Рання попкультура
Кафка-кінолюб

На початку XX століття кіно було новим явищем і справжньою сенсацією. Зачарування кінематографом не оминуло і Франца Кафку. В його нотатках можна знайти чимало згадок про те, що він дивився у кіно.
 

Von Алісе Аронова

Уродженець Праги Франц Кафка (1883–1924) був очевидцем зародження кіно. Найперші фільми, ті, що нині назвали б примітивним кінематографом через доволі бульварний характер, просто зачарували літератора. Про це він згадує у щоденнику і в листах до нареченої Феліції Бауер. Кафчині коментарі про кіно, за словами німецького актора і письменника Ганнса Цішлера, мають піднесений, пристрасний, зрідка меланхолійний тон.

Кінематограф як розвага і атракціон

Кафка вже у 1910-ті роки часто бував у кіно. Тоді кінематограф, що саме розвивався і стверджувався, ще не сприймали як вид мистецтва, багато літераторів відмовлялися співпрацювати з кінорежисерами і писати для них сценарії. Вони не вірили, що екранізація художніх творів матиме належну якість, тому — на противагу театрові — не поспішали підтримувати кіно, ба більше, охрестили його «ярмарковим атракціоном». Все змінилося у 1920-х роках, коли ігрове кіно почали розглядати як мистецтво, а не тільки як якусь невибагливу розвагу.

Перший стаціонарний кінотеатр у Празі розташувався на Карловій вулиці в будинку «У синьої щуки» (U modré štiky). З 1907 року ним орудував ілюзіоніст Віктор Понрепо. Він урізноманітнив театральну програму кінопоказами і сам віртуозно коментував німе кіно. У рекламних проспектах обіцяв показати глядачам «картини з життя і світу мрій, що задовольнять найвибагливішу публіку». Кафка частенько там бував. Принаймні не рідше, аніж у кінотеатрі «Орієнт» (Kino Orient), який відкрився 1908 року на вулиці Губернська. Рік потому празьку публіку зустрічав ще один кінотеатр — вишуканий комплекс «Люцерна» (Kino Lucerna), де поруч з кінотеатром розмішувалося кабаре і кафе. Цей кінотеатр працює донині. Зокрема у ньому відбуваються покази у рамках фестивалю німецькомовного кіно «Das Filmfest». Кафка нерідко відвідував кінотеатр «Люцерна» разом з родиною або друзями. Письменник Макс Брод, який належав до найближчого кола Кафчиних друзів, не раз пригадував спільні походи у кіно, і не тільки у Празі, а й в Італії, Франції, Німеччині, куди вони разом подорожували.
 

«Торгівля білими рабинями» та інші хіти

Данська стрічка «Торгівля білими рабинями» (Den hvide slavehandel, 1911 р.) режисера Августа Блома у порівнянні зі звичними тоді короткометражними фільмами була доволі довгою — вона тривала аж цілих 55 хвилин, тож вважається першою стрічкою «середнього метра» в історії світового кіно. Вона викликала неабиякий ажіотаж. Щоправда, після перегляду глядачі не завжди були у захваті. Довкола фільму, що розповідає історію кохання з борделю, розгорілися дебати про те, як його розцінювати: як звичайний кітч, який треба заборонити (з-поміж іншого через присутню у ньому сексуальність), чи як сміливий витвір кіномистецтва. Ось кілька слів з рецензії, яку 1911 року написав чеський письменник Іржі Маген для газети «Лідове новіни» (Lidové noviny): «Хто має совість у серці і розум у голові, той мусить від перегляду цього фільму плюватися. Він-бо ніщо інакше як прояв виняткової кінематографічної тупості, цілковита ошука нашого чуття суспільної моралі». Проте Кафку ця позбавлена сюжету, але емоційна і дещо екзотична історія, підігріта переслідуваннями та стріляниною, неабияк захопила. Його полонила доля прекрасної Едіти, яка поїхала до Лондона, щоб провідати родичку, однак на кораблі потрапила до рук бандитів і опинилася в борделі, де в неї закохалися два чоловіки. Порятував дівчину за допомогою поліції інший чоловік, інженер з пароплава, саме він єдиний, хто по-справжньому полюбив Едіт. Тривалий час після перегляду фільму Кафку не покидали сни, сповнені пристрасних переживань, і кошмари про невинну Едіту та садистку-торговицю рабинями, яка скривдила бідолашну дівчину.

Втім, Кафці подобалися різні тогочасні німі фільми, зокрема ранні документальні стрічки, які показували «місто ста веж» — Прагу. Передусім вартий згадки чарівний двохвилинний фільм «Поїздка Прагою на трамваї» 1908 року режисера Яна Кршиженецького, оператора, фотографа і піонера чеського кіно. Через камеру, прилаштовану спереду трамвая (маршрут №3 і №7), ми бачимо атмосферні кадри Праги, якої вже немає: дамбу, мости, Летну, Празький град і єврейське містечко під час реконструкції — район, де свого часу мешкав Кафка.

Неабияке захоплення у Кафки викликала документальна стрічка «Перший міжнародний конкурс літальних апаратів у Брешії» (Primo Circuito Aereo Internazionale Di Aeroplane In Brescia, 1909, режисер Адольфо Кроче), справжня технічна цікавинка про гран-прі престижних авіаційних змагань в Італії. Стрічка показує підготовку літальних апаратів до старту і їхній зліт. Ми бачимо, як злагоджено працюють механіки, відчуваємо, як хвилюється п’ятитисячна публіка у передчутті радісного моменту, і проймаємося щирою пристрастю конструкторів і авторів стрічки до літальних апаратів. До стрічки ще додані кадри святкування перемоги Глена Кертіса на міжнародних авіаційних змаганнях 9 вересня 1909 року. Кафка, який у той час відпочивав на північному сході Італії, і разом з Максом Бродом був очевидцем емоційної події, написав про неї репортаж під назвою «Літальні апарати у Брешії» (Die Aeroplane in Brescia). Кафчин репортаж надрукувала празька газета «Богемія»: «І ось знак на сигнальній щоглі показує, що […] Кертіс може злітати, щоб поборотися за гран-прі у Брешії. […] Тільки-но підтвердили політ, як почувся шум двигуна, тільки-но публіка озирнутися, як Кертіс вже здійнявся і полетів понад рівнинами, що розстилалися попереду, ген до лісів, які, здавалося, саме цієї миті виростали з-під землі десь там у далечі».

Кафка багато подорожував, і не тільки фізично, а й віртуально — за допомогою фільмів. Варто згадати бодай кілька італійських документальних фільмів 1907–1913 років, які йшли у празьких кінотеатрах: «Песк’єра» (Peschiera), «Озеро Маджоре» (Lago Maggiore), Лігурія (Liguria), «Перегони у Мірафіорі» (Il corse de Mirafiori). До речі, ці фільми-подорожі були кольоровані і вабили око глядача різними барвами: зеленою, блакитною, жовтою, сепією тощо. Медитативний стиль цих італійських подорожей додатково створював атмосферу відпочинку, тож глядачі, з-поміж них і Франц Кафка, охоче віддавалися колисанню морських хвиль, щиро захоплювалися красою озер і печер, античною архітектурою та пам’ятниками. Завершувалася подорож славетними кінними перегонами з тогочасними знаменитостями і паннами у модних капелюшках.

Пропала картина і пошуки батьківщини

А як там з кінокомедіями? Тут, певна річ, не можна не згадати французьку десятихвилинну стрічку «Нік Вінтер і викрадення „Мони Лізи“» (Nick Winter et le vol de la Joconde, 1911, режисери: Поль Ґарбаньї, Жерар Буржуа, продюсер: Шарль Пате — перший кінопродюсер у світі). В основу дотепної комедії покладений правдивий випадок з історії Лувру — крадіжка «Мона Лізи» 21 серпня 1911 року і слідство, яке закінчилося нічим. Два роки потому картину випадково чи ні знайшли в Італії. Цікавий факт: після викрадення коштовної картини кількість відвідувачів у Луврі не зменшилася. Навпаки, тисячі людей — серед них Франц Кафка і Макс Брод — рушили до музею, щоб побачити пусте місце на стіні.

Кафка певний час заявляв, що він переконаний сіоніст. У цей період він писав для сіоністського щотижневика «Зельбствер» і вивчав іврит, однак його мовні знання не перевищили базовий рівень. Без жодних сумнівів, Кафчиною мовою була німецька, хоча він вільно розмовляв ще чеською і французькою. Як засвідчують щоденники, він навіть подумував виїхати до Палестини і не тільки через стан здоров’я (тамтешній клімат міг угамувати його туберкульоз), а й через друзів, які там мешкали і могли підтримати матеріально. Але до чого тут кіно? 1921 року Кафка записав у своєму щоденнику: «Сьогодні фільм про Палестину». Нам відомо, що мається на увазі стрічка «Повернення до Сіону» (Shivat Zion, 1921), показ якої відбувся у празькому кінотеатрі «Bio Lido» на вулиці Гавлічковій. Стрічка розповідає про нове життя Палестини, розбудову її економіки, етнічну строкатість і політичні домовленості. Фільм був знятий на замовлення Єрусалима і мав на меті ближче познайомити євреїв з палестинською реальністю. Наскільки серйозним було рішення Кафки покинути Європу і як сильно вплинула на нього стрічка про Палестину, ми вже ніколи не дізнаємося. Палестина залишилася для Кафки недосяжною і недоступною, близькою і далекою, імагінативним простором, кіно.

Тож, власне, чим було кіно для Кафки? Відповіді на це запитання немає, ми можемо хіба що здогадуватися та припускати. Достеменно відомо одне: кіно полонило славетного письменника, він знав напам’ять усі програми сеансів на тиждень. Кіно втілювало для нього красу, було радістю і водночас стражданням. Цілком можливо, що Кафка сприймав кіно як можливість втекти від самотності і від свого на позір доволі пересічного життя. Кафка, юрист за освітою, з 1908 року працював службовцем у празькому Товаристві страхування робітників від нещасних випадків (до речі, контора розташовувалася за кілька кроків від кінотеатру «Люцерна»), однак робота не виповнювала його. І хоча Кафка дуже сумлінно виконував все, що належало по службі, він страшенно нудився. А у вільний від роботи час розривався між, з одного боку, виконанням обов’язків у батьковій крамниці, походеньками у кіно, каварні, кабаре та борделі з друзями, коло яких дедалі більшало, та, з іншого боку, літературними експериментами, які набували дедалі більшого значення у Кафчиному житті.  Влучно описав значення кіно для письменника Ганнс Цішлер: «Багато разів на рік Кафка тікає у кіносвіт, щоб знайти там знечулення. Він йде у кіно, щоб забутися. Адже ніде інде не можна сягнути забуття з такою насолодою, як у кіно».