Роман Осадчук
Потреба в українській книжці зросла в рази
Сьогодні на Лектюрі розповідь про те, які особливості у перекладацької праці, наскільки зросла потреба у перекладачах та чому майстри художнього перекладу погоджуються працювати з інструкціями до техніки. Роман Осадчук один з тих людей, які сприяють налагодженню культурного діалогу між Україною та Європою та розумінню німецької культури в Україні.
Чи мав ти активні проєкти станом на 24 лютого? Як зрештою склалася саме їхня доля? І що саме це було, якщо не секрет?
2022 року в мене мала б вийти друком найбільша кількість перекладів за один рік. Уже були повністю готові три проєкти для видавництва «Комубук»: збірка прози французького письменника-експериментатора Жоржа Перека, до якої увійшли дві його повісті («Речі» та «Людина, що спить»), роман Андре Жіда «Іммораліст» та науково-популярне видання німецького мовознавця Гаральда Гаарманна «Індоєвропейці: походження, мови, культури». Ці три книжки мали бути опублікованими у лютому-березні 2022 року.
Для «Видавництва Жупанського» був повністю готовий другий том творів Антонена Арто. За півтора року до того я запропонував Олексію Жупанському видати українською найважливіші твори цього великого й бунтівного автора, який досі залишався невідомим для українського читача. Перший том Арто «Театр і його Двійник» з чудовою післямовою Тетяни Огаркової був опублікований 2021 року. До другого тому ввійшов поетично-філософський роман-біографія «Геліоґабал» про римського імператора-підлітка. Тут також були представлені інші тексти про близьких йому за духом «проклятих» митців, серед яких Вінсент ван Ґоґ, Жерар де Нерваль, Лотреамон, Шарль Бодлер та Семюел Тейлор Колрідж. До цього видання я також написав післямову «Двійники Антонена Арто».
Ще один переклад для «Комубука», а саме перший том «Історії сексуальності» Мішеля Фуко, щойно був завершений і мав пройти редагування. Водночас я почав працювати для видавництва Жупанського над перекладом есеїстичної збірки Ернста Юнґера «Наближення: наркотики і сп’яніння», а також вів перемовини про важливий для мене проєкт зі львівським видавництвом «Апріорі».
Після 24 лютого 2022 року я не думав, що ближчим часом якийсь із цих перекладів узагалі буде надрукований. Проте у грудні 2022 року у «Видавництві Жупанського» таки вийшов «Геліоґабал» Антонена Арто. У січні 2023 року з’явилися й комубуківські видання Андре Жіда та Жоржа Перека. Засновник «Комубука» Павло Швед, попри всі труднощі, таки зміг видати свою дев’яту чергу книжок і навіть провів збір коштів на десяту, яка має вийти друком восени 2023 року.
Найближчими тижнями з’являться «Наближення» Ернста Юнґера та припізніле комубуківське видання Гаральда Гаарманна «Індоєвропейці». Тобто фактично на сьогоднішній день, окрім Мішеля Фуко, всі видання або вже вийшли, або вийдуть ось-ось.
Як скоро тобі взагалі вдалося повернутися до роботи і з якими першими труднощами ти зіткнувся? І що допомогло їх долати?
На початку 2022 року було багато ознак того, що наближається війна, проте я не вірив у її реальність. Зараз я чую, що багато людей були впевнені, що повномасштабне вторгнення буде, — можливо, для тих, хто перебував безпосередньо в Україні, це було очевидніше. Я вже 25 років мешкаю в Німеччині, тож, напевне, саме тому плекав ілюзії, що велика війна — це вже щось надто абсурдне, щоб бути реальністю. Востаннє я приїжджав до Києва у січні 2022 року, і хоча вже тоді атмосфера була загрозливою, мені здавалося, що все обмежиться загостренням на східному фронті — в Донецькій і Луганській областях.
Початок великої війни був для мене шоковою подією. Відчуття нереальності того, що відбувалося, змінилося постійним стеженням за новинами та хвилюванням за родичів і друзів в Україні. Повернутися до роботи я зміг лише десь за два місяці, тобто у квітні 2022 року. Як і багато інших людей, я відчував брак концентрації й постійно перевіряв стрічку новин. За кілька місяців я відійшов від такого інтенсивного перегляду новин, але тривала концентрація відновилася не скоро. З часом знову почав читати книжки, але все-таки менш інтенсивно, ніж раніше. До книжок я повернувся через Домонтовича. Чомусь мені захотілося перечитати «Дівчину з ведмедиком» та «Доктора Серафікуса». А от фільми я досі не можу дивитися, мені здається, що вони тривають надто довго. Єдиним винятком був «Памфір», який показували у Лейпцигу всього один вечір, і я не хотів проґавити такої події.
Подолати стан певної прострації та зацикленості на новинах мені допоміг видавець Олексій Жупанський, який приніс мені відразу три позитивні звістки: він повідомив, що його батькові, поету й перекладачеві Олегу Жупанському, вдалося вижити під час понад місячної окупації Бучі, їхній книжковий склад, який також розташовувався у Бучі, вцілів і, попри все, вони як видавництво працюють далі. Олексій надіслав мені відредагований текст «Геліоґабала» Арто для перегляду, і так я знову включився в роботу.
Чи змінилася загалом здатність працювати після початку повномасштабного вторгнення? І якщо так, то як саме?
Як я й казав, спершу був період, коли я зовсім не займався письмовими перекладами, а перекладав тільки усно на волонтерських засадах для українських громадян, які опинилися в Німеччині, переважно у різних німецьких відомставах чи в лікарів. Проте коли у квітні я відновив роботу над своїми перекладами, то гадаю, що продуктивність порівняно з 2021 роком зросла десь відсотків на 20–25. Насамперед це було пов’язано з великим обсягом роботи; окрім того, заглиблення у переклад — це як своєрідне занурення в паралельну реальність, що відволікає від безперервної стрічки новин.
А яка ситуація була із запитом від замовників? Не було, скажімо, такого, що довелося адаптовуватись і шукати якихось підробітків поза художніми текстами? Ну, чи частіше, ніж зазвичай (якщо такий досвід уже був)?
Замовлень уже в кінці весни 2022 року було більше, ніж я міг подужати, навіть якби працював ще інтенсивніше. Доводилося відмовляти деяким видавцям, пропонувати інших перкладачів або шукати якісь можливості, щоб працювати одночасно над кільома проєктами; за домовленістю з видавцями трохи пересувати дедлайни.
Попри вже наявні проєкти, я таки погодився ще на два невеликих. Катерина Носко з видавництва «IST Publishing» запропонувала мені перекласти есеїстичну збірку В. Ґ. Зебальда «Повітряна війна і література», яку я вже читав і навіть збирався пропонувати видавцям на переклад. Тож я не міг не погодитися. Адже Зебальд є для мене особливим автором, я вже переклав дві його книжки для «Комубука»: «Аустерліц» і «Кільця Сатурна». Згодом зі мною зв’язався директор харківського видавництва «Час майстрів» Олег Симоненко. Він шукав перекладача на німецьку та розповів про свою співпрацю з німецьким видавництвом «Edition Bracklo», яке зібралося опублікувати переклад книжки Оксани Садовенко «Ти і Малевич». Загалом я не перекладаю на німецьку, а тільки з німецької та інших мов, але тут захотілося зробити виняток. Книжка була справді дуже оригінально зроблена, розрахована на підлітків, які цікавляться мистецтвом, а головне — давала український погляд на Малевича. У Німеччині Малевича з подачі росіян часто проголошують відповідно росіянином. Тож я був радий посприяти тому, щоб з’явилася книжка про Малевича, яка каже, що насправді він поляк, який народився в Києві, жив в Україні й багато взяв з українського народного мистецтва. Співпраця з німецьким видавництвом «Bracklo» виявилася дуже плідною, і в березні 2023 року книжка «Malewitsch und du» в моєму перекладі була презентована на Лейпцизькому книжковому ярмарку.
З кінця весни 2022 року підробітки поза художніми текстами також були: активізувалися деякі мої німецькі контакти, з’явилися нові — переважно йшлося про переклад статей із найновішої історії України для німецькомовної аудиторії, були й переклади на українську статей для двомовних німецьких проєктів. В останньому випадку йшлося про ядерну безпеку українських атомних станцій. Таких підробітків я не шукав, але на деякі з них погоджувався, оскільки вважав запропоновані на переклад тексти справді важливими, особливо у час війни.
Як узагалі змінилася ситуація в українській перекладацькій сфері — з твого досвіду і досвіду колег, з якими спілкуєшся?
Мені здається, що у сфері перекладу відбуваються суттєві зміни. Значно зріс запит на українську книжку. Що ж до української ситуації, то в мене склалося враження, що зараз перекладачів просто замало. Безперечно, це пов’язано з війною, коли багато людей служать у лавах ЗСУ або були змушені змінити місце проживання, а отже, і звичний перебіг життя. Багато людей втратили житло, роботу, опинилися в окупації.
З іншого боку, припинилося завезення в Україну російських книжок за демпінговими цінами, а український книжковий ринок у надзвичайно складних економічних умовах продовжує розвиватися. Хоча для такої великої країни, як наша, масштаби цього ринку ще надто скромні. Але, однозначно, потреба в українській книжці зросла в рази. Що видно, зокрема, з низки нових видавництв та книгарень. Один із показових прикладів — книгарня і видавництво «Моя книжкова полиця». Інтернет-книгарня була заснована Наталією Моспан у 2015 році й мала лише 100 найменувань. У 2016 році було відкрито першу стаціонарну книгарню з асортиментом у 700 назв. У 2023 році асортимент цієї книгарні — 10 000 назв, і не просто абияких, а саме, як підкреслює пані Моспан, добірних українських книжок. Усі чули про видавництво «Бородатий тамарин», засноване під час війни Максом Кідруком, яке, окрім Кідрукової «Колонії», уже влітку 2023 року презентує три перекладні книжки. Також улітку 2023 року я прочитав про те, що письменниця Христина Козловська з Коломиї заснувала нове видавництво «Гравітація». І таких повідомлень з’явлється все більше.
Тож не дивно, що багато видавництв шукають кваліфікованих перекладачів. І хоча з англійської перекладають найбільше, але, за моїми спостереженнями, нерідко йдеться і про інші мови, зокрема про німецьку, французьку, іспанську. Як на мене, зараз непоганий час для молодих спробувати свої сили в перекладі.
А чи зросла якось у німців цікавість до українських текстів? Можливо, з'явилося бажання перекладати якихось окремих авторів чи категорії книжок?
З початком великої війни цікавість до України та українських авторів справді значно зросла. Зросла й кількість перекладів на німецьку. Хоча це все ще максимум два десятки авторів — хотілося б значно більшого. Перекладаються сучасні автори, практично немає перекладів української класики. На думку української перекладачки Софії Онуфрів із Берліна, німецькі видавці просто нічого не знають про українську класику й навіть сучасних українських авторів нерідко друкували з подачі польських видавництв.
Винятками тут були два проєкти перекладу української модерної класики: «Місто» Валер’яна Підмогильного (перекладач Александр Кратохвіль, видавництво «Ґуґґольц», Берлін) та «Дівчина з ведмедиком» Домонтовича (перекладачі Ганна Гнедкова та Петер Гуемер, видавництво «Септіме», Відень). Я також звернув увагу на ще два екзотичні видання: антологію української поезії Першої світової війни та двомовну антологію української поезії в перекладах Юрія Клена, які виходять у видавництві «Арко» з міста Вупперталь.
Загалом у німецьких книгарнях є багато видань про історію України, про індивідуальний досвід війни. Наступного року вийде німецькою антологія українських письменників «Воєнний стан», укладена Євгенією Лопатою та Андрієм Любкою. У цій антології, яка вже з’явилася українською та англійською мовами, звучить голос 50 українських авторів, які розповідають про власні переживання і досвід війни. Її вихід в українському і англійському варіантах супроводжувався численними презентаціями по різних містах Європи, зокрема й Німеччини.
Такі зустрічі письменників з аудиторією за кордоном надзвичайно важливі. Реальне спілкування німецької публіки з українськими письменниками є унікальною можливістю відчути війну через тексти й емоції творчих людей з України. Інтерес до України слід максимально підтримувати й надалі. Наш голос повинен весь час звучати на Заході.
Яке, до речі, загалом ставлення у німецькомовної довколалітературної спільноти до нашої війни?
Чесно кажучи, я думав, що ситуація буде гіршою. Але загалом я стикаюся з адекватним розумінням ситуації з боку німців. Звичайно, для німців як людей, що просторово й ментально живуть далеко від України, тема нашої війни проти росії з часом втрачає свою гостроту. Тому такою важливою є присутність українських письменників і перекладачів на всіх міжнародних майданчиках. Звісно, залишається проблема «хороших русскіх», які захоплюють усі мікрофони, до яких можуть дотягтися. Категорично неприйнятними є будь-які «спільні» з росіянами проєкти, виступи на одній сцені чи будь-які спроби публічного «примирення», які часто намагаються нав’язати українцям. З іншого боку, бойкот міжнародного заходу, бо там десь є і росіяни, також здається не дуже конструктивним. Можливо, тут ще потрібно виробити остаточну позицію. Головне, що наше бачення й наша позиція мають і надалі бути присутніми у світі. Від присутності українського голосу на міжнародних майданчиках, безперечно, залежить ступінь підтримки України та її культури.
Тепер трошки про більш приземлене. Чи відчуваєш ти, що якось зросла підтримка перекладачів суто на рівні роботи? Чи дають охочіше гранти, як змінився рівень і своєчасність оплати, чи стали гнучкішими дедлайни? Можливо, маєш досвід участі у творчих резиденціях за ці півтора року?
Про ситуацію з резиденціями я не маю точних відомостей, оскільки взагалі ніколи на них не подавався. Спершу троє моїх дітей були ще малі, тож я не хотів залишати їх тільки з дружиною, згодом моя дружина знайшла місце роботи за 350 км від Лейпцига і мала можливість бути з дітьми тільки на вихідних. А потім мені здавалося, що на закордонні творчі резиденції мають їздити насамперед перекладачі, які мешкають в Україні, — з початком великої війни це стало для мене ще очевиднішим.
Фактично моєю постійною резиденцією є «Альбертіна» — наукова бібліотека Лейпцизького університету, де я по можливості регулярно працюю над перекладами. Ця бібліотека відчинена щодня з 8 ранку і працює до 24 години, щоправда, в неділю — тільки до 20:00. Тож десь на восьму годину я і намагаюся вже бути на місці.
Що ж до оплати праці перекладача художніх текстів, то всі знають, що в Україні вона часто доволі символічна. Хоча усунення демпінгових російських видань уже зараз дає значний імпульс розвитку видавничої справи, а дефіцит кваліфікованих перекладачів із часом має позначитися й на оплаті праці. Але на якісь значні зміни просто зараз, як на мене, годі сподіватися.
Що ж до мене особисто, то я працюю переважно з уже добре відомими мені видавництвами, тож ніяких проблем з оплатою в мене ніколи не виникало. Так само не було проблем і з дедлайнами: я просто намагаюся ретельно планувати свій графік роботи, повідомляти видавця про поточний стан справ і якщо так виглядає, що до дедлайну трохи не встигаю, заздалегідь про це попереджати. Зараз, з огляду на війну, трохи пересунути дедлайн стало простіше. Так само простіше стало домовлятися з іноземними видавництвами щодо купівлі прав на переклад.
Чого, на твою думку, взагалі (і окремо — зараз) бракує перекладачам? Що могло би покращити їхнє життя?
Ми зіткнулися з екзистенційною проблемою, якою є війна. Сенс життя перекладача полягає в існуванні читачів, які читатимуть його переклади. А ці читачі будуть лише тоді, коли й далі існуватиме і розвиватиметься україномовне культурне середовище. Наразі це середовище, як і вся наша країна, перебуває у смертельній небезпеці. Зберегти Україну і її культуру можуть тільки потужні Збройні Сили України. Тож сьогодні треба дослухатися до того, чого бракує ЗСУ для досягнення перемоги. Приклад Андрія Любки, письменника й перекладача, а також багатьох інших волонтерів показує, що навіть одна людина може мобілізувати великі ресурси, які реально впливають на ситуацію. Якщо ж організаторського таланту недостатньо, то завжди можна долучитися до тих, хто вже робить щось конкретне. Наша перемога, безперечно, покращить життя всім нам: і письменникам, і перекладачам, і читачам — а про всі інші деталі поговоримо вже пізніше.
І знову трохи про більш особисте. Чи ти зараз працюєш із текстами про війну? І якщо так, то чи легше стало з ними працювати, чи важче? А якщо ні, то чи взявся би і чому?
Як я вже згадував, одним із проєктів, на який, попри велике завантаження, я погодився, був проєкт про війну. Це збірка есеїстики В. Ґ. Зебальда «Повітряна війна і література», яка започаткувала дуже цікаву й актуальну книжкову серію видавництва «IST Publishing» під назвою «Warning books». Я чув, що вже з’явилася й наступна книжка з цієї серії — «Терор з повітря» Петера Слотердайка в перекладі Олександри Григоренко.
Книжка Зебальда «Повітряна війна і література» присвячена масованим бомбардуванням союзниками німецьких міст у 1944‒1945 роках. У ній також ідеться про своєрідне табу на цю тему в повоєнній німецькій літературі — попри те, що самі бомбардування зачепили життя мільйонів німців. До книжки ввійшли також три есе про різних німецьких письменників, які показують різні долі та різні стратегії виживання в тоталітарному суспільстві під час війни. І хоча українська ситуація не має нічого спільного з ситуацією кінця Другої світової війни, книжка Зебальда порушує багато актуальних питань. Зокрема про те, як писати про жахи війни. Відповідь Зебальда неоднозначна, але він багато говорить про важливість документального підходу, реальних спогадів та розмов з очевидцями.
І хоча у «Повітряній війні і літературі» Зебальд описує просто крайні випадки жаху, спричиненого війною, перекладав я цю книжку з охотою і доволі швидко — можливо, через усвідомлення того, що роблю корисну справу, адже тема книжки для нас важлива. Воєнна тематика здається мені зараз надзвичайно актуальною, і я охоче погодився б на новий перекладацький проєкт такого плану. У мене навіть є декілька ідей, але вони стосуються французької літератури.
Які, на твій погляд, є важливі німецькомовні тексти, які особливо варто було би перекласти українською? І в контексті війни, і загалом?
Німецький книжковий простір величезний: щороку з’являються надзвичайно цікаві книжки, варті уваги і в Україні. Водночас у нас ще залишається багато неперекладеної німецької класики, давнішої і модерної. Це такі автори і тексти, які мають бути присутніми в кожній розвиненій літературі. Саме заповнення таких лакун цікавить мене в художньому перекладі найбільше. Тому мене дуже порадувала публікація 2021 року роману Ґете «Вибіркові спорідненості» в перекладі Юрка Прохаська.
Чекаю, коли хтось наважиться перекласти «Симпліція Симпліциссімуса» Ґріммельсгаузена, адже натепер існують тільки невеликі уривки цього роману, перекладені Миколою Лукашем. Це бароковий крутійський роман про Тридцятилітню війну, яка для Німеччини вважається найспустошливішою після Першої і Другої світових воєн.
Цікавим міг би бути проєкт перекладу творів австрійського письменника Жана Амері, який пережив нацистські табори смерті. Окрім есеїстичної збірки про досвід перебування у концтаборах «Поза межами провини і спокути», Амері написав також декілька романів: «Лефе, або Знесення» та «Шарль Боварі, сільський лікар. Портрет простої людини». До речі, у збірці Зебальда «Повітряна війна і література» є дуже проникливий есей про Амері під назвою «Очима нічного птаха».
І навпаки — які, на твою думку, є українські книжки, які мали би побачити світ німецькою (також в обох контекстах)?
Бажано мати якомога більше українських авторів у німецькому перекладі. Зокрема авторів, які активно публікуються зараз в Україні. Але також дуже важливими здаються мені переклади українських авторів 1920‒1930-х років, які залишаються маловідомими для читачів на Заході. Я вже згадував про «Дівчину з ведмедиком» Домонтовича та «Місто» Підмогильного, що з’явилися зовсім недавно. Хотілось би побачити в німецькому перекладі й «Тигроловів» Багряного, і «Невеличку драму» Підмогильного, і «Записки Кирпатого Мефістофеля» Винниченка, і багато інших творів.
Я дуже зрадів, коли побачив, що німецькою вийшов перший том «Амадоки» Софії Андрухович (для німецького книжкового ринку цей роман розбили на три частини). Було б чудово, якби невдовзі в німецьких книгарнях з’явилися книжки досі не перекладених німецькою Вікторії Амеліної, Артема Чапая, Андрія Любки, Андрія Бондаря, Володимира Єрмоленка, Ксенії Фукс, Романа Малиновського, Макса Кідрука, Євгенії Кузнецової, Володимира Рафєєнка, Ганни Улюри та багатьох інших.
І повернемося ще ненадовго до більш особистого. Який чи які з твоїх перекладів тобі найбільше запам’яталися — з різних причин: може, щось було особливо непростим перекладацьким викликом, чи щось дуже зворушило, чи якийсь переклад був особливо доречний у той час, коли вийшов (для тебе особисто чи когось іншого), чи через будь-що інше?
Переклад великих за обсягом книжок не просто займає багато часу — перекладач певний час живе відповідним текстом, тобто сам текст стає епізодом реального життя перекладача.
Особливо запам’яталася мені робота над перекладом «Зачарованої гори» Томаса Манна. Ця робота тривала майже п’ять років (принаймні трохи менше, ніж перебування головного героя Ганса Касторпа в санаторії Давосу, що, як відомо, тривало сім років). Дивним чином, саме в цей період я серйозно захворів, кілька разів лежав у лікарні та перебував у санаторії, тож мав чудову нагоду перейнятися реальною лікарняною атмосферою та поспостерігати за реальними пацієнтами. Частина перекладу була зроблена саме у санаторії, проте не в горах, а на березі Балтійського моря.
Ще однією книжкою, яка потребувала особливого занурення в її атмосферу, став «Аустерліц» В. Ґ. Зебальда. Особлива робота пам’яті Зебальда була для мене досить близькою. У своїх поїздках до Праги й до Парижа я намагався обирати для перебування ті квартали, які описав Зебальд, сподіваючись, що зможу поглянути на місто його очима. З Лейпцига до Франкфурта-на-Майні я їздив лише для того, щоб побачити на власні очі картину Лукаса ван Фалькенборха, яка згадується в одному з епізодів роману.
Загалом, як на мене, візуальні образи відіграють для перекладача велику роль. Треба добре уявляти всі лаштунки роману, щоб краще сприймати його атмосферу, а отже, і персонажів, і стиль самого автора. Якщо йдеться про реальні місця, то дуже добре, якщо є можливість відвідати їх або принаймні знайти світлини з ними й уважно подивитися на ті вулиці й будинки, на які дивився автор.
Насамкінець — що тобі самому хотілося б перекласти? Може, з попередніх відповідей, може, взагалі. Які твої перекладацькі мрії, словом? І чому саме такі?
Я хотів би повернутися до Томаса Манна і взятися за його велетенський роман «Йосип та його брати». Звичайно, для видавництва це дуже дорогий проєкт і, напевне, неможливий без додаткової фінансової підтримки, адже фактично йдеться про чотири великі романи, об’єднані спільними персонажами й сюжетом. У романі мене приваблює дуже складна й суперечлива фігура самого Йосипа, тематика Давнього Єгипту, а також те, як Томас Манн працює з біблійними сюжетами. Ця тетралогія писалася з 1933 до 1943 року. За зізнанням самого Томаса Манна, систематична робота над «Йосипом та його братами» була для нього психологічною опорою в той страшний час. Я вважаю, що цей грандіозний текст обов’язково має бути і в українській версії. Спробую втілити цю перекладацьку мрію в життя.
2022 року в мене мала б вийти друком найбільша кількість перекладів за один рік. Уже були повністю готові три проєкти для видавництва «Комубук»: збірка прози французького письменника-експериментатора Жоржа Перека, до якої увійшли дві його повісті («Речі» та «Людина, що спить»), роман Андре Жіда «Іммораліст» та науково-популярне видання німецького мовознавця Гаральда Гаарманна «Індоєвропейці: походження, мови, культури». Ці три книжки мали бути опублікованими у лютому-березні 2022 року.
Для «Видавництва Жупанського» був повністю готовий другий том творів Антонена Арто. За півтора року до того я запропонував Олексію Жупанському видати українською найважливіші твори цього великого й бунтівного автора, який досі залишався невідомим для українського читача. Перший том Арто «Театр і його Двійник» з чудовою післямовою Тетяни Огаркової був опублікований 2021 року. До другого тому ввійшов поетично-філософський роман-біографія «Геліоґабал» про римського імператора-підлітка. Тут також були представлені інші тексти про близьких йому за духом «проклятих» митців, серед яких Вінсент ван Ґоґ, Жерар де Нерваль, Лотреамон, Шарль Бодлер та Семюел Тейлор Колрідж. До цього видання я також написав післямову «Двійники Антонена Арто».
Ще один переклад для «Комубука», а саме перший том «Історії сексуальності» Мішеля Фуко, щойно був завершений і мав пройти редагування. Водночас я почав працювати для видавництва Жупанського над перекладом есеїстичної збірки Ернста Юнґера «Наближення: наркотики і сп’яніння», а також вів перемовини про важливий для мене проєкт зі львівським видавництвом «Апріорі».
Після 24 лютого 2022 року я не думав, що ближчим часом якийсь із цих перекладів узагалі буде надрукований. Проте у грудні 2022 року у «Видавництві Жупанського» таки вийшов «Геліоґабал» Антонена Арто. У січні 2023 року з’явилися й комубуківські видання Андре Жіда та Жоржа Перека. Засновник «Комубука» Павло Швед, попри всі труднощі, таки зміг видати свою дев’яту чергу книжок і навіть провів збір коштів на десяту, яка має вийти друком восени 2023 року.
Найближчими тижнями з’являться «Наближення» Ернста Юнґера та припізніле комубуківське видання Гаральда Гаарманна «Індоєвропейці». Тобто фактично на сьогоднішній день, окрім Мішеля Фуко, всі видання або вже вийшли, або вийдуть ось-ось.
Як скоро тобі взагалі вдалося повернутися до роботи і з якими першими труднощами ти зіткнувся? І що допомогло їх долати?
На початку 2022 року було багато ознак того, що наближається війна, проте я не вірив у її реальність. Зараз я чую, що багато людей були впевнені, що повномасштабне вторгнення буде, — можливо, для тих, хто перебував безпосередньо в Україні, це було очевидніше. Я вже 25 років мешкаю в Німеччині, тож, напевне, саме тому плекав ілюзії, що велика війна — це вже щось надто абсурдне, щоб бути реальністю. Востаннє я приїжджав до Києва у січні 2022 року, і хоча вже тоді атмосфера була загрозливою, мені здавалося, що все обмежиться загостренням на східному фронті — в Донецькій і Луганській областях.
Початок великої війни був для мене шоковою подією. Відчуття нереальності того, що відбувалося, змінилося постійним стеженням за новинами та хвилюванням за родичів і друзів в Україні. Повернутися до роботи я зміг лише десь за два місяці, тобто у квітні 2022 року. Як і багато інших людей, я відчував брак концентрації й постійно перевіряв стрічку новин. За кілька місяців я відійшов від такого інтенсивного перегляду новин, але тривала концентрація відновилася не скоро. З часом знову почав читати книжки, але все-таки менш інтенсивно, ніж раніше. До книжок я повернувся через Домонтовича. Чомусь мені захотілося перечитати «Дівчину з ведмедиком» та «Доктора Серафікуса». А от фільми я досі не можу дивитися, мені здається, що вони тривають надто довго. Єдиним винятком був «Памфір», який показували у Лейпцигу всього один вечір, і я не хотів проґавити такої події.
Подолати стан певної прострації та зацикленості на новинах мені допоміг видавець Олексій Жупанський, який приніс мені відразу три позитивні звістки: він повідомив, що його батькові, поету й перекладачеві Олегу Жупанському, вдалося вижити під час понад місячної окупації Бучі, їхній книжковий склад, який також розташовувався у Бучі, вцілів і, попри все, вони як видавництво працюють далі. Олексій надіслав мені відредагований текст «Геліоґабала» Арто для перегляду, і так я знову включився в роботу.
Чи змінилася загалом здатність працювати після початку повномасштабного вторгнення? І якщо так, то як саме?
Як я й казав, спершу був період, коли я зовсім не займався письмовими перекладами, а перекладав тільки усно на волонтерських засадах для українських громадян, які опинилися в Німеччині, переважно у різних німецьких відомставах чи в лікарів. Проте коли у квітні я відновив роботу над своїми перекладами, то гадаю, що продуктивність порівняно з 2021 роком зросла десь відсотків на 20–25. Насамперед це було пов’язано з великим обсягом роботи; окрім того, заглиблення у переклад — це як своєрідне занурення в паралельну реальність, що відволікає від безперервної стрічки новин.
А яка ситуація була із запитом від замовників? Не було, скажімо, такого, що довелося адаптовуватись і шукати якихось підробітків поза художніми текстами? Ну, чи частіше, ніж зазвичай (якщо такий досвід уже був)?
Замовлень уже в кінці весни 2022 року було більше, ніж я міг подужати, навіть якби працював ще інтенсивніше. Доводилося відмовляти деяким видавцям, пропонувати інших перкладачів або шукати якісь можливості, щоб працювати одночасно над кільома проєктами; за домовленістю з видавцями трохи пересувати дедлайни.
Попри вже наявні проєкти, я таки погодився ще на два невеликих. Катерина Носко з видавництва «IST Publishing» запропонувала мені перекласти есеїстичну збірку В. Ґ. Зебальда «Повітряна війна і література», яку я вже читав і навіть збирався пропонувати видавцям на переклад. Тож я не міг не погодитися. Адже Зебальд є для мене особливим автором, я вже переклав дві його книжки для «Комубука»: «Аустерліц» і «Кільця Сатурна». Згодом зі мною зв’язався директор харківського видавництва «Час майстрів» Олег Симоненко. Він шукав перекладача на німецьку та розповів про свою співпрацю з німецьким видавництвом «Edition Bracklo», яке зібралося опублікувати переклад книжки Оксани Садовенко «Ти і Малевич». Загалом я не перекладаю на німецьку, а тільки з німецької та інших мов, але тут захотілося зробити виняток. Книжка була справді дуже оригінально зроблена, розрахована на підлітків, які цікавляться мистецтвом, а головне — давала український погляд на Малевича. У Німеччині Малевича з подачі росіян часто проголошують відповідно росіянином. Тож я був радий посприяти тому, щоб з’явилася книжка про Малевича, яка каже, що насправді він поляк, який народився в Києві, жив в Україні й багато взяв з українського народного мистецтва. Співпраця з німецьким видавництвом «Bracklo» виявилася дуже плідною, і в березні 2023 року книжка «Malewitsch und du» в моєму перекладі була презентована на Лейпцизькому книжковому ярмарку.
З кінця весни 2022 року підробітки поза художніми текстами також були: активізувалися деякі мої німецькі контакти, з’явилися нові — переважно йшлося про переклад статей із найновішої історії України для німецькомовної аудиторії, були й переклади на українську статей для двомовних німецьких проєктів. В останньому випадку йшлося про ядерну безпеку українських атомних станцій. Таких підробітків я не шукав, але на деякі з них погоджувався, оскільки вважав запропоновані на переклад тексти справді важливими, особливо у час війни.
Як узагалі змінилася ситуація в українській перекладацькій сфері — з твого досвіду і досвіду колег, з якими спілкуєшся?
Мені здається, що у сфері перекладу відбуваються суттєві зміни. Значно зріс запит на українську книжку. Що ж до української ситуації, то в мене склалося враження, що зараз перекладачів просто замало. Безперечно, це пов’язано з війною, коли багато людей служать у лавах ЗСУ або були змушені змінити місце проживання, а отже, і звичний перебіг життя. Багато людей втратили житло, роботу, опинилися в окупації.
З іншого боку, припинилося завезення в Україну російських книжок за демпінговими цінами, а український книжковий ринок у надзвичайно складних економічних умовах продовжує розвиватися. Хоча для такої великої країни, як наша, масштаби цього ринку ще надто скромні. Але, однозначно, потреба в українській книжці зросла в рази. Що видно, зокрема, з низки нових видавництв та книгарень. Один із показових прикладів — книгарня і видавництво «Моя книжкова полиця». Інтернет-книгарня була заснована Наталією Моспан у 2015 році й мала лише 100 найменувань. У 2016 році було відкрито першу стаціонарну книгарню з асортиментом у 700 назв. У 2023 році асортимент цієї книгарні — 10 000 назв, і не просто абияких, а саме, як підкреслює пані Моспан, добірних українських книжок. Усі чули про видавництво «Бородатий тамарин», засноване під час війни Максом Кідруком, яке, окрім Кідрукової «Колонії», уже влітку 2023 року презентує три перекладні книжки. Також улітку 2023 року я прочитав про те, що письменниця Христина Козловська з Коломиї заснувала нове видавництво «Гравітація». І таких повідомлень з’явлється все більше.
Тож не дивно, що багато видавництв шукають кваліфікованих перекладачів. І хоча з англійської перекладають найбільше, але, за моїми спостереженнями, нерідко йдеться і про інші мови, зокрема про німецьку, французьку, іспанську. Як на мене, зараз непоганий час для молодих спробувати свої сили в перекладі.
А чи зросла якось у німців цікавість до українських текстів? Можливо, з'явилося бажання перекладати якихось окремих авторів чи категорії книжок?
З початком великої війни цікавість до України та українських авторів справді значно зросла. Зросла й кількість перекладів на німецьку. Хоча це все ще максимум два десятки авторів — хотілося б значно більшого. Перекладаються сучасні автори, практично немає перекладів української класики. На думку української перекладачки Софії Онуфрів із Берліна, німецькі видавці просто нічого не знають про українську класику й навіть сучасних українських авторів нерідко друкували з подачі польських видавництв.
Винятками тут були два проєкти перекладу української модерної класики: «Місто» Валер’яна Підмогильного (перекладач Александр Кратохвіль, видавництво «Ґуґґольц», Берлін) та «Дівчина з ведмедиком» Домонтовича (перекладачі Ганна Гнедкова та Петер Гуемер, видавництво «Септіме», Відень). Я також звернув увагу на ще два екзотичні видання: антологію української поезії Першої світової війни та двомовну антологію української поезії в перекладах Юрія Клена, які виходять у видавництві «Арко» з міста Вупперталь.
Загалом у німецьких книгарнях є багато видань про історію України, про індивідуальний досвід війни. Наступного року вийде німецькою антологія українських письменників «Воєнний стан», укладена Євгенією Лопатою та Андрієм Любкою. У цій антології, яка вже з’явилася українською та англійською мовами, звучить голос 50 українських авторів, які розповідають про власні переживання і досвід війни. Її вихід в українському і англійському варіантах супроводжувався численними презентаціями по різних містах Європи, зокрема й Німеччини.
Такі зустрічі письменників з аудиторією за кордоном надзвичайно важливі. Реальне спілкування німецької публіки з українськими письменниками є унікальною можливістю відчути війну через тексти й емоції творчих людей з України. Інтерес до України слід максимально підтримувати й надалі. Наш голос повинен весь час звучати на Заході.
Яке, до речі, загалом ставлення у німецькомовної довколалітературної спільноти до нашої війни?
Чесно кажучи, я думав, що ситуація буде гіршою. Але загалом я стикаюся з адекватним розумінням ситуації з боку німців. Звичайно, для німців як людей, що просторово й ментально живуть далеко від України, тема нашої війни проти росії з часом втрачає свою гостроту. Тому такою важливою є присутність українських письменників і перекладачів на всіх міжнародних майданчиках. Звісно, залишається проблема «хороших русскіх», які захоплюють усі мікрофони, до яких можуть дотягтися. Категорично неприйнятними є будь-які «спільні» з росіянами проєкти, виступи на одній сцені чи будь-які спроби публічного «примирення», які часто намагаються нав’язати українцям. З іншого боку, бойкот міжнародного заходу, бо там десь є і росіяни, також здається не дуже конструктивним. Можливо, тут ще потрібно виробити остаточну позицію. Головне, що наше бачення й наша позиція мають і надалі бути присутніми у світі. Від присутності українського голосу на міжнародних майданчиках, безперечно, залежить ступінь підтримки України та її культури.
Тепер трошки про більш приземлене. Чи відчуваєш ти, що якось зросла підтримка перекладачів суто на рівні роботи? Чи дають охочіше гранти, як змінився рівень і своєчасність оплати, чи стали гнучкішими дедлайни? Можливо, маєш досвід участі у творчих резиденціях за ці півтора року?
Про ситуацію з резиденціями я не маю точних відомостей, оскільки взагалі ніколи на них не подавався. Спершу троє моїх дітей були ще малі, тож я не хотів залишати їх тільки з дружиною, згодом моя дружина знайшла місце роботи за 350 км від Лейпцига і мала можливість бути з дітьми тільки на вихідних. А потім мені здавалося, що на закордонні творчі резиденції мають їздити насамперед перекладачі, які мешкають в Україні, — з початком великої війни це стало для мене ще очевиднішим.
Фактично моєю постійною резиденцією є «Альбертіна» — наукова бібліотека Лейпцизького університету, де я по можливості регулярно працюю над перекладами. Ця бібліотека відчинена щодня з 8 ранку і працює до 24 години, щоправда, в неділю — тільки до 20:00. Тож десь на восьму годину я і намагаюся вже бути на місці.
Що ж до оплати праці перекладача художніх текстів, то всі знають, що в Україні вона часто доволі символічна. Хоча усунення демпінгових російських видань уже зараз дає значний імпульс розвитку видавничої справи, а дефіцит кваліфікованих перекладачів із часом має позначитися й на оплаті праці. Але на якісь значні зміни просто зараз, як на мене, годі сподіватися.
Що ж до мене особисто, то я працюю переважно з уже добре відомими мені видавництвами, тож ніяких проблем з оплатою в мене ніколи не виникало. Так само не було проблем і з дедлайнами: я просто намагаюся ретельно планувати свій графік роботи, повідомляти видавця про поточний стан справ і якщо так виглядає, що до дедлайну трохи не встигаю, заздалегідь про це попереджати. Зараз, з огляду на війну, трохи пересунути дедлайн стало простіше. Так само простіше стало домовлятися з іноземними видавництвами щодо купівлі прав на переклад.
Чого, на твою думку, взагалі (і окремо — зараз) бракує перекладачам? Що могло би покращити їхнє життя?
Ми зіткнулися з екзистенційною проблемою, якою є війна. Сенс життя перекладача полягає в існуванні читачів, які читатимуть його переклади. А ці читачі будуть лише тоді, коли й далі існуватиме і розвиватиметься україномовне культурне середовище. Наразі це середовище, як і вся наша країна, перебуває у смертельній небезпеці. Зберегти Україну і її культуру можуть тільки потужні Збройні Сили України. Тож сьогодні треба дослухатися до того, чого бракує ЗСУ для досягнення перемоги. Приклад Андрія Любки, письменника й перекладача, а також багатьох інших волонтерів показує, що навіть одна людина може мобілізувати великі ресурси, які реально впливають на ситуацію. Якщо ж організаторського таланту недостатньо, то завжди можна долучитися до тих, хто вже робить щось конкретне. Наша перемога, безперечно, покращить життя всім нам: і письменникам, і перекладачам, і читачам — а про всі інші деталі поговоримо вже пізніше.
І знову трохи про більш особисте. Чи ти зараз працюєш із текстами про війну? І якщо так, то чи легше стало з ними працювати, чи важче? А якщо ні, то чи взявся би і чому?
Як я вже згадував, одним із проєктів, на який, попри велике завантаження, я погодився, був проєкт про війну. Це збірка есеїстики В. Ґ. Зебальда «Повітряна війна і література», яка започаткувала дуже цікаву й актуальну книжкову серію видавництва «IST Publishing» під назвою «Warning books». Я чув, що вже з’явилася й наступна книжка з цієї серії — «Терор з повітря» Петера Слотердайка в перекладі Олександри Григоренко.
Книжка Зебальда «Повітряна війна і література» присвячена масованим бомбардуванням союзниками німецьких міст у 1944‒1945 роках. У ній також ідеться про своєрідне табу на цю тему в повоєнній німецькій літературі — попри те, що самі бомбардування зачепили життя мільйонів німців. До книжки ввійшли також три есе про різних німецьких письменників, які показують різні долі та різні стратегії виживання в тоталітарному суспільстві під час війни. І хоча українська ситуація не має нічого спільного з ситуацією кінця Другої світової війни, книжка Зебальда порушує багато актуальних питань. Зокрема про те, як писати про жахи війни. Відповідь Зебальда неоднозначна, але він багато говорить про важливість документального підходу, реальних спогадів та розмов з очевидцями.
І хоча у «Повітряній війні і літературі» Зебальд описує просто крайні випадки жаху, спричиненого війною, перекладав я цю книжку з охотою і доволі швидко — можливо, через усвідомлення того, що роблю корисну справу, адже тема книжки для нас важлива. Воєнна тематика здається мені зараз надзвичайно актуальною, і я охоче погодився б на новий перекладацький проєкт такого плану. У мене навіть є декілька ідей, але вони стосуються французької літератури.
Які, на твій погляд, є важливі німецькомовні тексти, які особливо варто було би перекласти українською? І в контексті війни, і загалом?
Німецький книжковий простір величезний: щороку з’являються надзвичайно цікаві книжки, варті уваги і в Україні. Водночас у нас ще залишається багато неперекладеної німецької класики, давнішої і модерної. Це такі автори і тексти, які мають бути присутніми в кожній розвиненій літературі. Саме заповнення таких лакун цікавить мене в художньому перекладі найбільше. Тому мене дуже порадувала публікація 2021 року роману Ґете «Вибіркові спорідненості» в перекладі Юрка Прохаська.
Чекаю, коли хтось наважиться перекласти «Симпліція Симпліциссімуса» Ґріммельсгаузена, адже натепер існують тільки невеликі уривки цього роману, перекладені Миколою Лукашем. Це бароковий крутійський роман про Тридцятилітню війну, яка для Німеччини вважається найспустошливішою після Першої і Другої світових воєн.
Цікавим міг би бути проєкт перекладу творів австрійського письменника Жана Амері, який пережив нацистські табори смерті. Окрім есеїстичної збірки про досвід перебування у концтаборах «Поза межами провини і спокути», Амері написав також декілька романів: «Лефе, або Знесення» та «Шарль Боварі, сільський лікар. Портрет простої людини». До речі, у збірці Зебальда «Повітряна війна і література» є дуже проникливий есей про Амері під назвою «Очима нічного птаха».
І навпаки — які, на твою думку, є українські книжки, які мали би побачити світ німецькою (також в обох контекстах)?
Бажано мати якомога більше українських авторів у німецькому перекладі. Зокрема авторів, які активно публікуються зараз в Україні. Але також дуже важливими здаються мені переклади українських авторів 1920‒1930-х років, які залишаються маловідомими для читачів на Заході. Я вже згадував про «Дівчину з ведмедиком» Домонтовича та «Місто» Підмогильного, що з’явилися зовсім недавно. Хотілось би побачити в німецькому перекладі й «Тигроловів» Багряного, і «Невеличку драму» Підмогильного, і «Записки Кирпатого Мефістофеля» Винниченка, і багато інших творів.
Я дуже зрадів, коли побачив, що німецькою вийшов перший том «Амадоки» Софії Андрухович (для німецького книжкового ринку цей роман розбили на три частини). Було б чудово, якби невдовзі в німецьких книгарнях з’явилися книжки досі не перекладених німецькою Вікторії Амеліної, Артема Чапая, Андрія Любки, Андрія Бондаря, Володимира Єрмоленка, Ксенії Фукс, Романа Малиновського, Макса Кідрука, Євгенії Кузнецової, Володимира Рафєєнка, Ганни Улюри та багатьох інших.
І повернемося ще ненадовго до більш особистого. Який чи які з твоїх перекладів тобі найбільше запам’яталися — з різних причин: може, щось було особливо непростим перекладацьким викликом, чи щось дуже зворушило, чи якийсь переклад був особливо доречний у той час, коли вийшов (для тебе особисто чи когось іншого), чи через будь-що інше?
Переклад великих за обсягом книжок не просто займає багато часу — перекладач певний час живе відповідним текстом, тобто сам текст стає епізодом реального життя перекладача.
Особливо запам’яталася мені робота над перекладом «Зачарованої гори» Томаса Манна. Ця робота тривала майже п’ять років (принаймні трохи менше, ніж перебування головного героя Ганса Касторпа в санаторії Давосу, що, як відомо, тривало сім років). Дивним чином, саме в цей період я серйозно захворів, кілька разів лежав у лікарні та перебував у санаторії, тож мав чудову нагоду перейнятися реальною лікарняною атмосферою та поспостерігати за реальними пацієнтами. Частина перекладу була зроблена саме у санаторії, проте не в горах, а на березі Балтійського моря.
Ще однією книжкою, яка потребувала особливого занурення в її атмосферу, став «Аустерліц» В. Ґ. Зебальда. Особлива робота пам’яті Зебальда була для мене досить близькою. У своїх поїздках до Праги й до Парижа я намагався обирати для перебування ті квартали, які описав Зебальд, сподіваючись, що зможу поглянути на місто його очима. З Лейпцига до Франкфурта-на-Майні я їздив лише для того, щоб побачити на власні очі картину Лукаса ван Фалькенборха, яка згадується в одному з епізодів роману.
Загалом, як на мене, візуальні образи відіграють для перекладача велику роль. Треба добре уявляти всі лаштунки роману, щоб краще сприймати його атмосферу, а отже, і персонажів, і стиль самого автора. Якщо йдеться про реальні місця, то дуже добре, якщо є можливість відвідати їх або принаймні знайти світлини з ними й уважно подивитися на ті вулиці й будинки, на які дивився автор.
Насамкінець — що тобі самому хотілося б перекласти? Може, з попередніх відповідей, може, взагалі. Які твої перекладацькі мрії, словом? І чому саме такі?
Я хотів би повернутися до Томаса Манна і взятися за його велетенський роман «Йосип та його брати». Звичайно, для видавництва це дуже дорогий проєкт і, напевне, неможливий без додаткової фінансової підтримки, адже фактично йдеться про чотири великі романи, об’єднані спільними персонажами й сюжетом. У романі мене приваблює дуже складна й суперечлива фігура самого Йосипа, тематика Давнього Єгипту, а також те, як Томас Манн працює з біблійними сюжетами. Ця тетралогія писалася з 1933 до 1943 року. За зізнанням самого Томаса Манна, систематична робота над «Йосипом та його братами» була для нього психологічною опорою в той страшний час. Я вважаю, що цей грандіозний текст обов’язково має бути і в українській версії. Спробую втілити цю перекладацьку мрію в життя.
