Звукова доріжка часу | 1960-ті: Франц Йозеф Деґенгардт — «Spiel nicht mit den Schmuddelkindern!»  Поетичний портрет класового суспільства

Як виконавець авторської пісні (і адвокат), Франц Йозеф Деґенгардт десь з 1968 року (навіть раніше) був однозначним представником лівих поглядів на суспільно-політичні питання. Його досі добре відома пісня «Spiel nicht mit den Schmuddelkindern» («Не водись з паршивцями!») 1965 року, вміло і тонко написана, позбавлена будь-якої агітації, навіть у наші дні може претендувати на актуальність.

На початку літа 1987 року, отримавши свідоцтво про неповну загальну освіту і перебуваючи одночасно у стані нервозності й передчуття радості, що вже незабаром навчатимусь у гімназії, я зайшов в магазин електроніки і купив собі платівку з альбомом Деґенгардта «Spiel nicht mit den Schmuddelkindern» («Не водись з паршивцями»). Сьогодні, коли згадую цей епізод, щоразу дивуюся, як таке взагалі було можливе: звичайний магазин електроніки влітку 1987 року мав у продажу платівку 1965-го року! А втім, сама пісня «Не водись з паршивцями» наприкінці 1980-х періодично звучала по радіо. Навіть не знаю, чому я тоді купив цю платівку. Можливо, думав, що коли піду у гімназію, то подібно до головного героя пісні долучусь до іншого соціального класу. Хоча у пісні, власне, мовиться не про соціальний підйом, а радше про добровільне соціальне падіння, щоправда, з присмаком зверхності стосовно тих, до кого «падаєш».

Історія, що її оповідає пісня, починається з класичного бунту підлітка проти привілеїв, які відкриваються перед ним завдяки соціальному становищу родини. Однак блага середнього класу здаються йому міщанськими, задушливими.
 
Вабність падіння у найтемніші глибини «сараїв-кролятників» — мотив, який на тридцять років випередив тему пісні «Прості люди» («Common People») британського гурту «Pulp», а саме спроба «перевдягання» ідентичності заради забавки. Одначе ті, хто добровільно на деякий час вирушає у маргіналізоване середовище, забувають, що є люди, які не мають такого вибору. Мандрівці ідентичностями немов беруть відпустку у своєму житті, щоб трохи пожити життям інших.

Забавка, яка може закінчитися покаранням. Так, зрештою, і сталося з безіменним героєм пісні Деґенгардта — він опиняється мертвим у ставку з щурами. Однак перед тим встигає навчитися приймати привілеї свого класу й користуватися ними. Втім не надовго — після автомобільної аварії він знову відчуває потяг низів і задовольняє його, щоправда, цього разу у досить патологічний спосіб:
 
Текст пісні жодним чином не показує нам ставлення автора до героя історії. Водночас той аж ніяк не викликає у нас симпатії або бажання ідентифікувати себе з ним. Автор (Деґенгард) не розкладає для нас образ героя, ба більше — навіть не намагається. Він обирає набагато тонший наративний підхід — просто описує вчинки головного героя і те, що з ним трапляється. І цей опис неабиякий майстерний: омофони, багаточленні перелічення та інші риторичні засоби перетворюють текст на справжній шедевр мовного згущення. Завдяки нанизуванню слів в ударному стакато ритмі створюється ефект динамічної присутності. Відчувається, що автору важило звучання слів у тексті, при цьому мовна форма геть не шкодить змісту.

Посилює наголос на мові скромне музичне інструментування пісні, що обмежується двома акустичними гітарами. Тому ця пісня певною мірою продовжує фольклорну традицію, де музика виконувала передусім функцію акомпанементу, себто геть не привертає до себе увагу і не відриває від тексту. Водночас солодкувато-безжурне награвання другої гітари, яке підхоплює соло-гітара, мимоволі створює насмішкуватий тон, який цілком можна сприймати як своєрідний коментар до тексту пісні.

Проблематика пісні, зображена у формі дещо сардонічного морітату з соціально-політичним підґрунтям, поступово — у ході політизації суспільного життя в Німеччині під впливом подій 1968 року —  набуває у творчості Деґенгарда яскраво вираженого лівого звучання. Зміну політичної позиції митець сам тематизує у пісні «Zwischentöne sind bloß Krampf im Klassenkampf» (наближ.: «Напівтони лиш марнота у класовій війні»):
 
Хай там як, а «Не водись з паршивцями» залишиться поетичною картиною, що майстерно, тонко, без краплі агітаційних відтінків змальовує портрет класового суспільства Західної Німеччини середини 1960-х років. А якщо поглянути у корінь твору, то він і в наші дні цілком може претендувати на актуальність.

травень 2024