Український (п)огляд на цікавинку німецького дитліту
В одній щасливій українській родині жила собі маленька допитлива дівчинка. І раптом одного дня зник її дідусь — родичі враз стали дуже сумні, й більше нікому було розказувати дівчинці байки на ніч… Зрештою вона запитала: «Чому дідусь мене покинув?». Тоді тато повів доню до книгарні й купив їй книжку «Беркиць проводжає дідуся»… Дівчинка зрозуміла, що дідусь помер. Але їй усе кортіло збагнути, як це — помер і що ж сталося з ним потому... Тоді мама прочитала з нею книжку «Таємниці життя та смерті», й дівчинці стало ясно, що померлі не просто зникають — насправді їх шанують і проводжають на той світ в особливий спосіб. І, захоплена цими історіями, замріяла дівчинка стати похоронною директоркою й дізнатися про смерть усе-усе — але цього разу догідної книжечки ані в мами, ані в тата не знайшлося…
Якби така дівчинка жила в Німеччині, то батьки не роздумуючи купили б їй книжку «Radieschen von unten. Яскрава книжка про смерть для допитливих дітей» Катаріни фон дер Ґатен та Анке Куль, що вийшла у видавництві дитячої літератури Klett Kinderbuch восени 2023 року. Чим вона цікава для українського читача, але чому тут не обійтися просто перекладом — пояснює в огляді дослідниця поховальної культури Юлія Колісник.
Ерос і Танатос завжди ходять поруч. Ви можете не погодитися, але чому тоді саме секс і смерть досі залишаються порівняно табуйованими темами (особливо в дитячій літературі), а будь-яку книжку про смерть обов’язково прикрасять приміткою «це насамперед книга про життя»? Не виняток тут і Radieschen von unten. Тим паче що одна з авторок цієї книжки працює педагогинею зі статевого виховання з молодшими школярами. Але поза евфемізмами про життя авторки додають: «За допомогою цієї книжки ми хочемо прочинити двері в таємну кімнату. Світ за цими дверима — особливий і захопливий…»* — і таки виправдовують інтригу.
*Тут і далі переклад цитат — за Юлією Колісник.
По-перше, назва. Radieschen von unten — це німецький фразеологізм на позначення смерти, що дослівно звучить як «редька з-під низу». Тобто бачити редьку з-під землі означає померти, і це дуже дотепно обіграно в ілюстрації на обкладинці. В українському виданні таку книжку ми назвали б, напевно, «Врізати дуба», або «Гра в ящик» — на щастя, українська фразеологія сприяє. По-друге, структура. Книжка складається з п’яти розділів, які розкривають смерть як явище з фізіологічного, культурологічного, психоемоційного та соціального боків (далі ними названо підзаголовки цієї статті); а наприкінці кожного розділу на юних читачів чекає розгорт з анекдотами. Тут варто зауважити, що, як на вікову категорію «від восьми», зазначену видавцем, гумор у книжечці — надто вже специфічний, щоб не сказати чорний. Але чи буває гумор про смерть інакшим..? До вашої уваги — кілька перлів:
Гаррі помирає. Його дружина сидить поруч на краю ліжка. Він спрямовує погляд угору й дуже слабким голосом каже:
— Я мушу тобі де в чому зізнатися.
— Облиш, ти не мусиш, — каже дружина.
— Ні, я наполягаю! — видихає Гаррі. — Я хочу висповідатися, перш ніж помру. Я стільки разів зраджував тебе і брехав тобі за роки нашого спільного життя…
— Але я це давно знаю, — ніжно каже вона. — А тепер лежи спокійно, хай отрута подіє.
***
— Зелене і лежить у труні — що це таке?
— Мрець.
Серед анекдотів у цій рубриці є також ціла сторінка саркастичних епітафій за професіями на взір «Що написано на могилі пекаря? — “Духовку вимкнено”» або «Що написано на могилі туриста? — “Він зайшов надто далеко”»…
Поруч з тематичними текстами в розділах ведеться ще й рубрика інтерв’ю, де кожен з героїв представляє професію, так чи інак пов’язану зі смертю. Серед них є Тобі — медичний працівник в геріатричному пансіонаті; Карл — лікар (розповідає, зокрема, і про роботу патологоанатома); Сесілія — священниця; Мартін — похоронний аґент, тобто Bestatter, хоча з опису роботи він радше бальзамувальник (на британському курсі похоронної справи я добре засвоїла різницю).
Деякі з цих професій, та й загалом описаних у книжці фактів репрезентують незнайомі українцям реалії. Так, приміром, оповідач Улі працює цвинтарним садівником і за сумісництвом гробокопачем. Якщо друга роль звична і для нас, то садівництво — це, не побоюся цього слова, видатна риса німецької цвинтарної культури. Про це вам засвідчить усяке кладовище і навіть цілий окремий журнал Friedhofskultur, контент якого варіюється переважно в межах ландшафтного дизайну цвинтарів. Назву професії іншої оповідачки, Ані, складно перекласти українською, позаяк і професії такої в нас не існує: Trauerbegleiterin. Теоретично й фактично, ця фахівчиня професійно підтримує людей у процесі переживання горя шляхом присутності, мовчання, вислуховування та пропонування різноманітних послуг і методів. Себто вона — така собі психологиня вузького профілю. Один поважний ґерманіст запропонував мені дуже поетичний варіянт перекладу назви професії оповідачки Ані: супровідниця у смерті та смутку.
Усі ці персонажі відповідають на різноманітні запитання, зокрема й чудернацькі на кшталт «Чи можна бути похованим голяка?» або ж такі, що прямо стосуються маленьких читачів, як-от: «Що дозволено, а що заборонено дітям робити на цвинтарі?»
На додаток до вигадливих розділів книжка містить ще й дуже вдалу приманку для своєї цільової авдиторії: веселі саморобки. За інструкціями та шаблонами дітям пропонується виготовити дуже миловидну маску черепа та… «домовинку». Шаблони розроблені цілком грамотно, тож варто тільки скопіювати їх собі, дотриматися інструкцій — і вироби вийдуть чудовими (перевірено!)
Наступний текст розповідає про тривалість життя в природі, знову ж таки — з дотепними ілюстраціями. І на цій шкалі людина зображена в одному ряді з іншими живими організмами: від комахи-одноденки до невмирущої медузи. До того ж, на відміну від делікатної художньої літератури для дітей, де в історіях помирають зазвичай дідусі й бабусі, цей нонфікшн зауважує, що померти може кожен, і то з найрізноманітніших причин. Так, навіть діти часом помирають. На жаль. So ist das Leben. Тут принагідно згадано ще одну неперекладну реалію. Точніше, реалія це для всього світу, але в німецькій мові для неї є окремий термін і ціла культурно-обрядова ніша. Йдеться про Sternenkinder — дослівно: зоряні діти. Так у німецькомовних країнах називають малюків, які померли в утробі матері або незабаром після народження. Вони не змогли по-справжньому почати життя, але все-таки в ньому побували. Саме тому на кладовищах часто є окрема ділянка для «зоряних дітей», а поминальні традиції щодо них трішки відрізняються від ушанування пам’яті дітей, які померли вже у старшому віці.
Закриває розділ кумедна розповідь про так звані курйозні смерті. Чи знали ви, наприклад, що життя давньогрецького поета Есхіла раптово обірвалося, коли перелітний орел скинув на нього черепаху? Звідси ж дізнаємося, що драматург Мольєр помер на сцені, ще хтось із великих (даруйте на слові) обжерся до смерти, хтось помер від сміху, а хтось — від танців до упаду… Взагалі, підсумовують автори, «das Leben ist lebensgefährlich», себто життя саме по собі є смертельно небезпечним.
«Ніхто не може сказати, що таке смерть насправді… Кожна смерть особлива». З останнім можна не погодитися, але, напевно, з погляду патологоанатома так воно і є. Отож, тут авторки Radieschen von unten у своєму макабрично-гумористичному стилі наводять читачам загальні фізіологічні ознаки того, що життя покинуло тіло: трупні плями, блідо-синя шкіра, rigor mortis (трупне заклякання), специфічний запах, трупний стогін і так далі аж до розкладання тіла. Відтак розповідається про догляд за померлими, зокрема про різноманітні професії у цій сфері. Ба більше, оповідач Мартін (той, що похоронний аґент, але радше бальзамувальник) наводить перелік речей, необхідних для первинного догляду за тілом померлого (особливо цінна інформація для восьмирічки!). Мартін, до речі, ще й трохи філософ: каже — можна, звісно, всіх забальзамувати, аби виглядали, як живі, але важливіше, щоб найближчі побачили тіло таким, як воно стало після смерті, й усвідомили, що ось — людина померла, все. Цікава й мовна ремарка про називання, так би мовити, об’єкта у цій сфері: небіжчик, труп, мрець, померлий? Мартін звертається до своїх «клієнтів» на ім’я! Бо ми люди і тому шануємо померлого, як живого.
Зовсім несподівано, як для цього розділу, але окрему увагу приділено забобонам щодо поводження з мертвими — головно тих, які стосуються часу до поховання. Більшість із них побутують і в нашій культурі, як-от: завішування дзеркал, зупинення стрілок годинника, запрошені плакальниці або звичай дарувати плащаницю на весілля чи на хрещення.
А втім, у труні чи в урні, — все одно шлях тобі на кладовище. Цікава мовна примітка щодо «мирної» конотації німецького слова «цвинтар» — Friedhof (буквально: двір миру), а також дієслова «einfrieden», що означає «відгородитися парканом», тобто означує кладовище як простір миру, відгороджений від зовнішнього світу. Цвинтарною культурою німці можуть пишатися, і це належно репрезентовано у книжці. До прикладу, самих тільки видів кладовищ у Німеччині набереться до десятка, і це, на жаль, чергова реалія, чужа українській поховальній культурі. Так, окрім звичного нам цвинтаря, тут існує, наприклад, Natur-Friedhof (або Friedwald чи Ruheforst). Це, по суті, лісове кладовище, де замість надгробка у кожного померлого росте на могилі своє дерево. До речі, за могилами тут обов’язково доглядають — якщо не родичі, то спеціальні компанії або ж персонал цвинтаря. Належно доглянутими залишаються й давні осуарії — Beinhäuser (групові сховища кісток зі старих поховань). Для місця вічного спочинку можна обрати також тематичні «сади спокою», колумбарії, мавзолеї та навіть віртуальні могили.
У цьому розділі є окрема й досить розлога примітка про смерть домашніх улюбленців, зокрема про індустрію та інфраструктуру для поховання тварин. І все б нічого, але вона закінчується реченням про те, що, мовляв, ветеринари теж можуть приймати тіла ваших улюбленців, але «потім вони відправляють їх на сміттєзпалювальний завод». Отак! На місці читачки-восьмирічки я пустила би сльозу… Далі ще веселіше, адже можна, кажуть авторки, також залишити мертвих улюбленців удома, щоби потім «взяти з собою у власну могилу як Grabbeigabe». Grabbeigabe — це, знову ж таки, культурний феномен, що побутує і в нас, але не має прямого відповідника в українській мові. Ідеться про цінні для небіжчика речі, які кладуть з ним у труну; скажімо так — мертвоприношення, коли спробувати назвати це одним словом.
До речі, про труни: у Німеччині є поняття Sargpflicht — законодавче положення про «обов’язкову труну», що мотивовано безумовною повагою до тіла померлого. Водночас це правило суперечить мусульманським традиціям, згідно з якими тіло для поховання замотують у біле полотнище. Через велику представленість мусульман у Німеччині це положення стало каменем спотикання для похоронних професіоналів, але в багатьох землях правила й традиції вже знайшли культурний компроміс.
Підсумовано розділ тим, що похорони — це в будь-якому разі витратно. Але ж, мовляв, нікуди від них не дінешся, тому краще заздалегідь почати планувати свій. Для цього маленький читач знайде на сторінці своєрідний to do list з переліком невіднятних етапів та атрибутів похорону, які потрібно підготувати. No comment… Але я собі той список взяла на озброєння.
Жалоба виникає з горя. Горе — це значно більше ніж смуток. Страх — частина горя. Горе виснажує. Горе не минає. Такі тези чесно, але й досить щадно підводять навіть наймолодшого читача до думки про безсилля перед вічністю: є в житті дещо справді сумне й нам не підвладне. Головне — не втратити себе в горі. Тут авторки принагідно пропонують перелік занять і речей, що можуть розрадити у скорботі. У розділі про жалобу наводять також цікаві факти про те, як горюють тварини: слони, горили, шимпанзе й навіть косатки.
Попри неминучість смерті, за всю свою прадавню історію люди навчилися рефлексувати її — і в кожній культурі ця рефлексія особлива. Прикметно, що цей розділ німецької книжки починається з опису єврейських традицій; далі йде невеличка довідка про християнство та іслам, зокрема про різницю між намогильними спорудами у цих релігіях. Особливо ж цікавими з європейської перспективи є тексти про індуїзм та буддизм. Їх подано на контрасті, мовляв: а в буддистів немає ні бога, ні раю, ні пекла — тільки нескінченне переродження і, якщо пощастить, — нірвана. Індуїзм же епатує традицією спалення небіжчиків на березі річки та пускання решток за водою на квіткових корабликах. (Привіт крематоріям з їхніми вимогами до температури понад 1000 градусів, хе-хе…) Згадано, звісно ж, і барвистий мексиканський фестиваль смерти Día de Muertos, і суворі традиції Тибету, і химерний звичай індонезійського острова Сулавесі, який тут краще не згадувати…
Посильне для дитини філософування про безсмертя веде до історій про найвідоміші в історії мумії як відчайдушну спробу людини призупинити тлінність. Поміж єгипетських фараонів та толлундських «торф’яних людей» найдужче, мабуть, вражає історія про мумію дворічної Розалії, що ось уже понад сотню років мирно спочиває на Сицилії у майже первозданному вигляді. Муміфіковане тіло дівчинки так добре опрається часові, що й досі здається, ніби за скляною лядою труни крихітка просто спить… Очевидно, цих макабричних фотографій у книжці ви не побачите: дітям про моторошне — лише в малюнках, і цей мудрий підхід авторів слід відзначити. Дорослих натомість можуть більше зацікавити факти про так звані «мумійні вечірки» дворянства у XIX ст. (просто погугліть, що там робилося…) та, наприклад, «ліки» з пороху мумій, особливо популярні тоді в Німеччині.
Наостанок у книжці залишено прекрасне — смерть у літературі й мистецтві. «Смерть залишається загадкою, тому людина постійно намагається вигадати їй форму, уявити через символи…» Це воістину захопливий розділ, де в нуарному Totentanz кружляють разом вампіри, привиди й зомбі, Танатос та Азраель, Grim Reaper та Gevatter Tod — такі органічні в барокових декораціях у стилі ванітас. Усі ці герої, атрибути і стилі — про смерть, а точніше, елеґантне й символічне її зображення в культурі. З-поміж усіх згаданих вище, суто німецьким образом є Der Gevatter Tod (з нім. — хрещений батько) — герой казки братів Грімм, фактично смерть, яку бідний чоловік запросив стати хрещеним для своєї дитини. Цікаво, що в західній культурі наша «стара з косою» — це зазвичай він, та й ніякий не старий, а просто скелет з косою, відомий під згадуваним уже іменем Grim Reaper (з англ. — похмурий жнець). Маю припущення, що так склалося через належність іменника «смерть» до чоловічого роду, принаймні в німецькій мові. Варто зауважити, що демонічних сил-уособлень смерти в цьому розділі не згадано. Можливо, через те, що таких образів з усього світу назбиралося б на цілий окремий том.
Отака-от новинка-цікавинка німецького дитліту! Але нашій українській дівчинці (сподіваюся, ви її зі вступу ще не забули) я цю книжку не купила б. Ні, вона, безумовно, чудова! Але я переконана, що говорити з дітьми на такі делікатні теми, як смерть, потрібно насамперед рідною мовою, і тут я маю на увазі мову культури. Адже скільки всього захопливого ми можемо розповісти про смерть! Погодьтеся, було б вельми прикро, якби умовний маленький українець дізнався спершу про зомбі й вампірів, ніж про наших мавок чи потерчат; або ж про курйозну смерть Есхіла — раніше, ніж про загадковий кінець життя Григорія Сковороди. І скільки, на жаль, болючого розказати про смерть ми мусимо… За останнє десятиліття українські діти пережили занадто багато горя, щоби книжку про смерть ми для них просто переклали з іноземної мови та чужоземних реалій: боюся, для них вона, хоч би яка чудова, буде неповною і нещирою. Нам слід написати свій дитячий нонфікшн про смерть — і то не зволікаючи.
Хай як цинічно це звучить, смерть — завжди на часі. Створення такої книжки не варто відкладати на плани після перемоги, адже література — одна з тих м’яких сил, які до перемоги — або ворога, або нашої — провадять вічний двобій за уми. І те, як ми пам’ятаємо, теж визначає майбутнє. Тому в українській версії, на мій погляд, мав би бути цілий розділ про те, як зло несе смерть цілим народам і звідки воно походить (у нашому випадку — з росії). Смерть-бо сама собою злом не є — це люди ненавидять, створюють смертоносну зброю, починають війни, тиснуть на гачок і запускають ракети… Історія про смертоносне зло має бути зафіксована й затямлена змалку. На жаль, українські діти знають це не з книжок…
У розділі про цвинтарі неодмінно слід буде написати про військові кладовища (хоча реалії дають змогу розповісти поки лише про їх проєкти й законодавчу веремію навколо), а також — про унікальні старовинні цвинтарі України, що про них знають нині лише історики та коло тафофілів-ентузіастів.
Окремий розділ варто буде приділити професіям у ритуальній справі, а точніше — проблемі специфічної освіти, яку в Україні здобути ніде. Так, на бальзамувальника ще можна вивчитися, а, скажімо, тонкощі роботи похоронного аґента за світовими стандартами доведеться вивчати за кордоном. В історію ж як оповідача про цей фах краще запросити умовного Джона з Англії, позаяк в Україні ця сфера — й досі на маргінесах, далека від естетичного смаку та світових трендів. І це закид не працівникам галузі, а радше усім нам як соціуму, де чомусь поки не склалося з ритуальною інфраструктурою та культурою ведення відповідного бізнесу. Безперечно, в дитячій книжці критичні статті ні до чого, але цей нонфікшн про смерть усе-таки має бути відвертим і захопливим водночас — аби навіть наймолодшому читачеві захотілося цю сферу пізнати ближче й почати змінювати її на краще. Принаймні у мріях: «Як виросту — стану похоронним аґентом, а що?!»; «Як виросту — відновлю барельєфну Стіну пам’яті на Байковому кладовищі!»; «Як виросту — збудую нарешті Національний пантеон!» тощо. Якщо цього досі не зробили ми, то треба принаймні дати натхнення наступникам, а воно, як і знання, береться з хороших книжок.
*Тут і далі переклад цитат — за Юлією Колісник.
Як вигадливо це зроблено
По-перше, назва. Radieschen von unten — це німецький фразеологізм на позначення смерти, що дослівно звучить як «редька з-під низу». Тобто бачити редьку з-під землі означає померти, і це дуже дотепно обіграно в ілюстрації на обкладинці. В українському виданні таку книжку ми назвали б, напевно, «Врізати дуба», або «Гра в ящик» — на щастя, українська фразеологія сприяє. По-друге, структура. Книжка складається з п’яти розділів, які розкривають смерть як явище з фізіологічного, культурологічного, психоемоційного та соціального боків (далі ними названо підзаголовки цієї статті); а наприкінці кожного розділу на юних читачів чекає розгорт з анекдотами. Тут варто зауважити, що, як на вікову категорію «від восьми», зазначену видавцем, гумор у книжечці — надто вже специфічний, щоб не сказати чорний. Але чи буває гумор про смерть інакшим..? До вашої уваги — кілька перлів:
Гаррі помирає. Його дружина сидить поруч на краю ліжка. Він спрямовує погляд угору й дуже слабким голосом каже:
— Я мушу тобі де в чому зізнатися.
— Облиш, ти не мусиш, — каже дружина.
— Ні, я наполягаю! — видихає Гаррі. — Я хочу висповідатися, перш ніж помру. Я стільки разів зраджував тебе і брехав тобі за роки нашого спільного життя…
— Але я це давно знаю, — ніжно каже вона. — А тепер лежи спокійно, хай отрута подіє.
***
— Зелене і лежить у труні — що це таке?
— Мрець.
Серед анекдотів у цій рубриці є також ціла сторінка саркастичних епітафій за професіями на взір «Що написано на могилі пекаря? — “Духовку вимкнено”» або «Що написано на могилі туриста? — “Він зайшов надто далеко”»…
Поруч з тематичними текстами в розділах ведеться ще й рубрика інтерв’ю, де кожен з героїв представляє професію, так чи інак пов’язану зі смертю. Серед них є Тобі — медичний працівник в геріатричному пансіонаті; Карл — лікар (розповідає, зокрема, і про роботу патологоанатома); Сесілія — священниця; Мартін — похоронний аґент, тобто Bestatter, хоча з опису роботи він радше бальзамувальник (на британському курсі похоронної справи я добре засвоїла різницю).
Деякі з цих професій, та й загалом описаних у книжці фактів репрезентують незнайомі українцям реалії. Так, приміром, оповідач Улі працює цвинтарним садівником і за сумісництвом гробокопачем. Якщо друга роль звична і для нас, то садівництво — це, не побоюся цього слова, видатна риса німецької цвинтарної культури. Про це вам засвідчить усяке кладовище і навіть цілий окремий журнал Friedhofskultur, контент якого варіюється переважно в межах ландшафтного дизайну цвинтарів. Назву професії іншої оповідачки, Ані, складно перекласти українською, позаяк і професії такої в нас не існує: Trauerbegleiterin. Теоретично й фактично, ця фахівчиня професійно підтримує людей у процесі переживання горя шляхом присутності, мовчання, вислуховування та пропонування різноманітних послуг і методів. Себто вона — така собі психологиня вузького профілю. Один поважний ґерманіст запропонував мені дуже поетичний варіянт перекладу назви професії оповідачки Ані: супровідниця у смерті та смутку.
Усі ці персонажі відповідають на різноманітні запитання, зокрема й чудернацькі на кшталт «Чи можна бути похованим голяка?» або ж такі, що прямо стосуються маленьких читачів, як-от: «Що дозволено, а що заборонено дітям робити на цвинтарі?»
На додаток до вигадливих розділів книжка містить ще й дуже вдалу приманку для своєї цільової авдиторії: веселі саморобки. За інструкціями та шаблонами дітям пропонується виготовити дуже миловидну маску черепа та… «домовинку». Шаблони розроблені цілком грамотно, тож варто тільки скопіювати їх собі, дотриматися інструкцій — і вироби вийдуть чудовими (перевірено!)
Wenn das Leben aufhört | Коли життя зупиняється
У цьому розділі смерть представлено як невіднятний елемент життєвого циклу. Гадаю, у книжці для старших читачів його назвали б якось на взір Media vita in morte sumus (Посеред життя ми у смерті — з лат.) Адже «смерть, — підкреслюють авторки, — з нами всюди, особливо у мові». Так, наступний розгорт повний яскравих коміксів, які ілюструють німецькі ідіоми, що в них прямо чи опосередковано згадано смерть: Nur über meine Leiche! — тільки через мій труп; Ich lach mich tot! — я вмираю від сміху; Todsicher! — дослівно: смертельно точно; Sterbenslangweilig! — смертельна нудьга; Wie ein Grab schweigen — про зберігання секрету, я — могила. Як бачите, майже до кожної такої ідіоми знайдеться відповідник і в нашій мові. Є, однак, і суто німецькі жарти-екзотизми, наприклад: Alles hat ein Ende, nur die Wurst hat zwei! — Усе має кінець, тільки ковбаса — два!
Наступний текст розповідає про тривалість життя в природі, знову ж таки — з дотепними ілюстраціями. І на цій шкалі людина зображена в одному ряді з іншими живими організмами: від комахи-одноденки до невмирущої медузи. До того ж, на відміну від делікатної художньої літератури для дітей, де в історіях помирають зазвичай дідусі й бабусі, цей нонфікшн зауважує, що померти може кожен, і то з найрізноманітніших причин. Так, навіть діти часом помирають. На жаль. So ist das Leben. Тут принагідно згадано ще одну неперекладну реалію. Точніше, реалія це для всього світу, але в німецькій мові для неї є окремий термін і ціла культурно-обрядова ніша. Йдеться про Sternenkinder — дослівно: зоряні діти. Так у німецькомовних країнах називають малюків, які померли в утробі матері або незабаром після народження. Вони не змогли по-справжньому почати життя, але все-таки в ньому побували. Саме тому на кладовищах часто є окрема ділянка для «зоряних дітей», а поминальні традиції щодо них трішки відрізняються від ушанування пам’яті дітей, які померли вже у старшому віці.
Закриває розділ кумедна розповідь про так звані курйозні смерті. Чи знали ви, наприклад, що життя давньогрецького поета Есхіла раптово обірвалося, коли перелітний орел скинув на нього черепаху? Звідси ж дізнаємося, що драматург Мольєр помер на сцені, ще хтось із великих (даруйте на слові) обжерся до смерти, хтось помер від сміху, а хтось — від танців до упаду… Взагалі, підсумовують автори, «das Leben ist lebensgefährlich», себто життя саме по собі є смертельно небезпечним.
Wie geht sterben? | Як настає смерть?
Цей на позір дуже натуралістичний розділ про фізіологію смерти починається, однак, з розмови про страх, а саме — дитячий страх смерти й те, як важливо говорити про нього з дорослими. Окрема стаття рефлексує на тему страху перед померлими, власне страху мертвого тіла; наступна — жартома і всерйоз — про страх бути похованим живцем. Курйозний факт: у давнину, коли такий ризик справді існував, людей іноді ховали у трунах з трубами, що виходили назовні, або ж у труну клали дзвін — щоб у разі помилки «мрець» міг забити на сполох чи бодай подихати. Згодом виникла вже цивілізаційна ідея будувати морги. До речі, відомий казкар Ганс Христіан Андерсен мав якраз такий панічний страх бути похованим живцем — так от ця книжка розповідає, що він робив щоночі перед сном, аби уникнути такої долі…
«Ніхто не може сказати, що таке смерть насправді… Кожна смерть особлива». З останнім можна не погодитися, але, напевно, з погляду патологоанатома так воно і є. Отож, тут авторки Radieschen von unten у своєму макабрично-гумористичному стилі наводять читачам загальні фізіологічні ознаки того, що життя покинуло тіло: трупні плями, блідо-синя шкіра, rigor mortis (трупне заклякання), специфічний запах, трупний стогін і так далі аж до розкладання тіла. Відтак розповідається про догляд за померлими, зокрема про різноманітні професії у цій сфері. Ба більше, оповідач Мартін (той, що похоронний аґент, але радше бальзамувальник) наводить перелік речей, необхідних для первинного догляду за тілом померлого (особливо цінна інформація для восьмирічки!). Мартін, до речі, ще й трохи філософ: каже — можна, звісно, всіх забальзамувати, аби виглядали, як живі, але важливіше, щоб найближчі побачили тіло таким, як воно стало після смерті, й усвідомили, що ось — людина померла, все. Цікава й мовна ремарка про називання, так би мовити, об’єкта у цій сфері: небіжчик, труп, мрець, померлий? Мартін звертається до своїх «клієнтів» на ім’я! Бо ми люди і тому шануємо померлого, як живого.
Зовсім несподівано, як для цього розділу, але окрему увагу приділено забобонам щодо поводження з мертвими — головно тих, які стосуються часу до поховання. Більшість із них побутують і в нашій культурі, як-от: завішування дзеркал, зупинення стрілок годинника, запрошені плакальниці або звичай дарувати плащаницю на весілля чи на хрещення.
Beerdigen | Поховання
У вогонь чи в землю — ось питання! Попри захопливе різноманіття сучасних видів поховання — у морі, з повітря, компостування, гідроліз, «альпійський луг», «перетворення на дерево», космічне або й навіть діамантове, — два залишаються найбільш поширеними (принаймні в Європі): кремація і традиційне поховання в землю. Гардкор цього розділу — репортаж із крематорію! Не текст про ази справи, а саме деталізований репортаж. Ось, наприклад, уривок тексту: «Вся система печей настільки велика, що вам потрібно спуститися сходами до підвалу, щоб нарешті змести всі залишки кремації тіла в ящик: сірий, лускатий попіл з дрібними шматочками кісток». Боюся, після цього тексту юний читач може сміливо йти влаштовуватися на роботу в крематорій… Для посилення вражень додано, звісно, кілька яскравих сторінок з ілюстраціями — зображеннями найрізноманітніших і найдивовижніших видів урн та домовин, включно з дитячими, ясна річ.
А втім, у труні чи в урні, — все одно шлях тобі на кладовище. Цікава мовна примітка щодо «мирної» конотації німецького слова «цвинтар» — Friedhof (буквально: двір миру), а також дієслова «einfrieden», що означає «відгородитися парканом», тобто означує кладовище як простір миру, відгороджений від зовнішнього світу. Цвинтарною культурою німці можуть пишатися, і це належно репрезентовано у книжці. До прикладу, самих тільки видів кладовищ у Німеччині набереться до десятка, і це, на жаль, чергова реалія, чужа українській поховальній культурі. Так, окрім звичного нам цвинтаря, тут існує, наприклад, Natur-Friedhof (або Friedwald чи Ruheforst). Це, по суті, лісове кладовище, де замість надгробка у кожного померлого росте на могилі своє дерево. До речі, за могилами тут обов’язково доглядають — якщо не родичі, то спеціальні компанії або ж персонал цвинтаря. Належно доглянутими залишаються й давні осуарії — Beinhäuser (групові сховища кісток зі старих поховань). Для місця вічного спочинку можна обрати також тематичні «сади спокою», колумбарії, мавзолеї та навіть віртуальні могили.
У цьому розділі є окрема й досить розлога примітка про смерть домашніх улюбленців, зокрема про індустрію та інфраструктуру для поховання тварин. І все б нічого, але вона закінчується реченням про те, що, мовляв, ветеринари теж можуть приймати тіла ваших улюбленців, але «потім вони відправляють їх на сміттєзпалювальний завод». Отак! На місці читачки-восьмирічки я пустила би сльозу… Далі ще веселіше, адже можна, кажуть авторки, також залишити мертвих улюбленців удома, щоби потім «взяти з собою у власну могилу як Grabbeigabe». Grabbeigabe — це, знову ж таки, культурний феномен, що побутує і в нас, але не має прямого відповідника в українській мові. Ідеться про цінні для небіжчика речі, які кладуть з ним у труну; скажімо так — мертвоприношення, коли спробувати назвати це одним словом.
До речі, про труни: у Німеччині є поняття Sargpflicht — законодавче положення про «обов’язкову труну», що мотивовано безумовною повагою до тіла померлого. Водночас це правило суперечить мусульманським традиціям, згідно з якими тіло для поховання замотують у біле полотнище. Через велику представленість мусульман у Німеччині це положення стало каменем спотикання для похоронних професіоналів, але в багатьох землях правила й традиції вже знайшли культурний компроміс.
Підсумовано розділ тим, що похорони — це в будь-якому разі витратно. Але ж, мовляв, нікуди від них не дінешся, тому краще заздалегідь почати планувати свій. Для цього маленький читач знайде на сторінці своєрідний to do list з переліком невіднятних етапів та атрибутів похорону, які потрібно підготувати. No comment… Але я собі той список взяла на озброєння.
Was bleibt…
Що залишається..? Відповідь на це запитання по-філософськи й пізнавально викладено у двох прикінцевих розділах: Trauern | Жалоба та Mit den Toten leben | Життя з померлими.Жалоба виникає з горя. Горе — це значно більше ніж смуток. Страх — частина горя. Горе виснажує. Горе не минає. Такі тези чесно, але й досить щадно підводять навіть наймолодшого читача до думки про безсилля перед вічністю: є в житті дещо справді сумне й нам не підвладне. Головне — не втратити себе в горі. Тут авторки принагідно пропонують перелік занять і речей, що можуть розрадити у скорботі. У розділі про жалобу наводять також цікаві факти про те, як горюють тварини: слони, горили, шимпанзе й навіть косатки.
Попри неминучість смерті, за всю свою прадавню історію люди навчилися рефлексувати її — і в кожній культурі ця рефлексія особлива. Прикметно, що цей розділ німецької книжки починається з опису єврейських традицій; далі йде невеличка довідка про християнство та іслам, зокрема про різницю між намогильними спорудами у цих релігіях. Особливо ж цікавими з європейської перспективи є тексти про індуїзм та буддизм. Їх подано на контрасті, мовляв: а в буддистів немає ні бога, ні раю, ні пекла — тільки нескінченне переродження і, якщо пощастить, — нірвана. Індуїзм же епатує традицією спалення небіжчиків на березі річки та пускання решток за водою на квіткових корабликах. (Привіт крематоріям з їхніми вимогами до температури понад 1000 градусів, хе-хе…) Згадано, звісно ж, і барвистий мексиканський фестиваль смерти Día de Muertos, і суворі традиції Тибету, і химерний звичай індонезійського острова Сулавесі, який тут краще не згадувати…
Посильне для дитини філософування про безсмертя веде до історій про найвідоміші в історії мумії як відчайдушну спробу людини призупинити тлінність. Поміж єгипетських фараонів та толлундських «торф’яних людей» найдужче, мабуть, вражає історія про мумію дворічної Розалії, що ось уже понад сотню років мирно спочиває на Сицилії у майже первозданному вигляді. Муміфіковане тіло дівчинки так добре опрається часові, що й досі здається, ніби за скляною лядою труни крихітка просто спить… Очевидно, цих макабричних фотографій у книжці ви не побачите: дітям про моторошне — лише в малюнках, і цей мудрий підхід авторів слід відзначити. Дорослих натомість можуть більше зацікавити факти про так звані «мумійні вечірки» дворянства у XIX ст. (просто погугліть, що там робилося…) та, наприклад, «ліки» з пороху мумій, особливо популярні тоді в Німеччині.
Наостанок у книжці залишено прекрасне — смерть у літературі й мистецтві. «Смерть залишається загадкою, тому людина постійно намагається вигадати їй форму, уявити через символи…» Це воістину захопливий розділ, де в нуарному Totentanz кружляють разом вампіри, привиди й зомбі, Танатос та Азраель, Grim Reaper та Gevatter Tod — такі органічні в барокових декораціях у стилі ванітас. Усі ці герої, атрибути і стилі — про смерть, а точніше, елеґантне й символічне її зображення в культурі. З-поміж усіх згаданих вище, суто німецьким образом є Der Gevatter Tod (з нім. — хрещений батько) — герой казки братів Грімм, фактично смерть, яку бідний чоловік запросив стати хрещеним для своєї дитини. Цікаво, що в західній культурі наша «стара з косою» — це зазвичай він, та й ніякий не старий, а просто скелет з косою, відомий під згадуваним уже іменем Grim Reaper (з англ. — похмурий жнець). Маю припущення, що так склалося через належність іменника «смерть» до чоловічого роду, принаймні в німецькій мові. Варто зауважити, що демонічних сил-уособлень смерти в цьому розділі не згадано. Можливо, через те, що таких образів з усього світу назбиралося б на цілий окремий том.
Смерть у реаліях нашого Дому
Отака-от новинка-цікавинка німецького дитліту! Але нашій українській дівчинці (сподіваюся, ви її зі вступу ще не забули) я цю книжку не купила б. Ні, вона, безумовно, чудова! Але я переконана, що говорити з дітьми на такі делікатні теми, як смерть, потрібно насамперед рідною мовою, і тут я маю на увазі мову культури. Адже скільки всього захопливого ми можемо розповісти про смерть! Погодьтеся, було б вельми прикро, якби умовний маленький українець дізнався спершу про зомбі й вампірів, ніж про наших мавок чи потерчат; або ж про курйозну смерть Есхіла — раніше, ніж про загадковий кінець життя Григорія Сковороди. І скільки, на жаль, болючого розказати про смерть ми мусимо… За останнє десятиліття українські діти пережили занадто багато горя, щоби книжку про смерть ми для них просто переклали з іноземної мови та чужоземних реалій: боюся, для них вона, хоч би яка чудова, буде неповною і нещирою. Нам слід написати свій дитячий нонфікшн про смерть — і то не зволікаючи.
Хай як цинічно це звучить, смерть — завжди на часі. Створення такої книжки не варто відкладати на плани після перемоги, адже література — одна з тих м’яких сил, які до перемоги — або ворога, або нашої — провадять вічний двобій за уми. І те, як ми пам’ятаємо, теж визначає майбутнє. Тому в українській версії, на мій погляд, мав би бути цілий розділ про те, як зло несе смерть цілим народам і звідки воно походить (у нашому випадку — з росії). Смерть-бо сама собою злом не є — це люди ненавидять, створюють смертоносну зброю, починають війни, тиснуть на гачок і запускають ракети… Історія про смертоносне зло має бути зафіксована й затямлена змалку. На жаль, українські діти знають це не з книжок…
У розділі про цвинтарі неодмінно слід буде написати про військові кладовища (хоча реалії дають змогу розповісти поки лише про їх проєкти й законодавчу веремію навколо), а також — про унікальні старовинні цвинтарі України, що про них знають нині лише історики та коло тафофілів-ентузіастів.
Окремий розділ варто буде приділити професіям у ритуальній справі, а точніше — проблемі специфічної освіти, яку в Україні здобути ніде. Так, на бальзамувальника ще можна вивчитися, а, скажімо, тонкощі роботи похоронного аґента за світовими стандартами доведеться вивчати за кордоном. В історію ж як оповідача про цей фах краще запросити умовного Джона з Англії, позаяк в Україні ця сфера — й досі на маргінесах, далека від естетичного смаку та світових трендів. І це закид не працівникам галузі, а радше усім нам як соціуму, де чомусь поки не склалося з ритуальною інфраструктурою та культурою ведення відповідного бізнесу. Безперечно, в дитячій книжці критичні статті ні до чого, але цей нонфікшн про смерть усе-таки має бути відвертим і захопливим водночас — аби навіть наймолодшому читачеві захотілося цю сферу пізнати ближче й почати змінювати її на краще. Принаймні у мріях: «Як виросту — стану похоронним аґентом, а що?!»; «Як виросту — відновлю барельєфну Стіну пам’яті на Байковому кладовищі!»; «Як виросту — збудую нарешті Національний пантеон!» тощо. Якщо цього досі не зробили ми, то треба принаймні дати натхнення наступникам, а воно, як і знання, береться з хороших книжок.
