взаємні впливи
Кохання, що спопеляє: історія Інґеборґ Бахман

Бахман — Целан: недосяжне кохання

У травні 1948-го зустрілися зовсім різні, та однаково схвильовані буттям особистості: майже 22-річна студентка Інґеборґ Бахман та старший на 5 років єврей без громадянства родом із Чернівців Пауль Целан. Вона — донька австрійського члена НСНРП (Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини), прихильника нацизму. Він — син загиблих у нацистському концтаборі євреїв, який сам щойно відбув ув’язнення у румунському трудовому батальйоні. Їх об’єднала проблема «неподоланого минулого» («nichttaufgearbeitete Verganganheit»), яке належало проживати й рефлексувати ще багато років по тому. Інґеборґ — представниця покоління, яке зростало у часи націонал-соціалізму, а зрілішало у повоєнний час, та Пауль — дискримінований єврей, який потерпає від антисемітизму, — обирають шлях боротьби із забуттям.

Уже тоді Бахман хвилювала проблема німецького й австрійського нещодавнього минулого та провини за воєнні злочини. Дівчина співчуває хисткості Целанового становища й уболіває за його поезію. Водночас Целан адресує німецькомовним читачам перші поетичні рефлексії щодо Голокосту (збірка «Мак і пам’ять», опублікована аж у 1952-му) й задає високі вимоги до німецькомовного вірша після єврейської Катастрофи.

Історія взаємин коханців — це всього чотири зустрічі, численні телефонні розмови й тривалі розлуки. Вперше вони зустрілися у Відні, а далі були загадкові шість тижнів до від’їзду Целана в Париж, які стали ядром їхніх стосунків. Закоханим не вистачило часу як слід пізнати одне одного: сильні почуття стимулювала уява, а інтенсивність кохання мала компенсувати брак часу. Кімната Бахман перетворювалася на поле маків, коли закоханий Целан навідувався в гості. Саме тоді зародився спільний міф про кохання — джерело незліченних пізніших приписів у листах і поезіях.

Промовистим свідченням про стосунки Бахман та Целана стало приватне листування — видання «Пора серця. Інґеборґ Бахман — Пауль Целан. Листування» (2012). З цих листів видно, що поетові й поетці явно затісно у мові: вони змагаються зі словами, та зрештою знаходять потрібні настрої.

Відвертіший діалог вибудовується у поезії. Вірші Бахман цитують ранню творчість Целана. За Гельмутом Беттіґером, її збірка «Відкладений час» («Die gestundente Zeit») була «немислима без Целана». Водночас для поета лейтмотивом стосунків з австрійкою стає поезія «У Єгипті» з присвятою «Для Інґеборґ»: 
 
Між зустрічами й спалахами почуттів Целана й Бахман минають місяці й роки. За два з половиною роки після їхньої віденської казки, восени 1950-го, Бахман приїжджає до коханого в Париж, сподіваючись возз’єднатися з ним. Але співжиття поетки й поета виявляється задушливим, а тому неможливим. Коли восени 1951-го поет суворо відштовхує Бахман, жінка переживає велике розчарування та екзистенційну кризу:
 

Бахман розгоряється

Попри ці важкі переживання, надалі поетка залишається прихильною до Целана, зокрема вболіває за нього у літературному угрупуванні «Група 47». Доля іронічна: учасники групи так само палко цінують Бахман, як і не сприймають Целана.

У жовтні 1957-го стається, здавалося б, немислиме: Бахман і Целан зустрічаються на літературно-критичній конференції у Вупперталі, й їхня пристрасть спалахує знову. Целанів потяг до колишньої коханої, що вже встигла стати примадонною австрійської літератури, невблаганний — він визнає, що закохався заново. Пара винаймає номер у готелі в Кельні з адресою «Am Hof» й проводить там ніч, яка стає незабутньою для поета, тож він увіковічує її у вірші:
 
Звідтоді Целан вибухає віршами й натхненними листами до Бахман, на що та реагує обережно й приголомшено. Поетка емпатує дружині коханця, Жизель Лестранж (познайомилися у листопаді 1951-го, одружились у грудні 1952-го), й просить Пауля бути обачним і не залишати сім’ю.
  ​​​​​​​
 
У листуванні Целан ще не раз відштовхує й знову прикликає Бахман. Поетка готова відгукнутися на перший же поклик і знову й знову віднаходити теплоту взаємин та потрібні слова. Однак не раз збивається на мовчання. Зрештою, переймаючись за добробут своїх сімейних стосунків із Жизель, Пауль укотре відштовхує Інґеборґ:

 

У вересні 1961-го (Лист №191 від 27.09.1961) Бахман воліє знову з’ясувати їхні стосунки. Вона пише Целанові великий самоусвідомлений лист, у якому підсумовує все, що було між ними — «напади мовчання», незгоди й непорозуміння, — й запитує, хто вона для нього після стількох років. Лист залишається не надісланим. Отже, знову мовчання.

Бахман ятриться

Зрештою, після нищівної критики Гюнтера Блокера, яку єврей Целан вважає антисемітською, він знову потрапляє в екзистенційно загрозливу кризу й прохає у Бахман цілющих слів та співучасті в своїх душевних муках:
 

Та вона не знаходить потрібних слів чи формул співіснування. І далі мовчить.
 

Бахман — Фріш: безкомпромісне кохання

 

На момент своєї першої зустрічі у липні 1958-го поетка Інґеборґ Бахман і швейцарський прозаїк та драматург Макс Фріш уже є одними з найпопулярніших німецькомовних письменників свого часу. Публіка до дір зачитує вірші з «Відстроченого часу» Бахман і Фрішеві п’єси та роман «Homo Faber». Їхнє спілкування розпочинається з Максового листа, надісланого навесні, у якому той висловлює захоплення новою п’єсою Інґеборґ «Добрий бог з Мангеттену». А після зустрічі в Парижі між ними розгоряється кохання.

По якомусь часі розмов та вагань закохані наважуються жити разом. Мешкають у Римі, Цюриху та Ветикон-ам-Зе: то разом, то окремо. Провадять гламурне життя, яке перемежовується читаннями, прем’єрами, церемоніями нагородження, подорожами та зустрічами з видатними культурними діячами того часу.

Стосунки Бахман із Фрішем розгортаються не менш бурхливо й драматично, ніж її раніша історія з Паулем Целаном. Домовившись про вільне партнерство, вони дозволяють собі пристрасні зустрічі з іншими, охоче відповідаючи на зацікавлення шанувальників та шанувальниць. Втім, Фріш твердо прагне взяти шлюб із коханою — водночас Бахман важить на тому, щоб зберегти свою свободу. Своє ставлення до шлюбу вона вкладає в уста героїв та героїнь оповідань зі збірки «Тридцятий рік» (1961):
   

Бахман вирішує жити незалежно й самоствердно — так, як у ХХ столітті годиться жити лише чоловікам. Будує яскраву кар’єру, здобуває визнання у літературних колах, стає улюбленицею публіки й преси. Вона відмовляється бути у тіні свого партнера, а не раз навіть засліплює його своєю яскравістю. Нехай Фріш і хоче незалежну жінку, та він не готовий до масштабів її свободи. Тож у стосунках із Фрішем Бахман часто спотикається об поширені гендерні стереотипи свого часу.

До всього, обоє мають різні погляди на те, як писати. Вона пише екстатично, він — виважено й рутинно. Стан екстазу письменниця викликає нескінченною кількістю цигарок, як робив один із видатних австрійських літераторів, яким вона надихається, — Роберт Музіль. Згодом до цигарок додаються алкоголь і таблетки.
  ​​​​​​​

У березні 1962 року Бахман закохується в германіста Паоло К’яріні, хоче розійтися з Фрішем, і той її не відпускає. Проте в 1963-му 51-річний Фріш уже сам відмовляється від 36-річної Бахман на користь 23-річної студентки романських студій Маріанн Оллерс. Попри попередню згоду на романи з іншими, остаточне рішення Фріша призводить до морального занепаду Бахман. Потяг до цигарок, алкоголю й таблеток переростає у руйнівну залежність.

Бахман спалахує

Проблеми в їхніх стосунках — сумніви, ревнощі та конфлікти — Фріш фіксує у письменницькому щоденнику. Навесні 1963-го Бахман прочитує його й знищує — не бажаючи «бути художнім експериментом». Втім, такої ролі Інґеборґ не вдається уникнути: у романі «Нехай мене звуть Ґантенбайн» (1964) Макс таки використовує ці спостереження.

Його героїня — Ліла — то дружина, то коханка, то акторка, то венеційська дворянка. Часом грайлива та чарівна, іноді брехлива чи безневинна — залежно від оповідок, які оповідач приміряє на неї, «наче одяг». У суперечливому образі Ліли Бахман упізнає себе і почувається знищеною — немов її публічно роздягли, принизили й виставили напоказ у ролі манекена у салоні Макса Фріша. Те, що Фріш розумів як «гру» з реальністю, нескінченні моделювання, припасовування й фантазування у словесній формі «я уявляю», Бахман сприймає як жорстоке, насильницьке втручання в свій приватний простір. Прочитання тексту травмує її.

Бахман схильна була переживати власні трагедії впритул, без будь-якої дистанції. А коли ставало нестерпно боляче — збивалася на мовчання. Натомість Фріш, щоби осмислити життя, мусив брати дистанцію, виходив за межі власної особистості й дивився на свій досвід чужими очима, щоби біль не був таким сильним. Так само чинив оповідач і воднораз головний герой у романі «Нехай мене звуть Ґантенбайн»:
   

Бахман зотліває

Розставання знаменитої літературної пари переростає в скандал. Після розлуки з Фрішем Бахман перестає писати вірші. Вона страждає, переживаючи глобальну екзистенційну й письменницьку кризу, й урешті розпочинає великий цикл романів «Види смерті», який так і залишиться незавершеним.

Останнє речення у єдиному романі циклу, «Маліна» (1971), звучало так: «Це було вбивство». Таке художнє свідчення Бахман дало читачам і критикам підстави гадати, що Фріш відповідальний за її передчасне згасання. А феміністична критика 1980-тих і поготів проінтерпретувала його як вирок Максові Фрішу, який начебто став прообразом головного героя роману.

Звинувачення у бік швейцарця посипалися з новою силою, коли у 2017-му опублікували збірку лікарняних записів Бахман після їхньої розлуки «Male oscuro. Aufzeichnungen aus der Zeit der Krankheit» (2017). Втім, Фріш — таки не вбивця: насправді непоступливим коханням обпеклися обоє. Про це свідчить збірка листів «Wir haben es nicht gut gemacht», яка вийшла друком лише у листопаді 2022-го. Сподіваємось, що невдовзі й нам пощастить почитати переклади цих листів та нотаток українською.

Бахман згасає

Письменниця помирає 47-річною у жовтні 1973-го після пожежі. Але не від опіків, а від абстинентного синдрому, спричиненого раптовою відмовою від наркотиків у лікарні.

У німецькому виданні Bild написали: «Вона померла так, наче сама це вигадала». Пригадується знаменита фраза Бахман: «Mit meiner verbrannten Hand schreibe ich von der Natur des Feuers», тобто «Обпаленою рукою я пишу про природу вогню». Ось так, випробовуючи на собі природу вогню, Бахман згоріла й сама — від руйнівного кохання, екзистенційних криз та надмірної емпатії до світу.

Та, попри великі переживання в особистому житті, невдачі у коханні й внутрішні муки, тексти Бахман ніколи не були творчістю «нестабільної» жінки, яка пише через трагічне кохання: чи то недосяжне — до Целана, чи то безкомпромісне — до Фріша.

Foto: особистий архів Наталії Колегіної