Берлін в кіно
Місто, що ставить себе на сцені

Кінематографіст Клаус Лемке якось назвав фільми про Берлін «дотаційним безглуздям для скутих донечок і синочків» - та відразу сам зняв таке кіно. Німецька столиця як місце втечі для мрійників, креативних, збанкрутілих та митців свого життя – цей кіносюжет популярний як раніше, так і тепер.

Кіно про Берлін має довгу традицію. Коріння безмежної принадності міста можна розпізнати у Західному Берліні вісімдесятих років: «Мені добре, мені Берлін в кайф», співає група Ideal в документальному фільмі B-Movie (2015), що з ностальгією згадує панк-тусовку тодішнього міста за Стіною. «Берлін був ще більш убитий ніж Манчестер», ділиться своїми солодкими спогадами Марк Рідер, який переїхав з Британії та з’являється у стрічці в ролі оповідача. Це життєве відчуття виражається у саунді таких груп як Einstürzende Neubauten та Malaria!. Сюди  заносило навіть самого Девіда Боуї. Цей образ розділеного міста включає затишшя, яке меланхолійно споглядають янголи з Неба над Берліном Віма Вендерса (1987). Субкультура квітнула між наїжаченими фронтами Холодної війни.

Хіповий hip, більш хіповий hipper, найхіповіший hipster: винаходження себе у глобальній метрополії

Trailer: „Desire will set you free“ (2016) von Yoni Leyser (Youtube.com)

Між тим Берлін перетворився на глобальну метрополію, що відбивається і у кіно. В Desire will set you free (Бажання робить тебе вільним, 2016) йдеться про кохання між письменником єврейського походження з США у виконанні режисера Йоні Лейсера та російським хлопцем з ескорт-сервісу. Цей краудфандинговий проект документує жваву квір-тусовку міста, якій більше не потрібно боротися за те, щоб її помітили. «Як трансвестит», каже чоловік у центрі праці, «Ви у Берліні завжди зможете отримати робоче місце». Про любов, секс та роботу йдеться і в Берліні для героїв Клауса Лемке (2012), що незрівнянно пародіює місцеве хіпстерство. Ветеран спонтанного андеграундного кіно, народжений у  1940 році, відправляє бадьору зграйку позбавлених орієнтації новачків у паркурну подорож марнотами. Затято прагнучи постійного самовинаходження та інсценування себе, вони всі зрештою опиняються у ліжку один з одним. Те, що рухає ними, влучно сформулюно у роуд-муві Фелікса Штінца Puppe, Icke & der Dicke (2012): «Нічого не можеш, нічого не робиш - шуруй у Берлін!»

Між ідилією та джентрифікацією

Здається, що проминула вічність після появи кіно перших років від падіння Стіни з відбитком тематики Заходу-Сходу та напруженої непевності. Навіть такий свіжий фільм як комедія Андреаса Дрезена Sommer vorm Balkon (2005), в якому корінна берлінка та швабка мешкають разом у районі Пренцлауер Берґ, поки цю ідилію не руйнує джентрифікація, видається документом свого часу: сьогодні комерційна санація ласих шматків старої забудови вже давно завершена.
 

Trailer: „Oh Boy“ (2012) von Jan Ole Gerster (Youtube.com)


Трагікомедія Oh Boy Яна-Оле Ґерстера (2012) жартує з того, як майже тридцятилітній Ніко марно намагається в змінених економічних умовах отримати каву за гроші – «Коламбія чи Аррабіата?», долинає з-за прилавку солодкий швабський щебіт. Ніко запустив навчання, не має ні шляху, ні мети – він пізній нащадок мрійників, студентів-переростків, тих, хто закосив від армії та результативності, усіх, хто довгий час формував образ берлінця-вигнанця. Його нічна мандрівка новим Берліном, елегантно відзнята в чорно-білому, показує меланхолійного воїна-самітника, який більше не хоче йти в ногу з процесом розвитку.

Моменти тиші у місті вечірок

Trailer: „Victoria“ (2015) von Sebastian Schipper (Youtube.com)

Схопити місто в його постійному русі – жодному фільмові це не вдалось так видовищно і автентично як Вікторії Себастьяна Шіппера (2015). В цьому відважному кіноексперименті, знятому одним єдиним планом тривалістю 140 хвилин, молода іспанка дозволяє зачепити себе чотирьом хлопцям, з якими вештається будинками і  супроводжує їх зрештою в пограбуванні банку. Вони «real берлінці, не ті, що понаїхали», розповідає про себе симпатичний Зонне – таку зав’язку розмови на кульгавій англійській мові можна почути ледь не кожної ночі в розігрітій атмосфері бурхливих гулянь і веселощів. У момент тиші Вікторія розповідає свою історію: втеча від відсутності перспектив у збанкрутілій Іспанії привела її сюди, і тепер вона працює тут за жалюгідну платню в кафе. Берлін – це не тільки невгамовний і яскравий центр вечірок, але й прихисток для біженців та вигнанців з усього світу, трудових мігрантів і гедоністів, добровільних та примусових експатів, сповнених надій на краще життя.

Справжні берлінці, справжні проблеми

«Справжні берлінці» ще існують, зокрема у таких по-прекрасному дивакуватих трагікомедіях Акселя Раніша (Ich fühl mich Disco, 2013) про берлінські окраїни. Але найближче до них звичайно ж документальне кіно. Таке як Prinzessinnenbad Беттіни Блюмнерс (2007), жорсткий портрет трьох дівчат з важких сімей, яких вона зустріла у кройцберґовому Прінценбаді – безкоштовному басейні і місці зустрічі культур, символі не завжди простого, та все ж можливого співжиття у місті. Клара, Міна і Танюша балакають про німецьких та турецьких хлопців, курять, п’ють, фліртують. Вони – це грубий і неприкрашений Берлін, що перевищує міру дозволеного для їхніх крихких дівочих душ.

Trailer: „Prinzessinnenbad“ (2007) von Bettina Blümner (Youtube.com)

І зрештою згадаємо Neukölln Unlimited Аґоністо Імонді та Дітмара Рача (2010), в якому ми знайомимось з Хассаном, Ліал і Марадоною з сім’ї ліванських біженців. Усі народились у проблемному районі Нойкьольн, роками ведуть боротьбу проти депортації та лиш у брейк-дансі знаходять визнання, в якому їм відмовляє суспільство. У розмовах з Хассаном, коли він рефлектує над абсурдними термінами бюрократичних процесів («Комісія зі складних випадків»), викривається блюзнірство запеклих інтеграційних дебатів останніх років. З усіх кінематографічних берлінців він єдиний, хто називає Берлін своєю «батьківщиною».