Втеча і прихисток
Refugees Welcome – німецькі документальні фільми

У ЗМІ біженців часто подають як загрозу статусові кво. Натомість ряд документальних стрічок більш різнобічно розглядає людей, для яких втеча на чужину часто стає єдиною альтернативою маргіналізації, насильству або смерті на рідній землі.

Документальний фільм Філіпа Шеффнера (Philip Scheffner) Revision (2012) починається з короткого газетного повідомлення. У 1992 році на пшеничному полі в Мекленбурґ-Передній Померанії поблизу німецько-польського кордону німецькими мисливцями було застрелено двох румунських чоловіків. Ті, хто стріляв, пояснили, що в сутінках вони переплутали румунів з дикими свинями. Обох підозрюваних після короткого розслідування виправдали. Смерть залишилась непокараною, справу здали в архів.
 
Через двадцять років Шеффнер піддає ретельній перевірці проведене розслідування. Реконструюючи цей випадок, він налагоджує контакти з сім’ями та знайомими жертв. На свій подив він встановлює, що ніхто не потурбувався навіть повідомити їм про судовий розгляд, не говорячи вже про те, щоб опитати їх як свідків. При цьому він розвиває незвичний метод, щоб дати висловитись сім’ям загиблих. Вони перед камерою знову прослуховують свої висловлювання і можуть таким чином оцінити власний медійний ефект. Глядач зустрічається не з заплаканими родичами жертв, а з впевненими співрозмовниками, які усвідомлюють свій медійний ефект. Так незвично Revision розкриває умовності роботи над документалістикою.

Руйнування розповсюджених стереотипів

В пошуках свободи, часто з ідеалізованими уявленнями про нову Батьківщину, вони опиняються в приймальному таборі – ті, хто подають прохання на притулок у Німеччині. Вони зазвичай змушені жити місяцями, а то й роками в гуртожитку для прохачів притулку, не маючи дозволу вільно пересуватися країною. В останні роки все сильнішим стає політичний і суспільний протест проти таких умов. За цю тему взялись також кінематографістки Антьє Круска (Antje Kruska) та Юдит Кайль (Judith Keil). В Land in Sicht (2013) вони зображають портрети трьох біженців, які до з’ясування процесуальних моментів живуть у примусовій черзі, бо не отримують дозволу на роботу.
 
Абдул з Ємену, камерунець Брайан та іранець Фарід приїхали до нової Батьківщини з зовсім різними уявленнями про життя в Німеччині. Але всі троє опинились в гуртожитку для прохачів притулку в бранденбурзькому містечку Бад Бельціґ. Вони наштовхуються на чиновницьке свавілля, але також зустрічають людей, які відкривають їм двері в німецьке щоденне життя. Ці зустрічі не позбавлені міжкультурних непорозумінь – інколи комічних, інколи трагічних. Наприклад коли вони намагаються зрозуміти мовні норми німецького агентства зайнятості. Та саме ці моменти чітко показують, яку потужну владу мають над усіма сторонами кліше і забобони. Але шанс їх подолати все-таки є. За цей проникливий і разом з цим багатосторонній портрет Антьє Круска та Юдит Кайль отримали в 2013 році Премію з кінодокументалістики від Goethe-Institut.

Вимушена комічність інтеграції за приписами

У фільмі Werden Sie Deutscher (2013) Бріт Байєр (Britt Beyer) упродовж десяти місяців супроводжує слухачів інтеграційних курсів у Берліні-Нойкьольні. До участі у таких курсах згідно з імміграційним законодавством можна примусити іноземців, які прагнуть постійно жити в Німеччині. Навчальна програма передбачає не лише вивчення мови, але й набагато більш складне завдання: інтеграцію в німецьке суспільство. Werden Sie Deutscher зберігає рівність з героями картини, реєструючи камерою настрої, збентеження та найменші жести. Через вдалий монтаж унаочнюється абсурдність намагань навчитися бути німцем на інтенсивних курсах. Байєр відмовляється від пояснювальних коментарів. Глядачі самі можуть і мусять встановити взаємозв’язки. Таке „вільне“ споглядання не виходить з певної оцінки, свідомо залишаючи місце для власних висновків від побаченого.

Глядачі відчувають абсурдність ситуації

Він коментарів відмовилась також і Юлія Олькерс (Julia Oelkers)  у своїй стрічці Can’t be Silent (2013), що документує турне музичного гурту „Strom & Wasser feat. The Refugees“, складеного з німців та біженців. Фільм чітко показує, наскільки обмеженим є простір пересування біженців – як просторовий, так і емоційний. Коли вони на сцені, то їх вітають як зірок, але потім залишається лише шлях назад в табір за ґратами та втеча від депортації. Олкерс робить так, щоб ця абсурдність вплинула на глядачів – вона знає, що, почувши Нурі, Ревеліно та інших лише раз, відразу дивишся на тему „притулку“ іншими очима.