Ганна Гнедкова
Перекладацька праця під час війни
Зведення міжкультурних мостів завжди було і буде одним із ключових вимірів існування літератури загалом і діяльності людей, до неї долучених, зокрема. І чи не найкраще це можна спостерігати на прикладі діяльності перекладачів і перекладачок, завдяки яким носії різних мов і культур можуть вибудувати діалог, що збагатить усі сторони. А надто важливий цей аспект під час війни, коли завдяки перекладачам зв'язок із союзниками нашої країни стає сильнішим і на світоглядно-культурному рівні також.
Тож Лектюра започатковує серію інтерв'ю, в межах якої своїм досвідом роботи протягом року повномасштабної війни поділяться ті перекладачі та перекладачки, завдяки яким німецькомовний літературний світ стає ближчим до українців.
І сьогоднішня наша віртуальна «гостя» — Ганна Гнедкова: перекладачка в мовних парах німецька‒українська та англійська‒українська, літературознавиця, авторка, журналістка; з жовтня 2021 року — кураторка українських літературних вечорів у Відні під назвою LiterAktiv; з 26 лютого 2022 року — співзасновниця й очільниця Медіацентру української громади у Відні.
Чи мала ти активні проєкти станом на 24 лютого 2022-го? Як зрештою склалася саме їхня доля? І що саме це було, якщо не секрет?
Так, за мною висів Маркус Ґассер «Примхи пристрасті» для «Видавництва Анетти Антоненко», і я сподівалася невдовзі підписати договір на переклад «Походження» Саші Станішича.
Книжка Ґассера — це літературознавча есеїстика про кохання в житті таких письменників та письменниць, як Ґете, Байрон, сестри Бронте, Сильвія Плат, Мері Шеллі, Джон Апдайк, Джордж Еліот, Ґабріель Ґарсія Маркес... Це дуже цікавий проєкт, але просувався він повільно: якісь цитати в українському перекладі доводилося шукати по архівних виданнях, якісь (іноді й цілі вірші) — перекладати самотужки, бо таких перекладів або не існувало, або в них не було тих слів, на які посилався Ґассер. Тоді я ще перекладала переважно прозу, і мені було страшно за мої поетичні переклади: ану ж не вдадуться?
«Походження» — один із омріяних проєктів, який видавництво «Комора» погодилося втілити разом зі мною: щемливий роман Саші Станішича, німецькомовного письменника боснійського походження, про пошуки власної ідентичності.
Обидві книжки я дуже хотіла перекласти. Водночас я мала стільки іншої роботи — й офісної (адже я поєдную заняття перекладом, яке дає нерегулярний і, скажемо прямо, невисокий дохід, із роботою в австрійській фірмі), і волонтерської (я організую і модерую щосереди літературні події у Відні — наш клуб зветься LiterAktiv — та опікуюся, скільки є змога, київським притулком Gaia Animals), — що вже починала боятися не вкластися в домовлені дедлайни.
Перше, що я відчула 24 лютого, — це, як не дивно, полегшення. З одного боку, сталося те, чого я й очікувала протягом кількох зимових місяців, про що попереджала батьків ще 13 лютого, коли просила їх приїхати до мене в Австрію (вони навідріз відмовилися, хоча теж передчували, що буде війна). Російський гнійник, який особливо помітно набухав на нашому кордоні, прорвало, всі маски агресора, яким іще хтось на Заході (та і в нас, мабуть) вірив між 2014-м та 2022-м, позлітали, і мені на короткий час здалося, що все стало зрозумілим і чорно-білим для всіх, незалежно від того, українці вони чи ні.
З іншого боку, я подумала, що видавництва 2022 року нічого не видаватимуть і що мої дедлайни пересунуться. А отже, у мене з’явиться вільний час.
Тож 24 лютого я діяла за давно визначеним для себе планом: пішла у віденський волонтерський центр, де й відбувалися по середах події LiterAktiv (там уже роїлося, як у вулику, й було багато наших діаспорян) і спитала, чим можу бути корисна. Спочатку мене з моїм чоловіком, а також інших волонтерів, які мали машини чи мінібуси, відправили на кордон — забирати перших тимчасових переселенців з України.
Проте читаючи 24, 25 та 26 лютого в машині з телефона інтерв’ю та «експертні думки» тих, хто заглядав у рота росії, коли говорив про Україну та її мову / культуру / обороноздатність / підставте свій варіант, — я зрозуміла, що для багатьох на Заході прозріння не відбулося і що я як людина, що може більш-менш пристойно говорити німецькою та англійською мовами, потрібна в іншому сегменті — інформаційному. Так 26 лютого утворився Медіацентр української громади у Відні, який я нині очолюю.
Як скоро тобі взагалі вдалося повернутися до безпосередньо перекладацької роботи і з якими першими труднощами ти зіткнулася? І що допомогло їх долати?
Минуло кілька місяців моєї волонтерської роботи в Медіацентрі, аж раптом до мене озвалося «Видавництво Анетти Антоненко» й приголомшило новиною, що планує видавати Ґассера вчасно. Мене запитали, чи вкладуся я в дедлайн. Я знала, що пані Анетта лишилася в Києві, але не думала, що вона й надалі видаватиме книжки: від «Комори» я приблизно в той же час отримала повідомлення, що проєкт зі Станішичем відкладається. На щастя, пані Анетта як досвідчена видавчиня планує дедлайн із урахуванням таких перекладачок, як я. Тобто таких, які не вкладаються в дедлайн. І я хоч-не-хоч знову сіла працювати над Ґассером.
Таким чином на мене навалилося одразу багато справ. І мене дуже дратували ті, хто вважав, що я маю від якоїсь із них відмовитися. Офісна робота давала мені змогу добре донатити, LiterAktiv допомагав українським діаспорянам та новим переселенцям познайомитися між собою і адаптуватися, Медіацентр дозволяв українській діаспорі та переселенцям бути почутими за кордоном, а переклад — навпаки: почути закордонні голоси в Україні. Я не хотіла і не могла сказати «ні» нічому з переліченого.
Минув уже рік. За відчуттями — ні, я не вигоріла. Мені допомагала і допомагає лють. Я відкрила, що вона не є для мене руйнівною. Перші п’ять днів я майже не спала — так багато мала адреналіну, — хіба раз на годину задрімала в машині, поки мій чоловік Петер віз нас від кордону. У подальші дні моя лють підскакувала від кожної новини. Я зачитувала їх уголос Петеру, плакала, лаялася, радилася з ним, що я могла б іще зробити, — і сідала це робити. Далі я вже сама шукала новини, від яких моя лють «розкачається» для потрібного градусу. І таких новин було багато щодня, бо йбн блд рсн.
Чи змінилася загалом твоя працездатність? І якщо так, то як саме?
Так, вона стрибнула вгору. Я витискала з себе все, що було, — тож якщо у відсотках, то, мабуть, я працювала на свої 95%. Коли я вирішила підбити підсумки зробленого за 2022 рік в одному фейсбучному пості, мені видавалося, що список буде короткий і що я напишу той пост досить швидко, але врешті я ледь не задовбалася згадувати й додавати до переліку якісь більші та менші проєкти.
Мабуть, я додам до попередньої відповіді, що потрібна не просто лють, а дієва лють, віра в те, що те, що ти робиш на своєму місці, — важливе й потрібне. Це відчуття я винесла для себе з Майдану 2013‒2014: кожен робить своє, і то максимально ефективно. Я, наприклад, робила на Майдані бутерброди. Нічого героїчного. Але я була гвинтиком у чомусь більшому за себе, і все працювало як єдина система.
Зранку 24 лютого австрійський шеф покликав мене до себе в кабінет, співчутливо розпитав про моїх батьків у Києві й сказав: «Найгірше, що ми, звичайні люди, ні на що не впливаємо й нічого не можемо зробити». Пам’ятаю, як я витріщилася на нього від подиву. Переді мною сидів австрієць середнього віку та середнього достатку. Він мав право голосу в Австрії, досконало говорив її мовою, теоретично мав гроші, щоб задонатити, і здоров’я, щоб вийти на мітинг. Проте він осів у кріслі навпроти мене, глибоко зітхаючи й повторюючи, що нічого не змінити, й почувався геть безпомічним та прибитим. Натомість у мені нуртувала кров, мені хотілося хапатися одразу за все, ще в офісі я задонатила у «Повернись живим» і не могла дочекатися, коли зможу поїхати в український волонтерський центр, щоб обговорити план подальших дій. Я зовсім не почувалася безпомічною. У глобальному сенсі — так, я не могла стати муром, який зупинить танки, і не могла закрити небо. Порівняно з танками та літаками, я була і залишаюся мурашкою. Але моя робота мала сенс.
А яка загалом ситуація була із запитами від замовників? Не було, скажімо, такого, що довелося адаптовуватись і шукати нових?
Навпаки, мені постійно пропонували і пропонують переклади. Про мене раптом згадали всі видавництва, яким я колись пропонувала видати українських авторів. Інколи мені доводилося казати «ні» суто через брак часу й картати себе за це. Переважно я пропонувала інших перекладачів замість себе, але й ті виявлялися не менш завантаженими.
Український фестиваль «Translatorium» та міжнародний фестиваль «translationale berlin» торік розробили програму онлайн-читань «Перекладати війну. Читання лірики з України» й запросили мене перекласти поезію Олега Каданова, Юрія Бондарчука та Катерини Міхаліциної. Це була велика честь для мене. Але й величезний виклик: як я вже казала, до 2022 року я перекладала прозу й дуже хвилювалася, коли в тій прозі траплялися поетичні вставки. А римовані — й поготів. Та я якось упоралася.
Відтоді я беруся також і за поезію. Невдовзі вийде поетична книжечка моєї подруги з «Читомо», української поетки Вікторії Фещук, у моєму перекладі. Її вірші — короткі щоденникові нотатки про кожен день війни з 24 лютого по 24 серпня 2022 року. Усього 182 дні.
Як узагалі змінилася ситуація з українського боку — з твого досвіду?
У липні 2022 року на перекладацькій події у Швейцарії мене зі співчутливим песимізмом запитали про перспективи українського книжкового ринку, а я з гордістю розповіла, що у мене й надалі є замовлення з України, що деякі наші видавництва продовжують друкувати свої наклади у Харкові і що в нас навіть з’являються деякі нові видавництва та книгарні. Це викликало неоднозначну реакцію.
Хтось здивувався й порадів за наше намагання зберегти власну культуру, а хтось, схоже, знайшов підтвердження власному упередженню про те, що «українська криза» штучно роздута швейцарськими ЗМІ та політиками й не потребує аж таких уваги та інвестицій. Відтоді я обережніша у висловлюваннях і узагальненнях, заснованих лише на моєму досвіді.
Адже мій досвід у 2022 та 2023 роках досить хороший. Замовлень більшає, видавництва дослухаються до моїх побажань, подаються на нові гранти й переважно отримують їх. Але це суто мій досвід і багато в чому — результат попередніх років моєї роботи, під час яких я напрацьовувала той-таки досвід, хапалася за замовлення, які мені не надто імпонували, або й сиділа багато місяців поспіль без них.
А чи змінився якось, так би мовити, репертуар запитів від українських видавців у бік актуальних тем?
Моє суб’єктивне враження: тему взагалі обирати стало важче. Немає розуміння, чи потрібна українцям чергова книжка про чужу війну, коли надворі точиться власна, а чи потрібні книжки, геть не пов’язані з війною, — легкі, щоб «відволіктися». Для кожної книжки, мабуть, знайдеться відповідна аудиторія, але вгадати, що краще продаватиметься, керуючись холодним розумом, — складно, як ніколи.
Мені здається, що у виборі книжок на переклад насамперед змінилися критерії стосовно автора та книжки. Дуже важить те, чи автор не «зашкварився» на темі України й росії, чи продає він права на переклад у росію, чи дозволяє собі політичні висловлювання в тексті книжки і якщо так, то які саме.
А яка ситуація з німецького боку? Чи стали якось активніше йти назустріч (знижки на права для українських видавців, нові цікаві пропозиції тощо)?
Говоритиму, знову ж таки, зі свого досвіду трьох останніх запитів на права. У двох видавництвах — німецькому та австрійському — на запитання про вартість прав нам із українським видавництвом відповіли щось на кшталт «А скільки дасте?», що зворушливо нагадало мені торги на українських базарах. Далі наші домовленості «танцювали» навколо цифри, яку назвав український видавець, і я сподіваюся, що ми ці права придбаємо.
Про третє видавництво хочу розповісти окремо. Це видавництво, що видало роман Саші Станішича в оригіналі. 19 березня я як майбутня перекладачка «Походження» поїхала на один вечір у Гамбурґ, щоб потрапити на прем’єру однойменної вистави. Втім, квитка на виставу у мене не було: усі квитки розкупили ще на початку січня. З театру мені написали, що я навряд чи дістану якісь Restkarten (квитки, які здають у касу напередодні вистави) і що сенсу їхати немає, але я мала відчуття, що їхати треба. Мені справді дістався диво-квиток: під театром літня пара продавала квиток подруги, яка злягла з коронавірусом і не змогла прийти.
Під час вистави я помітила на одній із акторок кроси, підошва яких миготіла жовтим і синім, але вирішила, що мені як українці просто всюди ввижаються символічні для мене кольори. Однак по закінченню вистави, коли відгриміли аплодисменти, актори театру знову вийшли на сцену, розтягнули широке рядно й закликали присутніх пожертвувати гроші на Україну. Я підійшла до них висловити свою вдячність і вкинути гроші, але несподівано для себе впала їм в обійми й розридалася. Надвечір, уже їдучи назад до Відня, я написала про свою пригоду Саші. Саша відповів миттєво й тепло, а також повідомив своєму німецькому видавництву, що перетворює авансовий платіж «Комори» за роман на фіксовану оплату за права, таким чином звільняючи українське видавництво від оплати роялті за продані книжки на весь час дії угоди. Минув майже рік, а мене досі гріє цей спогад, і я сподіваюся скоро повернутися до перекладу Сашиного тексту.
На чому наголошу особливо: українським видавцям уже не доводиться перекуповувати права на переклад у росії, як то було донедавна. Сьогодні росія купує (якщо їй продають) права для себе, а Україна — для себе. І німецькомовні видавці розуміють, що це два окремих ринки.
А чи підвищилася якось у німецьких видавців цікавість до українських текстів? Можливо, з'явилися бажання перекладати якихось окремих авторів чи категорії книжок?
Я відзначила для себе, що видавництва, які ніколи не видавали українські переклади, раптом забажали зробити спільний український проєкт.
Віденське видавництво Septime підписало зі мною та моїм чоловіком, австрійським письменником Петером Маріусом Гуемером (разом із яким я перекладаю книжки німецькою), договір на переклад «Дівчини з ведмедиком» В. Домонтовича ще в 2021 році. На той час це був перший переклад з української за всю історію існування видавництва, і я дуже вдячна Septime за готовність співпрацювати. Від початку цієї співпраці ми обговорювали можливість альтернативної транслітерації українських географічних назв у німецькій мові та про доцільність приміток із поясненням історичних контекстів — у В. Домонтовича ідеться про 1920-ті роки, — які ми як перекладачі хотіли додати до тексту.
2022 року роман надрукували саме з тією транслітерацією, яка мені була важлива (наприклад, «Kyjiw» замість «Kiew»), і з примітками перекладачів. Аргументами на користь такого рішення послугували повномасштабна війна та поява медіа та книжок (серед них — роман «Місто» Валер’яна Підмогильного в німецькому перекладі від видавництва Guggolz) із саме такою транслітерацією.
Ще одне віденське видавництво — Passagen Verlag, фокус якого — франкомовна художня та філософська література, в квітні 2022 року зненацька запропонувало мені впорядкувати збірку української есеїстики. Нині ця збірка вже перекладена німецькою і вийшла друком на початку 2023 року. Вона зветься «Ukraine mon amour: Stimmen einer freien Nation», містить 22 есеї та розповідає про 8 років війни України з російським агресором: з 2014-го по 2022-й.
Також я вже отримала декілька пропозицій співпраці від німецьких видавництв на 2023 рік.
А як німецька довколалітературна спільнота ставиться до нашої війни?
По-різному. Є ті, хто все прекрасно розуміє. Хочу особливо подякувати тут письменниці Уті Акерманн, яка запросила мене на фестиваль «Artspring Berlin». Ута була на фестивалі «Meridian Czernowitz» у Чернівцях, я мала брати в неї інтерв’ю, ми сконтактували у фейсбуці, але власне записати інтерв’ю і познайомитися особисто так і не встигли. Відтоді ми лишилися «подругами» в соцмережах. Коли Ута запросила мене виступити з читаннями в Берліні, то подбала про те, щоб на фестивалі не було російських, білоруських та проросійських письменників, із якими я не вийшла б на одну сцену. На час фестивалю Ута поселила мене в себе вдома, оточивши чуйною гостинністю і підклавши мені в ліжко двох своїх муркотливих кішок. Я відчувала, що тут мене розуміють і захищають.
Є ті, хто запрошує мене на фестиваль української прози, де читають — я ретельно переглядаю програму — Забужко, Андруховича, Жадана. Але модераторка фестивалю на початку читань дозволяє собі процитувати Анну Ахматову й зазначити, що всі ми — діти Землі й повинні скласти зброю заради миру.
Є ті, хто організовує фестиваль, запрошує до діалогу на одній сцені російських, білоруських та українських авторів і, отримавши відмови від знакових українських літераторів, раптом згадує про мене. Згадує і запрошує мене, а в цьому запрошенні ще й ображено зазначає, що відомі українські літератори «чомусь» відмовилися, і тепер уся надія на мене. Інколи мені називають навіть прізвища тих, хто відмовився. Не знаю навіщо. Для мене ці прізвища часто є найпершим сигналом про те, що фестиваль «зашкварний».
Чи змінила наша війна читацький ландшафт німецькомовного простору? Можливо, стали активніше читати про Україну і росію?
Я бачу брак знань про Україну і два вектори, які від цього браку знань ведуть. Хтось задовольняється тим, що десь про нас почув, і не має бажання дізнаватися більше; хтось бажає зрозуміти, а отже, й дізнатися більше. Мені, звичайно, подобається друга категорія читачів.
У листопаді 2022 року я з туго напханим туристичним рюкзаком зайшла до книгарні в Іннсбруку, побачила український стенд і не змогла відмовити собі в задоволенні придбати «Найдовшу подорож» Оксани Забужко. Коли я взяла книжку зі стенду, виявилося, що я беру останню. «Тоді, можливо, нехай лишається? Це важлива книжка для розуміння України», — засумнівалася я, коли до мене підійшла продавчиня. «Якщо важлива, отже, ми закупимо ще», — пообіцяла вона й повела мене до каси.
Я проковтнула книжку за один день в Іннсбруку, і всюди, де я її читала, мене розпитували про неї: чи варто прочитати, де можна придбати, хто така Оксана Забужко, що я як українка пораджу, крім Забужко?
Тепер трошки про приземленіше. Чи відчуваєш ти, що якось зросла підтримка перекладачів суто на рівні роботи? Чи дають охочіше гранти, як змінилися рівень і своєчасність оплати, чи стали гнучкішими дедлайни? Можливо, маєш досвід участі у творчих резиденціях за цей рік?
Грантів побільшало — за моїми відчуттям. Видавництва платили мені вчасно навіть 2022 року, але я чула від колег, що так було не в усіх. Дедлайни — так, подовжували і видавництва, і журі грантів, за що я дуже вдячна, адже попри те що я перекладаю у Відні, війна впливає також і на мене.
Творчих резиденцій також побільшало, але я вирішила не брати участі у жодній. Не хочу забирати можливість у тих українських перекладачів, яким треба бодай на деякий час виїхати з України, щоб попрацювати над своїми текстами. Я чула від знайомих перекладачів інших національностей, що вони також не подаються з тих самих причин.
Чого, на твою думку, взагалі (і окремо — зараз) бракує перекладачам? Що могло би покращити їхнє життя?
Визнання їхнього внеску. Їх зрідка згадують книжкові блоґери та рецензенти, їх часто не запрошують виступити на презентації їхніх перекладів, їх радше люблять покритикувати за недогляди, ніж похвалити за хороший переклад.
Також оплата праці перекладачів художньої літератури в Україні досі залишається невисокою, особливо якщо у видавництва немає гранту (а багато грантодавців контролюють те, щоб перекладач отримав вказані в угоді гроші).
І ще трохи про більш особисте. Чи ти зараз працюєш із текстами про війну? І якщо так, то чи легше стало з ними працювати, чи важче? А якщо ні, то чи взялася би і чому?
Так, я трохи сама пишу тексти, які так чи інакше стосуються війни, а також перекладаю їх. Мені важливо донести український погляд на цю війну. Ці тексти важко пропускати крізь себе. Ходиш потім із рядками Юрія Бондарчука або Віки Фещук, крутиш їх у голові — і як перекладачка, що переймається якістю своєї роботи, і як українка, якій болить.
Зараз ми з Петером перекладаємо «Трамонтану» Юлії Ілюхи: там такі теплі спогади 13-річного Роми про його дитинство, я зараз саме там, із ним, разом... А Петер, який уже прочитав, проспойлерив мені, що дорослий Рома в кінці буде при смерті. І як із цим жити?
А які, на твій погляд, є важливі німецькомовні тексти, що їх особливо варто було би перекласти українською? І в контексті війни, і загалом?
Хотілося б, щоб у нас були перекладені німецькомовні класики. В українському перекладі є ще далеко не всі, а це важливий контекст і для нас, і для сучасних німецькомовних авторів, які на цих класиках виростали, цих класиків пародіювали, які, умовно кажучи, «палили "Кобзар"» цих класиків і віднаходили красу класичних текстів наново. Те саме стосується і класиків філософської думки — немає усталеного українського перекладу важливих філософських термінів, бо бракує фахово перекладених філософських праць. Дуже цікаво про це розповідають на семінарах Лабораторії наукового перекладу, які модерує Вахтанґ Кебуладзе, деякі їхні відеозаписи можна знайти в інтернеті. Зокрема під час них розбирали переклади Канта, Геґеля, Шопенгавера, Гуссерля та Гайдеґґера.
У контексті війни, мабуть, варто перекладати тих сучасних авторів белетристики та нонфікшну, які пишуть про нас сьогоднішніх: щоб уміти з ними дискутувати, щоб бути в спільному дискурсі. Мені не йдеться про проросійських авторів — таких було і є багато, і я воліла б не «тягнути» їх у наш простір. Натомість проукраїнських, які відкриють нам перспективу збоку, з якими ми як українці могли б погодитися в ключових моментах, але в чомусь і посперечатися, — хотілося б знати й читати.
І навпаки — які є такі українські книжки, які мали би побачити світ німецькою (також в обох контекстах)?
Знову ж, хотілося б побачити в німецьких перекладах українську класику. Ми спробували з В. Домонтовичем, наші колеги у співпраці з видавництвом Guggolz — із Валер'яном Підмогильним. Але хотілося б, щоб це стало хорошою тенденцією, а не щасливими винятками.
У мене в блозі виходила колись стаття про те, яких сучасних українських авторів та авторок найбільш активно перекладають німецькою мовою. Зараз така стаття була б набагато довша. Але мені все ще бракує виданих окремою книжкою перекладів Катерини Калитко, Артема Чеха, Тараса Прохаська... Колись я майже-майже домовилася про переклад «Карбіда» Андрія Любки, залишалося підписати договір. Але, на жаль, премилий німецький видавець, із яким ми про все домовлялися, передчасно пішов із життя, а його заступник цю ідею не підтримав. Я все ще не проти взятися за цей переклад, якщо знайдеться видавець (це я так м’яко натякаю :) ).
Насамкінець — що тобі самій хотілося б перекласти? Може, з попередніх відповідей, може, взагалі. Які твої перекладацькі мрії, словом? І чому саме такі?
Перекласти романи мого чоловіка Петера. Один із його романів, дебютний, я вже переклала для «Видавництва Анетти Антоненко». Він зветься «Зрошення пустелі». Невдовзі, у березні, вийде друком останній Петерів роман — «Бібліотекарка», як на мене, одна з найвдаліших його книжок. Та й як людина, яка підтримує Україну від початку, охоче подорожує нею, вчить українську мову, перекладає разом зі мною й редагує мої тексти для Медіацентру, я думаю, він був би цікавим і точно не «зашкварним» представником Австрії в Україні.
Моя давня мрія — переклад відомого австрійського письменника Клеменса Й. Зетца — можливо, справдиться цього року, якщо ви сильно потримаєте кулаки за видавництво, яке хоче його видати й подалося на ґрант. Видавництва поки не називатиму. Клеменс Й. Зетц отримує щороку по престижній премії, але в нас його досі не знають.
Ще одну мою давню мрію — переклад книжок Вальтера Мерса, — як я чула, здійснить інший перекладач, який знайшов зацікавленого видавця (мої власні пошуки були невдалими, тож усе чесно). Я дуже хочу, щоб Вальтера Мерса прочитали українською. Просто введіть «Walter Moers» у пошуковик і подивіться ілюстрації, які Вальтер малює до своїх книжок сам, — це ті казки, які я охоче прочитала б і в дорослому віці.
Так, за мною висів Маркус Ґассер «Примхи пристрасті» для «Видавництва Анетти Антоненко», і я сподівалася невдовзі підписати договір на переклад «Походження» Саші Станішича.
Книжка Ґассера — це літературознавча есеїстика про кохання в житті таких письменників та письменниць, як Ґете, Байрон, сестри Бронте, Сильвія Плат, Мері Шеллі, Джон Апдайк, Джордж Еліот, Ґабріель Ґарсія Маркес... Це дуже цікавий проєкт, але просувався він повільно: якісь цитати в українському перекладі доводилося шукати по архівних виданнях, якісь (іноді й цілі вірші) — перекладати самотужки, бо таких перекладів або не існувало, або в них не було тих слів, на які посилався Ґассер. Тоді я ще перекладала переважно прозу, і мені було страшно за мої поетичні переклади: ану ж не вдадуться?
«Походження» — один із омріяних проєктів, який видавництво «Комора» погодилося втілити разом зі мною: щемливий роман Саші Станішича, німецькомовного письменника боснійського походження, про пошуки власної ідентичності.
Обидві книжки я дуже хотіла перекласти. Водночас я мала стільки іншої роботи — й офісної (адже я поєдную заняття перекладом, яке дає нерегулярний і, скажемо прямо, невисокий дохід, із роботою в австрійській фірмі), і волонтерської (я організую і модерую щосереди літературні події у Відні — наш клуб зветься LiterAktiv — та опікуюся, скільки є змога, київським притулком Gaia Animals), — що вже починала боятися не вкластися в домовлені дедлайни.
Перше, що я відчула 24 лютого, — це, як не дивно, полегшення. З одного боку, сталося те, чого я й очікувала протягом кількох зимових місяців, про що попереджала батьків ще 13 лютого, коли просила їх приїхати до мене в Австрію (вони навідріз відмовилися, хоча теж передчували, що буде війна). Російський гнійник, який особливо помітно набухав на нашому кордоні, прорвало, всі маски агресора, яким іще хтось на Заході (та і в нас, мабуть) вірив між 2014-м та 2022-м, позлітали, і мені на короткий час здалося, що все стало зрозумілим і чорно-білим для всіх, незалежно від того, українці вони чи ні.
З іншого боку, я подумала, що видавництва 2022 року нічого не видаватимуть і що мої дедлайни пересунуться. А отже, у мене з’явиться вільний час.
Тож 24 лютого я діяла за давно визначеним для себе планом: пішла у віденський волонтерський центр, де й відбувалися по середах події LiterAktiv (там уже роїлося, як у вулику, й було багато наших діаспорян) і спитала, чим можу бути корисна. Спочатку мене з моїм чоловіком, а також інших волонтерів, які мали машини чи мінібуси, відправили на кордон — забирати перших тимчасових переселенців з України.
Проте читаючи 24, 25 та 26 лютого в машині з телефона інтерв’ю та «експертні думки» тих, хто заглядав у рота росії, коли говорив про Україну та її мову / культуру / обороноздатність / підставте свій варіант, — я зрозуміла, що для багатьох на Заході прозріння не відбулося і що я як людина, що може більш-менш пристойно говорити німецькою та англійською мовами, потрібна в іншому сегменті — інформаційному. Так 26 лютого утворився Медіацентр української громади у Відні, який я нині очолюю.
Як скоро тобі взагалі вдалося повернутися до безпосередньо перекладацької роботи і з якими першими труднощами ти зіткнулася? І що допомогло їх долати?
Минуло кілька місяців моєї волонтерської роботи в Медіацентрі, аж раптом до мене озвалося «Видавництво Анетти Антоненко» й приголомшило новиною, що планує видавати Ґассера вчасно. Мене запитали, чи вкладуся я в дедлайн. Я знала, що пані Анетта лишилася в Києві, але не думала, що вона й надалі видаватиме книжки: від «Комори» я приблизно в той же час отримала повідомлення, що проєкт зі Станішичем відкладається. На щастя, пані Анетта як досвідчена видавчиня планує дедлайн із урахуванням таких перекладачок, як я. Тобто таких, які не вкладаються в дедлайн. І я хоч-не-хоч знову сіла працювати над Ґассером.
Таким чином на мене навалилося одразу багато справ. І мене дуже дратували ті, хто вважав, що я маю від якоїсь із них відмовитися. Офісна робота давала мені змогу добре донатити, LiterAktiv допомагав українським діаспорянам та новим переселенцям познайомитися між собою і адаптуватися, Медіацентр дозволяв українській діаспорі та переселенцям бути почутими за кордоном, а переклад — навпаки: почути закордонні голоси в Україні. Я не хотіла і не могла сказати «ні» нічому з переліченого.
Минув уже рік. За відчуттями — ні, я не вигоріла. Мені допомагала і допомагає лють. Я відкрила, що вона не є для мене руйнівною. Перші п’ять днів я майже не спала — так багато мала адреналіну, — хіба раз на годину задрімала в машині, поки мій чоловік Петер віз нас від кордону. У подальші дні моя лють підскакувала від кожної новини. Я зачитувала їх уголос Петеру, плакала, лаялася, радилася з ним, що я могла б іще зробити, — і сідала це робити. Далі я вже сама шукала новини, від яких моя лють «розкачається» для потрібного градусу. І таких новин було багато щодня, бо йбн блд рсн.
Чи змінилася загалом твоя працездатність? І якщо так, то як саме?
Так, вона стрибнула вгору. Я витискала з себе все, що було, — тож якщо у відсотках, то, мабуть, я працювала на свої 95%. Коли я вирішила підбити підсумки зробленого за 2022 рік в одному фейсбучному пості, мені видавалося, що список буде короткий і що я напишу той пост досить швидко, але врешті я ледь не задовбалася згадувати й додавати до переліку якісь більші та менші проєкти.
Мабуть, я додам до попередньої відповіді, що потрібна не просто лють, а дієва лють, віра в те, що те, що ти робиш на своєму місці, — важливе й потрібне. Це відчуття я винесла для себе з Майдану 2013‒2014: кожен робить своє, і то максимально ефективно. Я, наприклад, робила на Майдані бутерброди. Нічого героїчного. Але я була гвинтиком у чомусь більшому за себе, і все працювало як єдина система.
Зранку 24 лютого австрійський шеф покликав мене до себе в кабінет, співчутливо розпитав про моїх батьків у Києві й сказав: «Найгірше, що ми, звичайні люди, ні на що не впливаємо й нічого не можемо зробити». Пам’ятаю, як я витріщилася на нього від подиву. Переді мною сидів австрієць середнього віку та середнього достатку. Він мав право голосу в Австрії, досконало говорив її мовою, теоретично мав гроші, щоб задонатити, і здоров’я, щоб вийти на мітинг. Проте він осів у кріслі навпроти мене, глибоко зітхаючи й повторюючи, що нічого не змінити, й почувався геть безпомічним та прибитим. Натомість у мені нуртувала кров, мені хотілося хапатися одразу за все, ще в офісі я задонатила у «Повернись живим» і не могла дочекатися, коли зможу поїхати в український волонтерський центр, щоб обговорити план подальших дій. Я зовсім не почувалася безпомічною. У глобальному сенсі — так, я не могла стати муром, який зупинить танки, і не могла закрити небо. Порівняно з танками та літаками, я була і залишаюся мурашкою. Але моя робота мала сенс.
А яка загалом ситуація була із запитами від замовників? Не було, скажімо, такого, що довелося адаптовуватись і шукати нових?
Навпаки, мені постійно пропонували і пропонують переклади. Про мене раптом згадали всі видавництва, яким я колись пропонувала видати українських авторів. Інколи мені доводилося казати «ні» суто через брак часу й картати себе за це. Переважно я пропонувала інших перекладачів замість себе, але й ті виявлялися не менш завантаженими.
Український фестиваль «Translatorium» та міжнародний фестиваль «translationale berlin» торік розробили програму онлайн-читань «Перекладати війну. Читання лірики з України» й запросили мене перекласти поезію Олега Каданова, Юрія Бондарчука та Катерини Міхаліциної. Це була велика честь для мене. Але й величезний виклик: як я вже казала, до 2022 року я перекладала прозу й дуже хвилювалася, коли в тій прозі траплялися поетичні вставки. А римовані — й поготів. Та я якось упоралася.
Відтоді я беруся також і за поезію. Невдовзі вийде поетична книжечка моєї подруги з «Читомо», української поетки Вікторії Фещук, у моєму перекладі. Її вірші — короткі щоденникові нотатки про кожен день війни з 24 лютого по 24 серпня 2022 року. Усього 182 дні.
Як узагалі змінилася ситуація з українського боку — з твого досвіду?
У липні 2022 року на перекладацькій події у Швейцарії мене зі співчутливим песимізмом запитали про перспективи українського книжкового ринку, а я з гордістю розповіла, що у мене й надалі є замовлення з України, що деякі наші видавництва продовжують друкувати свої наклади у Харкові і що в нас навіть з’являються деякі нові видавництва та книгарні. Це викликало неоднозначну реакцію.
Хтось здивувався й порадів за наше намагання зберегти власну культуру, а хтось, схоже, знайшов підтвердження власному упередженню про те, що «українська криза» штучно роздута швейцарськими ЗМІ та політиками й не потребує аж таких уваги та інвестицій. Відтоді я обережніша у висловлюваннях і узагальненнях, заснованих лише на моєму досвіді.
Адже мій досвід у 2022 та 2023 роках досить хороший. Замовлень більшає, видавництва дослухаються до моїх побажань, подаються на нові гранти й переважно отримують їх. Але це суто мій досвід і багато в чому — результат попередніх років моєї роботи, під час яких я напрацьовувала той-таки досвід, хапалася за замовлення, які мені не надто імпонували, або й сиділа багато місяців поспіль без них.
А чи змінився якось, так би мовити, репертуар запитів від українських видавців у бік актуальних тем?
Моє суб’єктивне враження: тему взагалі обирати стало важче. Немає розуміння, чи потрібна українцям чергова книжка про чужу війну, коли надворі точиться власна, а чи потрібні книжки, геть не пов’язані з війною, — легкі, щоб «відволіктися». Для кожної книжки, мабуть, знайдеться відповідна аудиторія, але вгадати, що краще продаватиметься, керуючись холодним розумом, — складно, як ніколи.
Мені здається, що у виборі книжок на переклад насамперед змінилися критерії стосовно автора та книжки. Дуже важить те, чи автор не «зашкварився» на темі України й росії, чи продає він права на переклад у росію, чи дозволяє собі політичні висловлювання в тексті книжки і якщо так, то які саме.
А яка ситуація з німецького боку? Чи стали якось активніше йти назустріч (знижки на права для українських видавців, нові цікаві пропозиції тощо)?
Говоритиму, знову ж таки, зі свого досвіду трьох останніх запитів на права. У двох видавництвах — німецькому та австрійському — на запитання про вартість прав нам із українським видавництвом відповіли щось на кшталт «А скільки дасте?», що зворушливо нагадало мені торги на українських базарах. Далі наші домовленості «танцювали» навколо цифри, яку назвав український видавець, і я сподіваюся, що ми ці права придбаємо.
Про третє видавництво хочу розповісти окремо. Це видавництво, що видало роман Саші Станішича в оригіналі. 19 березня я як майбутня перекладачка «Походження» поїхала на один вечір у Гамбурґ, щоб потрапити на прем’єру однойменної вистави. Втім, квитка на виставу у мене не було: усі квитки розкупили ще на початку січня. З театру мені написали, що я навряд чи дістану якісь Restkarten (квитки, які здають у касу напередодні вистави) і що сенсу їхати немає, але я мала відчуття, що їхати треба. Мені справді дістався диво-квиток: під театром літня пара продавала квиток подруги, яка злягла з коронавірусом і не змогла прийти.
Під час вистави я помітила на одній із акторок кроси, підошва яких миготіла жовтим і синім, але вирішила, що мені як українці просто всюди ввижаються символічні для мене кольори. Однак по закінченню вистави, коли відгриміли аплодисменти, актори театру знову вийшли на сцену, розтягнули широке рядно й закликали присутніх пожертвувати гроші на Україну. Я підійшла до них висловити свою вдячність і вкинути гроші, але несподівано для себе впала їм в обійми й розридалася. Надвечір, уже їдучи назад до Відня, я написала про свою пригоду Саші. Саша відповів миттєво й тепло, а також повідомив своєму німецькому видавництву, що перетворює авансовий платіж «Комори» за роман на фіксовану оплату за права, таким чином звільняючи українське видавництво від оплати роялті за продані книжки на весь час дії угоди. Минув майже рік, а мене досі гріє цей спогад, і я сподіваюся скоро повернутися до перекладу Сашиного тексту.
На чому наголошу особливо: українським видавцям уже не доводиться перекуповувати права на переклад у росії, як то було донедавна. Сьогодні росія купує (якщо їй продають) права для себе, а Україна — для себе. І німецькомовні видавці розуміють, що це два окремих ринки.
А чи підвищилася якось у німецьких видавців цікавість до українських текстів? Можливо, з'явилися бажання перекладати якихось окремих авторів чи категорії книжок?
Я відзначила для себе, що видавництва, які ніколи не видавали українські переклади, раптом забажали зробити спільний український проєкт.
Віденське видавництво Septime підписало зі мною та моїм чоловіком, австрійським письменником Петером Маріусом Гуемером (разом із яким я перекладаю книжки німецькою), договір на переклад «Дівчини з ведмедиком» В. Домонтовича ще в 2021 році. На той час це був перший переклад з української за всю історію існування видавництва, і я дуже вдячна Septime за готовність співпрацювати. Від початку цієї співпраці ми обговорювали можливість альтернативної транслітерації українських географічних назв у німецькій мові та про доцільність приміток із поясненням історичних контекстів — у В. Домонтовича ідеться про 1920-ті роки, — які ми як перекладачі хотіли додати до тексту.
2022 року роман надрукували саме з тією транслітерацією, яка мені була важлива (наприклад, «Kyjiw» замість «Kiew»), і з примітками перекладачів. Аргументами на користь такого рішення послугували повномасштабна війна та поява медіа та книжок (серед них — роман «Місто» Валер’яна Підмогильного в німецькому перекладі від видавництва Guggolz) із саме такою транслітерацією.
Ще одне віденське видавництво — Passagen Verlag, фокус якого — франкомовна художня та філософська література, в квітні 2022 року зненацька запропонувало мені впорядкувати збірку української есеїстики. Нині ця збірка вже перекладена німецькою і вийшла друком на початку 2023 року. Вона зветься «Ukraine mon amour: Stimmen einer freien Nation», містить 22 есеї та розповідає про 8 років війни України з російським агресором: з 2014-го по 2022-й.
Також я вже отримала декілька пропозицій співпраці від німецьких видавництв на 2023 рік.
А як німецька довколалітературна спільнота ставиться до нашої війни?
По-різному. Є ті, хто все прекрасно розуміє. Хочу особливо подякувати тут письменниці Уті Акерманн, яка запросила мене на фестиваль «Artspring Berlin». Ута була на фестивалі «Meridian Czernowitz» у Чернівцях, я мала брати в неї інтерв’ю, ми сконтактували у фейсбуці, але власне записати інтерв’ю і познайомитися особисто так і не встигли. Відтоді ми лишилися «подругами» в соцмережах. Коли Ута запросила мене виступити з читаннями в Берліні, то подбала про те, щоб на фестивалі не було російських, білоруських та проросійських письменників, із якими я не вийшла б на одну сцену. На час фестивалю Ута поселила мене в себе вдома, оточивши чуйною гостинністю і підклавши мені в ліжко двох своїх муркотливих кішок. Я відчувала, що тут мене розуміють і захищають.
Є ті, хто запрошує мене на фестиваль української прози, де читають — я ретельно переглядаю програму — Забужко, Андруховича, Жадана. Але модераторка фестивалю на початку читань дозволяє собі процитувати Анну Ахматову й зазначити, що всі ми — діти Землі й повинні скласти зброю заради миру.
Є ті, хто організовує фестиваль, запрошує до діалогу на одній сцені російських, білоруських та українських авторів і, отримавши відмови від знакових українських літераторів, раптом згадує про мене. Згадує і запрошує мене, а в цьому запрошенні ще й ображено зазначає, що відомі українські літератори «чомусь» відмовилися, і тепер уся надія на мене. Інколи мені називають навіть прізвища тих, хто відмовився. Не знаю навіщо. Для мене ці прізвища часто є найпершим сигналом про те, що фестиваль «зашкварний».
Чи змінила наша війна читацький ландшафт німецькомовного простору? Можливо, стали активніше читати про Україну і росію?
Я бачу брак знань про Україну і два вектори, які від цього браку знань ведуть. Хтось задовольняється тим, що десь про нас почув, і не має бажання дізнаватися більше; хтось бажає зрозуміти, а отже, й дізнатися більше. Мені, звичайно, подобається друга категорія читачів.
У листопаді 2022 року я з туго напханим туристичним рюкзаком зайшла до книгарні в Іннсбруку, побачила український стенд і не змогла відмовити собі в задоволенні придбати «Найдовшу подорож» Оксани Забужко. Коли я взяла книжку зі стенду, виявилося, що я беру останню. «Тоді, можливо, нехай лишається? Це важлива книжка для розуміння України», — засумнівалася я, коли до мене підійшла продавчиня. «Якщо важлива, отже, ми закупимо ще», — пообіцяла вона й повела мене до каси.
Я проковтнула книжку за один день в Іннсбруку, і всюди, де я її читала, мене розпитували про неї: чи варто прочитати, де можна придбати, хто така Оксана Забужко, що я як українка пораджу, крім Забужко?
Тепер трошки про приземленіше. Чи відчуваєш ти, що якось зросла підтримка перекладачів суто на рівні роботи? Чи дають охочіше гранти, як змінилися рівень і своєчасність оплати, чи стали гнучкішими дедлайни? Можливо, маєш досвід участі у творчих резиденціях за цей рік?
Грантів побільшало — за моїми відчуттям. Видавництва платили мені вчасно навіть 2022 року, але я чула від колег, що так було не в усіх. Дедлайни — так, подовжували і видавництва, і журі грантів, за що я дуже вдячна, адже попри те що я перекладаю у Відні, війна впливає також і на мене.
Творчих резиденцій також побільшало, але я вирішила не брати участі у жодній. Не хочу забирати можливість у тих українських перекладачів, яким треба бодай на деякий час виїхати з України, щоб попрацювати над своїми текстами. Я чула від знайомих перекладачів інших національностей, що вони також не подаються з тих самих причин.
Чого, на твою думку, взагалі (і окремо — зараз) бракує перекладачам? Що могло би покращити їхнє життя?
Визнання їхнього внеску. Їх зрідка згадують книжкові блоґери та рецензенти, їх часто не запрошують виступити на презентації їхніх перекладів, їх радше люблять покритикувати за недогляди, ніж похвалити за хороший переклад.
Також оплата праці перекладачів художньої літератури в Україні досі залишається невисокою, особливо якщо у видавництва немає гранту (а багато грантодавців контролюють те, щоб перекладач отримав вказані в угоді гроші).
І ще трохи про більш особисте. Чи ти зараз працюєш із текстами про війну? І якщо так, то чи легше стало з ними працювати, чи важче? А якщо ні, то чи взялася би і чому?
Так, я трохи сама пишу тексти, які так чи інакше стосуються війни, а також перекладаю їх. Мені важливо донести український погляд на цю війну. Ці тексти важко пропускати крізь себе. Ходиш потім із рядками Юрія Бондарчука або Віки Фещук, крутиш їх у голові — і як перекладачка, що переймається якістю своєї роботи, і як українка, якій болить.
Зараз ми з Петером перекладаємо «Трамонтану» Юлії Ілюхи: там такі теплі спогади 13-річного Роми про його дитинство, я зараз саме там, із ним, разом... А Петер, який уже прочитав, проспойлерив мені, що дорослий Рома в кінці буде при смерті. І як із цим жити?
А які, на твій погляд, є важливі німецькомовні тексти, що їх особливо варто було би перекласти українською? І в контексті війни, і загалом?
Хотілося б, щоб у нас були перекладені німецькомовні класики. В українському перекладі є ще далеко не всі, а це важливий контекст і для нас, і для сучасних німецькомовних авторів, які на цих класиках виростали, цих класиків пародіювали, які, умовно кажучи, «палили "Кобзар"» цих класиків і віднаходили красу класичних текстів наново. Те саме стосується і класиків філософської думки — немає усталеного українського перекладу важливих філософських термінів, бо бракує фахово перекладених філософських праць. Дуже цікаво про це розповідають на семінарах Лабораторії наукового перекладу, які модерує Вахтанґ Кебуладзе, деякі їхні відеозаписи можна знайти в інтернеті. Зокрема під час них розбирали переклади Канта, Геґеля, Шопенгавера, Гуссерля та Гайдеґґера.
У контексті війни, мабуть, варто перекладати тих сучасних авторів белетристики та нонфікшну, які пишуть про нас сьогоднішніх: щоб уміти з ними дискутувати, щоб бути в спільному дискурсі. Мені не йдеться про проросійських авторів — таких було і є багато, і я воліла б не «тягнути» їх у наш простір. Натомість проукраїнських, які відкриють нам перспективу збоку, з якими ми як українці могли б погодитися в ключових моментах, але в чомусь і посперечатися, — хотілося б знати й читати.
І навпаки — які є такі українські книжки, які мали би побачити світ німецькою (також в обох контекстах)?
Знову ж, хотілося б побачити в німецьких перекладах українську класику. Ми спробували з В. Домонтовичем, наші колеги у співпраці з видавництвом Guggolz — із Валер'яном Підмогильним. Але хотілося б, щоб це стало хорошою тенденцією, а не щасливими винятками.
У мене в блозі виходила колись стаття про те, яких сучасних українських авторів та авторок найбільш активно перекладають німецькою мовою. Зараз така стаття була б набагато довша. Але мені все ще бракує виданих окремою книжкою перекладів Катерини Калитко, Артема Чеха, Тараса Прохаська... Колись я майже-майже домовилася про переклад «Карбіда» Андрія Любки, залишалося підписати договір. Але, на жаль, премилий німецький видавець, із яким ми про все домовлялися, передчасно пішов із життя, а його заступник цю ідею не підтримав. Я все ще не проти взятися за цей переклад, якщо знайдеться видавець (це я так м’яко натякаю :) ).
Насамкінець — що тобі самій хотілося б перекласти? Може, з попередніх відповідей, може, взагалі. Які твої перекладацькі мрії, словом? І чому саме такі?
Перекласти романи мого чоловіка Петера. Один із його романів, дебютний, я вже переклала для «Видавництва Анетти Антоненко». Він зветься «Зрошення пустелі». Невдовзі, у березні, вийде друком останній Петерів роман — «Бібліотекарка», як на мене, одна з найвдаліших його книжок. Та й як людина, яка підтримує Україну від початку, охоче подорожує нею, вчить українську мову, перекладає разом зі мною й редагує мої тексти для Медіацентру, я думаю, він був би цікавим і точно не «зашкварним» представником Австрії в Україні.
Моя давня мрія — переклад відомого австрійського письменника Клеменса Й. Зетца — можливо, справдиться цього року, якщо ви сильно потримаєте кулаки за видавництво, яке хоче його видати й подалося на ґрант. Видавництва поки не називатиму. Клеменс Й. Зетц отримує щороку по престижній премії, але в нас його досі не знають.
Ще одну мою давню мрію — переклад книжок Вальтера Мерса, — як я чула, здійснить інший перекладач, який знайшов зацікавленого видавця (мої власні пошуки були невдалими, тож усе чесно). Я дуже хочу, щоб Вальтера Мерса прочитали українською. Просто введіть «Walter Moers» у пошуковик і подивіться ілюстрації, які Вальтер малює до своїх книжок сам, — це ті казки, які я охоче прочитала б і в дорослому віці.
