Австрія
Австрійські нобеліати і Герман Гессе, або Що тут робить Герман Гессе?

Філософ Герман Гессе

Гессе знають і люблять читачі, які навряд зійшлися б у смаках в музиці, моді чи гастрономії: гіпі, інтелектуали, юні ідеалісти та поважні професори. Наприкінці життя біля дому нобеліата у швейцарській Монтаньйолі на нього цілоденно чатуватимуть шанувальники. Навіть ті, хто ніколи не читав Гессе, мріють побачити великого прозаїка. На білій садовій хвіртці напис «Будь ласка, не турбуйте», автор майже не виходить за межі огорожі, хоча радо порається в саду. Його турботлива дружина Нінон їздить замість Германа отримувати престижні нагороди, наприклад Премію миру німецьких книгарів. Однак публіку таке показове відлюдництво не зупиняє: всі хочуть собі бодай шматочок Гессе, кілька слів, бажано від руки, тому щороку надсилають тисячі листів, які Герман сортує з допомогою секретарки. Час від часу до його будинку приходять із рефератами школярі, аби спитати, навіщо нобеліат написав той чи той роман і що він мав на увазі. Такі запитання його радше дратують. До «Смерті автора» Ролана Барта лишається ще з десяток років. До смерті Германа Гессе — лише п’ять.

Герман Гессе прожив напрочуд довге життя, і його стиль повільно дрейфував від коротких імпресіоністичних образків у перших виданнях до автобіографічних текстів виховання і східних романів у зрілому віці. Свою головну нагороду він отримав аж у 1946-му, коли закінчилася Друга світова війна, і, звісно, одразу ж розгорнулася дискусія, якою мірою це премія за творчість, а якою — за життєву позицію, пацифізм і незмінну моральну стійкість німецько-швейцарського письменника. У пізній період життя Гессе його біографії набули мало не агіографічного виміру: так переповідали, що в дитинстві він рятував тварин і розмовляв у лісі з живими істотами, та й загалом був сповнений любов’ю до всього живого. Герман і справді мав досвід життя в колонії для «природних людей» на Монте-Веріта, «горі Правди» у Швейцарії. Але не менш важливим для формування його як особистості стали досвід юнацьких загулів, кілька спроб самогубства і робота в книгарні. Тож пасторальний Гессе, що розмовляє з тваринами, — радше рустикальний міф. А яким він був насправді і як писав?

Halya Verheles ©
З дитинства Герман значно більше часу проводив у родинній бібліотеці, ніж на природі. Його дідусь, доктор філософії Герман Гундерт, був відомий тим, що уклав словник малаялам-англійської, а також доклався до перекладу Біблії цією мовою. Він їздив Індією з місією просвітництва місцевих і їхнього навернення до єдиної правильної релігії — звісно, християнства (ось вам і черговий приклад тягаря білої людини). А ще місіонер зібрав низку артефактів і надбав за часи академічної роботи непогану колекцію книжок. Саме Гундерт прищепив онукові любов до читання, тож, на відміну від Вірджинії Вулф, майбутній нобеліат не потерпав від тиску попередніх письменницьких поколінь, а радше був їм вдячний. Безпечне місце, де інтелектуали можуть зайнятися творчою працею, не піклуючись про побутове чи політичне, — це, ймовірно, відтворений автором у зрілому віці образ затишного куточка дідусевої бібліотеки. Звісно, ідея «гетто для розумників» не нова (згадати бодай Телемське абатство у Рабле), але саме Герману вдасться вибудувати такий структурований, цікавий простір. 

Крім читання, онук швабського місіонера полюбив музику, живопис та античну літературу — ідеальний образ ренесансної людини, народженої у хибну епоху. Тут все просто: на думку Гессе, якби у ХХ столітті домінувала культура Моцарта, а не Ваґнера, сутінки Європи не настали б. Водночас слухати класичну музику поміж новинами та зведеннями з біржі, як зазначає Степовий Вовк Гаррі Геллер, — то профанація. Музика, як досконала комбінаторика, є втіленим мистецтвом, тож вона вимагає вдячності й уваги.

Слава прийшла до письменника не одразу, але все ж задовго до опус маґнума, «Гри в бісер». Після друку роману «Герман Лауешер» знайомства з Гессе шукатиме молодий поет Штефан Цвайґ і, що для автора важливіше, видавці з «S. Fischer Verlag». «Петер Каменцинд», автобіографічний роман становлення, приносить Гессе перший пристойний аванс у 1000 марок і премію Бавернфельда міста Відень. На «Сіддхартху», роман про сина брахмана, що прямує «в серце хаосу», критики відреагували «шанобливим зніченням», що автора образило. Однак вже цей твір закріплює за Германом славу європейського мудреця. У «Сіддхартсі» Гессе волів змалювати «індійський медитативний життєвий ідеал», повільний рух думки, мову, що нагадує молитву.
Та на найвищому рівні все це вдалося втілити саме у «Грі в бісер», яку інший нобеліат Томас Манн назвав «довершеним шедевром», вказавши на схожість мотивів цього роману і тем із його власного твору «Доктор Фаустус» (так, приємно бачити в іншому власне віддзеркалення, не забуваймо, які автори нарциси). Сьогодні до метафори гри в бісер та образу Касталії звертаються навіть ті, хто не читав жодного тексту Гессе і не чув, що він дістав Нобелівку «За сміливість і проникливість у його творах, які є прикладом класичних гуманістичних ідеалів та високого художнього стилю».

Письменниця Ґабріела Волман стверджує, що секрет Гессе полягає у «прекрасній категоричності його текстів», а біограф Алоїз Принц пише, що Гессе ніби звертається до кожного читача особисто. Тому й вражає кожного по-своєму.

Гессе не вірив у життя після смерті у християнському дусі, однак вважав, що по той бік все ж щось може існувати. Це щось — авторське безсмертя.

Феміністка Ельфріде Єлінек

Романтики популяризували думку, що музика — найуніверсальніше з мистецтв, і з цим погоджувався не лише Гессе. По-перше, музика справді не потребує перекладу, а значить, відтворення стає простішим і не передбачає переконструювання кожного твору геть іншими засобами, як-от у випадку перекладу літературного твору. По-друге, музику можна слухати навіть без мінімальної попередньої підготовки — для сприйняття мелодії на слух не треба навіть знати нот, — а тому виникає ілюзія її простоти й доступності. Нарешті, музика, імовірно, є популярнішим хобі, ніж читання: навіть ті, хто за рік не розгорнув жодної книжки, чув кілька(сот) мелодій у кафе, транспорті, в крамницях чи й просто на вулиці. Музика часто використовує літературні тексти, наприклад бере основи оперних сюжетів з літератури. Однак і література наслідує музику: звукопис, ритмічний малюнок, розвиток лейтмотиву — вже звичні художні прийоми не лише у текстах високочолих інтелектуалів. Працювати із музичним малюнком простіше на рівні поезії, ніж прози, однак деяким прозаїками все ж вдається інтегрувати музику в текст. Одна з них — лауреатка нобелівської премії з літератури 2004 року «За музичний потік голосів у романах і п'єсах, які з надзвичайним лінгвістичним запалом розкривають абсурдність соціальних кліше та їхньої поневолювальної сили». Так, на сцені Ельфріде Єлінек. 

Halya Verheles ©
Ельфріде виховували як майбутню музикантку: орган, скрипка, гітара, альт, фортепіано — простіше згадати інструменти, на яких Єлінек не грала. Пізніше були консерваторія та історія мистецтв у Віденському університеті. Однак жінка вирішила не будувати музичної кар’єри, натомість зосередившись на письменництві. В своєму найвідомішому романі «Піаністка» вона скаже: Відень живе коштом минулої слави класичних композиторів. Місто експлуатує образи Штрауса і Гайдна, не пропонуючи нових смислів, не шукаючи свіжої форми, а лише відтворюючи давно знайоме. Повторювати вже сказане Єлінек не хотіла.

Від перших текстів авторку критикують за надмірну емоційність прози. Так у «Піаністці» вона описує почуття молодої жінки Еріки Когут, змушеної жити із матір’ю. Мама сама обрала доньці кар’єру, сама визначила їхній спільний спосіб життя і повністю взяла на себе домашні клопоти. Показово, що на стіні доньчиної кімнати, де та займається музикою, мама поставила ґратки — більш як прозорий натяк на статус Еріки вдома. І ні, не йдеться про спроби оберігати генійку, не здатну піклуватися про себе: музика тут аж ніяк не романтизована, це просто засіб досягти певного рівня матеріального добробуту, а головне — купити велике житло (ось вона, втілена австрійська мрія!). Музика стає продуктом вжитку, чимось на кшталт молока на сніданок, якого і не помічаєш, поки воно не зникне.

Когут-молодша не здатна не лише на бунт, а й на повноцінну сепарацію, і натомість шукає свободу в (авто)агресії і деструктивних практиках. Ця родина ніби зупинилася в часі, коли дівчинка була підліткою: Еріка навмисне ранить себе й навколишніх, свідомо виявляє жорстокість щодо залежних від неї, зокрема учнів, а ще намагається усвідомити власну сексуальність. Мама ж натомість контролює кожен її крок і вимагає телефонувати, повідомляючи про найменші запізнення.

Як ви вже могли зрозуміти, одне з найважливіших місць у текстах Єлінек посідає психоаналіз. Звісно, йдеться не лише про фройдизм, який лишається на поверхні, а й про юнгівські мотиви та психологію творчості. Для персонажок Єлінек сексуальність стає одним із базових вимірів свободи, і, слухаючи їхні історії ми, читачі, самі почуваємося на місці психоаналітика, якому дуже детально, майже анатомічно описують кожен конкретний кейс співзалежних, травматичних стосунків. Сублімація та витіснення, неможливість вільно виявляти емоції і вибудувати діалог з іншим — те, про що так багато писатимуть авторки нової щирості, — почала висвітлювати ще кілька десятиліть тому Ельфріде. 

На відміну від німецьких романтиків, та й багатьох модерністів, авторка не ховається за символізмом чи метафоричністю, обираючи натомість тілесність, табуйовану лексику. Як зазначає критик Марсель Райх-Раніцкі, радикальність і сміливість, провокативність прози Єлінек справді захоплюють та дивують. Щоразу, як ми сподіваємося на традиційний щасливий сюжет, як-от у романі «Коханки», авторка обманює наші очікування: стосунки майже завжди виявляються для героїні пасткою, кліткою, з якої годі порятуватися. Ця думка посідає центральне місце і в одній з найвідоміших драм австрійської письменниці «Що сталося після того, як Нора покинула свого чоловіка, або Підпори суспільств». Покидаючи один ляльковий дім, кожна Нора майже напевне приречена потрапити в інший, адже будь-яка соціальна взаємодія вимагає від неї триматися строгих обумовлених рамок.

Єлінек висвітлює некомфортні для читача теми: насильство, жорстокість батьків щодо дітей і навпаки, експлуатацію жінок, соціальну несправедливість під машкарою квітучої демократії, приховану і явну дискримінацію меншин. Жодних сором’язливих підмін чи грайливих недомовок, тому часом твори Єлінек гостро дошкуляють і навіть дратують. Але не так, як романи Роб-Ґріє чи окремі тексти Батая, що є умоглядними експериментами. Ельфріде цілком базується на реальності, ймовірних подіях, надто чітко вказує на актуальні проблеми суспільства, спрямовуючи свій письменницький прожектор у ті темні кутки нашого єства, куди ми воліли б і не заглядати. Якщо вікторіанські письменниці цікавилися божевільною на горищі, Єлінек пропонує таки оглянути це горище, аби усвідомити, що ж довело персонажку до божевілля.
І що бачимо? Винуваті всі ми.

Провокатор Петер Гандке

Дізнавшись, що вона отримає Нобелівську премію, Єлінек зазначила, що найвищої літературної нагороди більше достойний її колега Петер Гандке. І той, попри неоднозначну репутацію, таки дочекався медалі у 2019-му. 

Мало про яке присудження найвищої нагороди сперечалися так бурхливо. Гандке дісталося від родичів жертв різанини у Сребрениці (вони назвали письменника «апологетом геноциду» і засудили нобелівський комітет), від Салмана Рушді (той запропонував для Гандке прізвисько «ідіот року»), Алена Фінкелькраута (а цей ствердив, що Петер — ідеологічний монстр). Так, Гандке своїм принципам не зраджував, але й принципи були не найліпші. 

У відповідь на критику член Шведської академії юрист Ерік Рунессон, що займає крісло №1, зазначив, що у текстах Петер геноциду не пропагує, а це для комітету основне. Схвалив вибір і перекладач Матс Мальм, спеціаліст з ісландських саг. Однак поодинокі голоси на підтримку прозаїка потонули у хорі критики і неприйняття. Так члени PEN America і особисто очільниця організації Дженніфер Іґан зазначили, що академія фатально помилилася, адже підтримує того, хто підриває історичну істину, і ніяка «мовна винахідливість» не може бути цьому виправданням. На відміну від Букера чи Пулітцера, що підсвітлюють окремий текст, в центрі Нобелівки лишається особистість автора, а не один з його творів. 

Тож на сцені Петер Гандке, панове. Ваші оплески (або ні).

Halya Verheles © Почав свою письменницьку кар’єру Гандке із гучного скандалу. На зібранні «Групи 47» він розніс старше покоління письменників, не пошкодувавши навіть нобеліата Гюнтера Ґрасса. Із майже футуристичним запалом Гандке підважує попередню традицію: Франц Кафка і Томас Манн, мовляв, писали суцільний мотлох, а про решту й говорити не випадає. Звісно, про молодого нонконформіста одразу видала матеріал газета «Spiegel», а Гандке тільки цього й треба було. Мине кількадесят років — і наступний скандал буде ще голоснішим: автор заперечить геноцид мусульман у Сребрениці, висловивши безглузде припущення, що йдеться про масове самогубство.

Публіці Гандке відомий не лише скандалами, а й сценаріями до фільмів Віма Вендерса: від «Жінки-шульги» про героїню, що ніяк не може вписатися у суспільство і тому обирає самотність, до «Неба над Берліном» про кохання ангела до циркової гімнастки. Якщо від кінокартин за сценаріями Гандке глядач може очікувати довгих планів, повільних діалогів, класичних інтертекстів — від Флобера до Ґете, то в літературних творах він приділяє увагу лінгвістичним експериментам і «поєднанню реалістичного і метафоричного начал». Можливо, найповніше авторську теорію ілюструє оповідання Гандке «Страх воротаря перед одинадцятиметровим».

Головний герой Йозеф Блох — колишній воротар, що був змушений завершити кар’єру після гучної сварки із суддею і стати монтувальником. Це змодельований, однак не абсурдистський персонаж, ймовірна алюзія на головного героя «Стороннього» Камю. Як і Мерсо, Блох коїть беззмістовне вбивство, яке годі пояснити чи зрозуміти. Мотиви не приховано від читача, їх просто немає. На місці загибелі випадкової коханки (до речі, касирки кінотеатру) Блох навмисне лишає докази своєї причетності, однак навіть це не допомагає поліції викрити злочинця. Втім, «Страх воротаря…» не так детективне оповідання про процес розслідування, як розмова про самотніх людей, таких собі монад, що хаотично й безупинно переміщаються текстом. Образ воротаря перед пенальті, який бачить м’яч, однак не здатен його зупинити — напрочуд точна метафора нашого безсилля і неможливості взаємодіяти з іншими, «грати командно». 

В автобіографічному оповіданні «Без бажання немає щастя» австрійський прозаїк описує самогубство власної матері. Показово, що і в ранніх, і в пізніших творах Петер не пропонує ані моральної оцінки, ані бодай відповідної емоційної насиченості найдраматичніших епізодів. Його герої часто відсторонені від власних дій, як Дон Жуан у однойменному тексті — так руйнується звичний образ коханця і натомість з’являються безліч Дон Жуанів, жоден з яких не буде остаточним. 

Таким самим неостаточним постає і нобеліат Гандке. Сценарист, геній, покидьок.

Bohdana Romantsova