Слова-провідники
Бо навіть по смерті мова є важливою

У будь-якій культурній традиції складно уявити поховальну церемонію без прощального слова на честь померлого. Такі слова з плином історії склалися у виразну групу траурних жанрів. Серед них — заупокійна меса (реквієм), панегірик, голосіння, співчуття, некролог і зрештою епітафія. Саме цей мовленнєвий жанр — найперша для мене принада та об’єкт наукових шукань, в якому моя тафофільна душа знайшла своє лінгвістичне амплуа (більше про тафофілію та цвинтарну культуру — в попередній публікації).

І для мене це не лише наука — а цілком собі гобі, ба навіть пристрасть. Хтось колекціонує марки, хтось монети, а хтось — намогильні написи. Нині в моїй колекції їх близько чотирьох сотень, і вони зберігаються у так званому Макабричному реєстрі, що його веду з першої занотованої епітафії. А зародилася ця ідея на цвинтарі у день Різдва. І, властиво, за два роки виросла від авантюрного магістерського проєкту в Україні до цілком поважної теми майбутньої докторської дисертації в Німеччині.

Головним сподвижником такого дослідницького шляху можна сміливо назвати Байкове кладовище — улюблене місце сили для мене. Місце останнього спочинку легенд і негідників — для історії. Водночас і славетне, й одіозне — але маємо що маємо, es ist wie es ist. Найвідоміший київський некрополь став свідком перших моїх зачудувань іще задовго до дослідницького погляду на цвинтарі. Але чому епітафії — не надгробки, не ландшафти, не склепи? Чому саме цей цвинтарний артефакт? Бо «…навіть по смерті мова є важливою». Це рядки з вірша Сергія Жадана «Мертві поети», початок якого звучить мені як мотто — в цілому й у кожному тафофільному тексті. І в цих словах поетично закладено головний принцип мого підходу до епітафій: не антропоцентризм, а логоцентризм. Глибина чи й абсурдність семантики, багатство стилістичних засобів, химерність структур, архаїка графем — ось чим промовляють намогильні написи. А тим часом, читаючи сотні їх, я щоразу бачу в них людину — в елегії, скорботі, наївній печалі, надривній екзальтації чи філософському летові. Людину, що добирає сакраментальні слова й підносить їх на п’єдестал пам’яті, або «вічної пам’яті», як кажуть у нас у танатологічному дискурсі. Як різняться вони в різних поховальних культурах, зокрема в українській та німецькій? І чи промовляє наша війна також епітафіями — чи ще зарано? Лише кілька з багатьох питань — як наукових, так і дуже екзистенційних…

З історії епітафіки

Мені завжди здавалося, що те, яким словом маркується факт відходу в небуття й карбується пам’ять, мало б викликати жвавий інтерес насамперед у лінгвістів. Натомість існує низка літературознавчих досліджень цього явища й порівняно менше праць, у яких епітафія розглядається як жанр мовленнєвий. Власне про це мені йдеться, і перший рік дослідження цього жанру увінчався для мене авторською класифікацією епітафій. Але спочатку звернімося до коренів.

Колісник Юлія У західній культурі заведено вважати, що вперше епітафії з’явилися в грецьких поховальних обрядах. Власне, і слово це походить від грецького ἐπιτάφιος (де ταφή означає поховання, могила) й відповідно у перекладі звучить як намогильний. У часи греко-перських воєн в Атенах зародилася традиція посмертного пошанування воїнів з виголошенням промов, своєрідних протоепітафій. Згодом традиція набула масового характеру, й епітафії стали виголошувати на честь усіх померлих громадян полісів Еллади. Своєрідними епітафіями можна вважати й численні ієрогліфи на саркофагах давніх єгиптян. Окрім релігійних похоронних текстів, на них розміщували й певну інформацію про особу мерця. Відомими епітафії були й у Древній Юдеї.

В Україні, як стверджує «Літературознавча енциклопедія» за упорядництвом Юрія Коваліва, «епітафії як жанр поширилися в період бароко. А вже у XVIII–XIX століттях епітафія стає повноцінним елементом поховальної культури й закріплюється у групі так званих траурних жанрів. Розвиток епітафіки у XVIII столітті нарешті помітно виходить за межі літературних форм і нерозривно пов’язаний зі становленням цвинтарної культури, зокрема й на території України.

У вітчизняній поезії ХХ століття у цьому контексті вартими уваги є збірки пародійних епітафій Василя Симоненка — цикл «Мандрівка по цвинтарю» — та Миколи Сома — збірка «Сто епітафій». Щоправда, ці сатиричні перли, що їх автори іменують епітафіями, фактично є епіграмами, ніяк не пов’язаними зі смертю, тобто адресовані нереальним покійникам і не покійникам узагалі. І це риса, що відрізняє епітафії літературні від, скажімо так, утилітарних, застосовуваних, що можуть бути хоч афоризмами, хоч віршами, хоч уривками романів — але завжди на честь померлого. Правду кажучи, наразі мені не трапилося жодної реальної епітафії в тональності «епітафій» Василя Симоненка чи Миколи Сома.
     

Варто сказати, що, попри ґрунтовну пропрацьованість жанру в науці й широке представлення його в літературі й житті, літературознавці не дійшли згоди щодо єдиного визначення епітафії — що вже й казати про лінгвістів. Такий специфічний продукт словотворчости розкриває перед мовознавцем ціле міждзеркалля дослідницьких аспектів: від фонології до прагматики. І найбільша складність полягає в тім, щоби зосередитися на одному з рівнів мовної системи й описати епітафію фокусовано, не задивляючись в інші дзеркала цього калейдоскопу. А фактичний ілюстративний матеріал, що у повноті своїй мав би органічно оприявнити й розмежувати фокус та периферію, часто заводить, однак, і на манівці спокус. І метод польової розвідки підступний тим, що в ньому немає чітких правил. Тобто у випадку з епітафіями ти ніколи не знаєш, де натрапиш на скарб.

Часто буває, що одна епітафія забирає ненароком пів дня часу: то латина тебе зачарує (DOM, JOM, PAX, Memini tui), то загадка якась. На початках, без досвіду, складно сходу розібрати, що значить, приміром, напис «c.k. lustrator lasów» на звичайному собі надгробку на Личаківському цвинтарі. Тепер я знаю, що це історизм, адже c.k., що перекладається як cesarski i królewski відповідно, — це поширена абревіатура назв установ для австрійської частини Австро-Угорської імперії, пов’язана з титулами: імператор Австрії, король Богемії тощо. Тобто під цим написом покоїться «Цісарський і королівський лісовий інспектор». І коли вже з’ясовано форму, то гріх не звернути увагу на зміст. Хоч мені й не потрібно знати історії всіх осіб, чиї епітафії я колекціоную, але такі випадки, як цей, спонукають натхненно гуглити просто на цвинтарі. Так я провела добрих дві години біля однієї могили та знайшла цікаві факти про пана Еміля Головкевича (так його звали) у старій оцифрованій книзі галицького лісництва… Лише один із численних прикладів дослідницьких пригод, але такі вгледи в історію варті витраченого часу. Історизми в епітафіях до того ж укотре доводять, що некрополь — це не лише дослівно «місто мертвих», але й місце пам’яті епох.
 

Інструменти до цвинтарних розвідок

Очевидно, що всі знахідки мають бути описані. Для роботи з такими обсягами інформації я розробила собі нехитрий, але дуже зручний інструмент на зразок семантичної матриці, максимально пристосований до типу матеріалу. Називається він — куди ж без патосу — Макабричний реєстр. Це фактично електронна таблиця, де кожну епітафію розібрано на компоненти, представлені окремими колонками: цвинтар, ім’я, прижиттєвий статус мерця, відтинок життя, «тіло» епітафії, мова та інші примітки. І фото, обов’язково фото кожного надгробка, інакше масив текстових даних епітафій у розібраному вигляді просто безнадійно заплутає. Після впорядкування таблиці надходить пора різних типів лінгвістичного аналізу, зокрема й генологічного, адже мені йшлося насамперед про ознаки жанру.

Зрештою такий підхід допоміг виокремити шість структурно-стилістичних категорій епітафій — це згадувана вже авторська класифікація: епітафії-штампи, релігійні, поетичні, патетичні (або афористичні), простодушні (або наївні) та гібридні. Ось такими вони бувають, і подальші розвідки тільки підтверджують цю гіпотетичну класифікацію.

Епітафії-штампи

Колісник Юлія Почати варто з найпоширенішого типу епітафій, знайомого кожному, незалежно від прикрого досвіду втрат. «Вічна пам’ять», «Спи спокійно», «Ти назавжди в наших серцях», «Пам’ятаємо, любимо, сумуємо» — такими написами рясніють надгробки. Їх можна побачити мимохідь неозброєним оком, і їх не потрібно ані вишукувати, ані вигадувати. Саме такого штибу словосполуки вже давно стали своєрідними кліше траурних жанрів і виступають як самостійними одиницями, так і складовими комплексних епітафій.

У різних поховальних культурах штампами слугують словосполуки, що часто відрізняються лише формальним вираженням, але є дуже схожими або ж і зовсім однаковими за змістом, як-от: «Тут спочиває…» — «Tu spoczywa…» — «Hier ruh(e)t…» — в українській, польській та німецькій мовах. Трапляються і кальки на взір «Відпочинь і встань» від польського «Spoczna i wstana»; або ж поширена в західних регіонах України абревіатура DOM/ДОМ, що в калькуванні кириличними літерами (а це трапляється часто) втрачає первинний сенс: Deo Optimo Maximo чи Dominus Optimus Maximus. Є, проте, й характерні штампи, наприклад: «Pokój jego duszy!», «Cześć jego pamięci» — для польської мови; чи «Sein Wille geschehe», «Ruhe in Frieden», «Geliebt und unvergessen» — для німецької.

Поетичні епітафії

Категорія-свято; категорія версифікаційного пишномовства й доброго смаку; категорія розмаю тропів і стилістичних фігур; категорія, що не піддається суворій категоризації, але найперша захоплює дослідника словотворчости — категорія поетичних епітафій!
 

Саме ці тексти мимоволі стали для мене спонукою до вивчення епітафій як жанру та пошуку й інших форм у його межах. І, як не злочинно для науковця було б те визнавати, це категорія, де головний критерій відбору — дуже суб’єктивний: художня цінність тексту. Авжеж, затим мають виконуватися ще кілька умов, як-от: віршована форма (і не конче римована) та стиль розміщення тексту на могильній плиті/надгробку, а проте художня цінність залишається єдиною підставовою рисою поетичних епітафій. Коротко кажучи, поетичні епітафії — це література!

Колісник Юлія Ніколи не забуду, як знайшла перший такий скарб: одного липневого дня я забігла на цвинтар лиш на годинку, радше просто подихати в тиші, ніж пошукати; як завжди, навмання звернула з алеї на манівці, і щось мене спонукало роздивитися геть непримітну, зарослу бур’янами й вочевидь сучасну могильну плиту, звичайний родинний гробівець — із запилюженого дзеркала чорного граніту до мене промовляв Богдан-Ігор Антонич…

Релігійні епітафії

Колісник Юлія Тут усе простіше: властиво, етимологічна глибина слова релігія — від лат. religare — зв’язувати — вже оприявнює семантичну сутність цієї категорії епітафій — релігійних, тобто прямо пов’язаних з текстами Святого Письма. Так, кожна з них є цитатою з того чи того релігійного тексту, про що легко довідатися безпосередньо з намогильного припису-вказівки на джерело або що можна вивести логічно, судячи з відповідної стилеві лексики та синтаксису.

Взірцевою (себто без елементів, які наводять на сумніви класифікації) епітафією цієї категорії є, наприклад, цитата на могилі Івана Світличного: «Він світильником був, що горів і світив / Євангелія від Івана 535»; або ж такі «Сонце Ваше більше не зійде — Господь буде Вашим вічним світлом»; «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. св. Матей 11,28.»

Колісник Юлія Колісник Юлія Переклад до двох німецьких епітафій із зображень:
Selig sind, die da geistlich arm sind; denn das Himmelreich ist ihr. Matt 5:3 — «Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне» [за Біблією в перекладі І. Огієнка, 1962 р.]
Du wirst meine Seele nicht dem Tode lassen. Ps. 16:10 — «Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління!»

Афористичні епітафії

Патетичними, або ж афористичними, вже за визначенням, називаються ті намогильні написи, в яких трагедія смерті сублімується в лаконічний експресивний текст переважно у прозовій формі, так що звучить він як, власне, афоризм, крилатий вислів, сентенція, максима чи тому подібні вислови.
 
Власне, справедливим був би закид, що поетична епітафія часто є також афористичною, але в цьому випадку розмежовує їх радше структурна різниця.
 

Простодушні епітафії

Колісник Юлія Для цієї категорії я й нині шукаю ідеальну стилістично нейтральну назву, та поки жоден з варіантів не відображає головної особливості епітафій, про які мені тут ідеться, краще, ніж прикметники наївний або простодушний. Тому в українськомовній версії класифікації залишаю поки саме цю назву для епітафій, не обтяжених стилістичними оздобами, ані багатими художніми образами; простих, з якого б рівня мовної системи не підступитися до них, і головне — епітафій до болю відвертих, беззахисно оголених у слові про любов і смерть. В англійській мові для них знайшовся влучніший прикметник: artless.
 

Гібридні епітафії

Колісник Юлія Іноді надгробки виглядають як стаття у Вікіпедії, так вже списані зусібіч уривками біографій, пісень, афоризмами… В такому разі йдеться про гібридні епітафії. Визначальними для них є обсяг і структура. Так, намогильний напис може складатися лише зі штампа та прижиттєвого статусу мерця, але вони, скажімо, представлені у формі довгого ряду однорідних членів, так що текст виглядає нечитабельним і займає весь простір нагробка. Не вважте за крамолу, та як зі структурного, так і зі стилістичного погляду такі епітафії дуже програють лаконічним.
 

Заради чого?..

Іноді навіть у найжахливіші моменти в житті нам доводиться добирати слова, і найважче, «коли вони мовчать». Тоді добре мати поруч когось, хто ці слова підказав би… Так, дуже оптимістично мріючи, я воліла би мати відділ посмертного слова у власній ритуальній агенції, де весь набутий досвід став би застосовним. Але, кажучи відверто, мене мало цікавить утилітарний аспект дослідження епітафій. Поки що мені тут ідеться радше про насолоду пізнання досі не пізнаного та через специфіку теми — навіть табуйованого. І, певно, найціннішим відкриттям став той факт, яким багатогранним може бути посмертне слово: від філігранного шедевру до нещадного кітчу. Це спонукає далі й далі шукати, збирати, зачудовуватися… Академічна вимога дослідництва за рік обернулася достоту азартом колекціонера, і в цій ролі я почуваюся комфортніше. Хоча, з іншого боку, хороший колекціонер — це також завжди ретельний дослідник. Окрім Макабричного реєстру, просто для душі я маю в інстаграмі своєрідну галерею найкращих епітафій та цвинтарних світлин @macabre_aesthetics. Цей простір макабричної естетики — найбільша для мене розрада в моменти, коли суворі вимоги наукового підходу трішки пригнічують свавільну творчу натуру, що все-таки мусить написати дисертацію.
 

Зрештою, все це історія про сродну працю: в експедиції у володіння Танатоса мене завжди веде Ерос — sapienti sat. Можливо, колись ця тафофільно-лінгвістична пристрасть знайде і практичне застосування, та поки головна її місія: засвідчувати багатство мови як універсального медіума для експресії людської душі. А ще епітафії звертають увагу на один важливий для нас, живих, факт буття: мова береже пам’ять, тому навіть по смерті вона є важливою.

Foto: з архіву Юлії Колісник ©