних патріархальних суспільствах, які народжують «чоловікових дітей», але не своїх власних.
Чи, може, мою залежність варто розглянути з феміністичної оптики: перекладачки – це радше ті, хто годують мене світом, і мій зв’язок із ними набагато інтимніший?
За словами блогерки Крістіани Куандт, спроба поглянути на переклад крізь фізіологічні метафори не нова: ще у 1920-х рр. бразильські авангардисти на чолі з Гарольдо де Кампосом розробили антропофагічну теорію культури. Апелюючи до доколумбівських часів з їхніми практиками ритуального каннібальства (яке певні групи місцевого населення застосовувало до надзвичайно могутніх і славетних ворогів), де Кампос описав переклад як поїдання «найбільш забороненої з усіх тварин». Роботу перекладачки він зображує актом шанобливого поглинання чужого тексту задля творчого імпульсу, наближення до величі, зрештою, створення чогось нового, що є результатом її власного метаболізму.
Дітонародження, вигодовування чи антропофагія – ці метафори кричать про одне: переклади – продукт, створений перекладачками. Авжеж, ми не придумуємо, що і як викладено в книжці, ми – не авторки романів, драм чи віршів. Однак надруковане під українською палітуркою – це результат того, як ми прочитали вихідний текст: зрозуміли, відчули, прожували, переварили («Переклад між герменевтикою і травленням» – про таку філософську працю я мрію!) і, зрештою, пропустили його через себе, викладаючи на письмі.
Ми – авторки своїх перекладів. А отже, на презентаціях не мусимо «заміщувати» письменниць, розповідаючи, що вони «хотіли сказати своїм твором» – звідки нам знати, хто й чого хоче? Не маємо соромитися своєї начебто другорядності – бо чи відбувся б цей твір українською, якби ми його не зробили? По хорошому, ми не повинні б і усно перекладати за авторками, бо ми – не їхні «голоси» чи «тіні».
«Я взагалі люблю момент, коли автор каже „наша книжка“. Для мене перекладена книжка також „наша“», – зауважує білоруска Ірина Герасимович. Для неї, як і для багатьох із нас, переклад – це партнерство, шаноблива і вдумлива відповідь на текст-висловлювання іншої людини, словами Ірини, «справжня зустріч». То чом би не відмовитися від недолугих метафор про літературне посередництво й не назвати перекладачок колегами, співавторками української версії твору? Чому б не поставити наші імена поряд із авторськими на обкладинках, афішах і в анонсах, не включити їх до рекламних кампаній, як пропонують чеські колеги?
Зрештою, може, варто б спробувати читати наші переклади як переклади, а не як неможливі, а тому невдалі спроби перевтілити оригінал. І якщо для цього треба когось з’їсти – ми це вміємо!
P.S. У тексті фемінітиви вжито як генератив до всіх людей.
Авторка:
Неля Ваховська
Українська перекладачка з німецької, оглядачка сучасної німецької літератури, організаторка семінарів та тематичних воркшопів для перекладачів, одна з ініціаторок перекладацької ініціативи Translators in Action.
Ілюстраторка:
Маркош Крижак
Графічна дизайнерка, ілюстраторка. Співпрацює з культурними інституціями та громадськими організаціями. Також веде мистецьку діяльність в різних медіа.
