Інтелектуали XX століття, досліджуючи питання ідентичности, зіткнулися з глибинною проблемою людського існування — відчуженням. Капіталістичний лад та індивідуалізм поглиблювали його, розділяючи буття середнього класу, тобто більшости, на робоче та приватне. Державці та культурні діячі не могли протистояти спокусі вдаватися до патетичних дискусій про абстрактні категорії, як-от мораль, дух тощо. Між словом та ділом виникла нездоланна прірва, а вдумливі люди намагалися з’ясувати, хто вони серед нового ладу та яка роль особистости в хаосі історії.
Хто ми? Чим ми є, окрім соціальних ролей, які виконуємо у суспільстві? Що лежить в основі наших особистостей? Літератори минулого століття ставили собі ці та інші запитання й невтомно дошукувалися відповідей у власній творчости. У цій добірці — п’ять книжок, у яких німецькомовні письменники та письменниця шукають джерела й складові власної екзистенційної ідентичности, експериментують з нею та фантазують про те, що було б, якби вони були інакші.
Герман Гессе, «Степовий вовк» (1927)
Добірку відкриває знаменитий роман німецького нобеліата Германа Гессе. Занурившись у східну культуру та філософію і зацікавившись психоаналізом, в історії про відлюдника Гаррі Галлера письменник вирішив з’ясувати, якою є і з чого складається людська ідентичність. Наш герой — уже немолодий самітник, який зве себе Степовим Вовком і відчуває двоїстість власної душі. З одного боку, Гаррі має натуру людини, яка відповідає за духовне, з іншого — вовчу, яка стає втіленням інстинкту, дикости та імпульсу. Ще змалку герой відмежовувався від дрібнобуржуазного світу, до якого належить, однак у зрілому віці не може відмовитись від його переваг: винаймає зручне помешкання у затишному будинку та не гребує міщанськими насолодами.
Внутрішній конфлікт Степового Вовка наростає і загострюється щоразу, як його життя стає по-міщанськи нормальним і стабільним. Тоді герой вдається до згубного страждання. Блукаючи вуличками міста, у якому тимчасово винаймає житло, Галлер надибує на арку, у якій неоновими літерами світиться табличка:
«Магічний театр. Вхід не для всіх. тільки… для… боже… вільних»
З тої пори з Гаррі трапляються химерні штуки — перехожий вручає йому брошурку з назвою «Трактат про Степового вовка», а іншим разом запрошує до ресторану «Під чорним орлом», де чоловік знаходить собі рятівницю. А далі доля закручує героя у веремію пригод у магічному театрі, де йому судилося пізнати власне нутро.
«…«степовий вовк» повинен колись стати віч-на-віч із самим собою, повинен зазирнути в хаос власної душі й до кінця збагнути її. Тоді йому відкриється у всій своїй неминучості сумнівність його існування, і надалі він уже не зможе перебігати з пекла своїх інстинктів у розраду сентиментальної філософії, а з неї у сліпий шал своєї вовчої натури. Тоді людина й вовк змушені будуть визнати одне одного без облудної маски емоцій і глянути одне одному просто у вічі. Тоді вони або вибухнуть і назавжди розлучаться так, що більше не буде «степового вовка», або розважно укладуть між собою спілку в лагідному світлі гумору».
Макс Фріш: втеча від себе та створення Іншого
Криза ідентичности — один із лейтмотивів творчости швейцарського письменника Макса Фріша. Цікаво, що, мовлячи на складну тему буття людини в умовах сучасної західної цивілізації, йому вдавалося бути популярним одночасно серед високочолих інтелектуалів та масових читачів. Гаслом письменника слугував вираз норвезького драматурга Генріка Ібсена: «Я тут, щоби запитувати». Прозаїк не соромився ставити колючі запитання про людське буття у трьох знаменитих текстах, які, за визначенням літературознавців й істориків літератури, разом складають таку собі трилогію та magnum opus у доробку Фріша. Це романи «Штіллер», «Homo faber» та «Нехай мене звуть Ґантенбайн».
Працюючи з темою ідентичности по-різному в кожному тексті, Макс Фріш щоразу показує: людина не є ані такою, якою її бачать інші, ані такою, якою хоче бачити сама себе. Погляньмо, як він це робить.
«Штіллер» (1954)
Роман складається із двох частин — записок головного героя із в’язниці та післямови прокурора. Герой — скульптор Анатоль Людвіг Штіллер, який є підозрюваним у скоєнні злочину. Та як мусить відповідати перед судом людина, яка відчужилася від себе колишньої й зреклася своєї ідентичности? Штіллер (тихий) почав життя з чистого аркуша, і тепер він — містер Вайт (білий). Ще шість років тому чоловік покинув дружину Юліку, хвору на туберкульоз, а тепер вдає з себе когось іншого. Навіщо йому це? Імовірно, герой тікає від сорому за те, що не зміг виконати роль, покладену на нього суспільством: під час громадянської війни в Іспанії Штіллер провалив бойове завдання, бо не зумів вистрелити у фашистів і перебороти людське співчуття.
«Хто мовчить, той не німий. Хто мовчить, той навіть гадки не має, який він є насправді».
Спойлер: Врешті Штіллер визнає себе Штіллером, примиряється зі своїм минулим та відмовляється від вигаданого Вайта. Однак це не поразка людини, яка наважилася стати кимось іншим. Це — єдино правильний вчинок, бо, за Фрішем, в особистости неодмінно має бути минуле. Тож наприкінці цієї історії наш герой здійснює останню спробу бунту: робить погром у своїй майстерні та повертається до колишнього життя — наново закохується у Юліку, дбає про вітчима та приймає ідентичність Штіллера. Однак після сміливого експерименту Штіллер точно не буде таким, як раніше. Він вийшов на новий виток існування власної особистости.
«Homo Faber» (1957)
Головний герой роману інженер Вальтер Фабер — типовий технократ. Він радіє бурхливому розвиткові сучасного світу й почувається в ньому, мов риба у воді. Бувши абсолютно логічною й незворушною людиною, через низку життєвих обставин та трагічних подій Фабер переконується у безсиллі своєї досконалої логіки перед світом почуттів та іронічною грою долі. (Спойлер: герой з’ясовує, що його нова коханка Сабет — його-таки позашлюбна донька, про яку він навіть не здогадувався, а сам він хворий на рак, тож його дні — скороминущі.)
За хитрим задумом автора, Вальтер Фабер — це такий собі різновид homo sapiens, людина, яка обирає американський спосіб життя: зручне, безтурботне, споживацьке, сповнене комфорту й технологій. Визнання власної провини перед жінками, перед якими Вальтер завинив — колишнім коханням Ганною та теперішнім Сабет, — відчужує героя від його звичної ідентичности homo faber, тому він скидає з себе роль логічного й беземоційного чоловіка, якому чужі людські страждання. Відтепер він занурюється у світ людських почуттів та глибоких переживань і переосмислює своє життя на сторінках лікарняного щоденника.
«Нехай мене звуть Ґантенбайн» (1964)
На відміну від двох попередніх текстів, у цьому романі межі між реальним буттям і моделюванням реальностиі майже невловні. Головний герой Ендерлін — сорокарічний чоловік, який не досяг значного успіху. Тож не дивно, що він лякається нової успішнішої ролі, яку йому треба виконувати — його запрошують викладати у Гарвардському університеті. Чоловік вирішує переінакшити себе та своє життя й раптом стає Ґантенбайном. Він обирає іншу ідентичність не звичайним зусиллям волі — всередині героя й водночас оповідача його попередня ідентичність раптово помирає і народжується нова. Ким буде цей Ґантенбайн? Які ролі він обере? Виникає ціла гора запитань, але напевне зрозуміло те, що він приміряє оповідки, наче одяг.
По-перше, він удає незрячого, а отже, дещо несамостійного, того, хто викликає жалість та співчуття, але не презирство чи осуд. Так, на початку роману герой потрапляє в аварію, і хоч у нього немає жовтої нарукавної пов’язки для незрячих, — «сліпому не можна дорікати». По-друге, незряча людина не несе відповідальности за свої вчинки повною мірою. Отже, герой-оповідач може гратися з різними ролями, обставинами й іншими людьми, припасовуючи їх до себе у різних комбінаціях. Й нарешті, через свою удавану сліпоту Ґантенбайн має можливість відчужитися від світу настільки, щоби бути стороннім спостерігачем і творцем історій, а не учасником подій. Через егоїстичні поривання Ґантенбайнове «Я» хоче створити в собі усі можливі варіанти власного Іншого — щоби жити комфортно й уникати відповідальности за теперішнє.
Інґеборґ Бахман, «Синхрон» (1972)
Прозові тексти Інґеборґ Бахман тісно пов’язані з темами ідентичности та пошуку власного «Я». Дослідники бахманіани аналізують доробок австрійки в контексті жіночої ідентичности та письма, історичного минулого, а ще у зв’язку із проблемами спогаду та пам’яти.
Збірка оповідань «Синхрон» об’єднує п’ять текстів про жінок та їхні спроби знайти своє місце у світі. Усі вони — дивакуваті героїні, яких непросто розгадати з першої спроби та які не надто розуміють самі себе.
Натомість двадцятирічна Беатрікс замість досягнень у буржуазному світі обирає шлях найменшого спротиву — дитячий інфантилізм, який дозволяє їй спати цілими днями й позбавляє будь-яких претензій на успішне життя привабливої юнки.
Історії цих та ще трьох жінок існують в одному просторі й часі — у синхроні. Героїні часом зазирають усередину себе у пошуках відповідей на питання, хто вони такі, а іноді — зумисне втікають від самозаглиблень та рефлексій, щоби відтермінувати момент зустрічі з власною ідентичністю.
Запропоновані тексти допоможуть збагнути, яким чином формується та змінюється особистість у світлі трагічних обставини чи подій, які відбуваються незалежно від людської волі чи вибору. Для українців, що перебувають у стані війни, про яку ніхто не просив, такі досвіди будуть показовими й корисними. З ними можемо зазирнути вглиб себе самих та перевірити, що змінилося з початком повномасштабного вторгнення, зрозуміти, якими ми стали та чи тотожні ми собі минулим. А найважливіше — перевірити наші цінності й переглянути, куди можемо рухатися далі.
