Звукова доріжка часу | 1950-ті: Фред Бертельманн — «Der lachende Vagabund»  Головне, не перестаратися зі свободою!

«Вагабунд, що сміється» («Der lachende Vagabund», 1957 р.) у виконанні Фреда Бертельманна є одним з рекордсменів продажу в історії німецької музичної індустрії. За доволі короткий час після виходу в одній тільки Німеччині сингл розійшовся двомільйонним тиражем, а загальний показник продажу сягнув позначки 3,5 мільйона. Для порівняння: кількість проданих платівок з записом «She Loves You» — найуспішнішого синглу гурту «The Beatles» у Великій Британії — становить близько 1,9 мільйона.

Одразу зауважимо: «Вагабунд, що сміється» — це адаптована версія американської пісні у стилі кантрі «Gambler’s Guitar », яка побачила світ 1953 року. Щоправда, оригінал не запізнав такої популярності як його німецькомовна версія, адже «Вагабунд» мав неабиякий успіх навіть у Сполучених Штатах Америки. І хоча у 1950-х роках внаслідок «економічного дива» Німеччина «повстала з руїн» (цитата з гімну НДР), в культурі чітко простежувалися адаптивні тенденції.

Після визволення союзниками (західно)німецький дух післявоєнного періоду формувала передусім англо-американська культура. Як приклад тут варто згадати колишнього солдата армії США Гуса (Гаса) Бакуса з доволі абсурдною піснею «Da sprach der alte Häuptling der Indianer» («Тоді мовив старий вождь індіанців»), яка стала хітом свого часу. Або, скажімо, британця Кріса Хауленда, який під псевдонімом «Містер Пумпернікель» зробив кар'єру диск-жокея на німецькому радіо. Обидва виконавці пристосовувалися до тих, хто програв у війні, — вони співали і розмовляли німецькою мовою. Щоправда, з акцентом. Однак, цілком можливо, що саме помітний акцент додавав співакам екзотичності, яка, своєю чергою, приваблювала публіку.

А от Фред Бертельманн не міг козирнути чужоземним акцентом. Екзотичність пісні «Вагабунд, що сміється» в іншому: як було зазначено, вона спирається на американську композицію у стилі кантрі, тож від самісінького початку увібрала у себе дух свободи, який передусім у 1950-х роках автоматично асоціювався зі Сполученими Штатами. Водночас кантрі музика не настільки бунтарська як рок-н-рол. Бо ж, головне, не перестаратися зі свободою! До речі, цей підхід також пояснює успіх «Вагабунда» у Німеччині — країні, яка нібито шукає контакту з «інакшим», утім не хоче втратити щойно здобутої стабільності.

Такий принцип «поміркованої» екзотичності ще краще простежується у тексті пісні. Головний герой (вагабунд — романтизований волоцюга) мандрує різними (чужинними) країнами. Він пливе за течією життя, без мети і керунку, він вільний, а значить геть не відповідає клішованому уявленню про німців як дисциплінованої і цілеспрямованої нації.

Водночас текст містить паралель до нового захоплення німців, яке зародилося саме у 1950-ті, — туризму. І хоча туристичні можливості людини (навіть у часи економічного дива) напряму залежать від стану її банківського рахунку, у пісні бажання побачити невідомі краї максимально ідеалізується: герой подорожує без жодної копійки у кишені. Та попри відсутність грошей, «мій світ яскравий», — співає веселий вагабунд. Якщо подивитися німецькі кольорові фільми 1950-х років, то в очі одразу впадає колір — він часто (немов) штучний, накладений поверх плівки. Яскравий світ вагабунда — це фікція, вигадка, яку він сам створив, щоб бодай якось виправдати своє існування.

Подібні фікції та вигадки вирізняють повоєнний період, роблять його легко упізнаваним, адже вони настільки яскраві, що аж ріжуть око. Схильність до великих жестів, до перебільшення і рівночасне дотримання форми / норми маркують німецьку попкультуру 1950-х років. От хоча б взяти приспів «Вагабунда». Він складається зі сміху, від якого холоне кров, і, на перший погляд, може здатися, що такий сміх заледве сумісний з поняттям шлягеру. Насправді ж сміх треба розуміти як таке собі запрошення, як спосіб завоювати довіру і симпатію. Сміх як афірмація. Сміх ніби промовляє до нас: «Німці змінилися на краще».

Пригадую, у дитинстві від того сміху вагабунда мені аж моторошно ставало. Хіба не так сміється психопат перед тим, як перерізати горло черговій жертві? Можливо, цей веселий вагабунд-волоцюга не такий вже симпатичний і милий хлопець, як вдає? На момент появи пісні сміх вагабунда сприймався інакше. Він був радше виразом щирої і невинної радості. Якщо виходити з того, що попкультура це завжди про ідентифікацію, то можна зробити висновок, що мільйони німців, які розкуповували платівки з піснею, зробивши її хітом свого часу, хотіли бачити себе саме такими «вагабундами»: невинними і відкритими до всього чужого. Тож, «Вагабунд, що сміється» став своєрідною маніфестацією національного самобачення німців, згодом окресленим Александром Клюґе у фільмі «Прощання з минулим».

травень 2024