Пісню Крістін Ніколс «Bodycount» (2024) можна і варто розглядати як попередню репрезентацію 2020-х років. Це хороша, гламурна попмузика, суголосна духу часу, з претензією на прогресивність і емансипативність.
Звукова доріжка часу
На прикладі восьми німецькомовних пісень, які репрезентують вісім десятиліть, музичний критик і журналіст Маріо Лазар показує важливі культурні та соціальні явища повоєнної історії Федеративної Республіки Німеччини.
На таку традиціоналістську подвійну мораль Крістін Ніколс реагує відверто люто, однак висловлює свою лють у надзвичайно красномовний і майстерний спосіб. Багатоголосся і множинність позицій співачка блискуче об’єднує воєдино, відображаючи таким чином становище дискурсу довкола озвученої проблематики. Постійне перемикання коду у тексті пісні, себто перехід з однієї мови на іншу (з німецької на англійську і навпаки) додатково підкреслює гібридний характер героїні пісні, яка позиціонує себе як особу без визначеної ідентичності.
Ставлення самої Крістін Ніколс до висловлювань героїні пісні подекуди залишається неозначеним, немов зависає у повітрі. Вона вихоплює цитати, щоб потім жбурнути їх у нові контексти. Навіть якщо взяти сам принцип «body count», то він теж у пісні напряму не засуджується, йдеться радше про його чоловічу домінанту. Та все-таки з цього нашарування розмаїтого багатоголосся можна вилущити деякі чіткі прозорі меседжі, які виразно формулюють емансипативну програму виконавиці. Передусім ось ці два рядки «Ich möchte leben, als ob die AfD was dagegen hätte» («Я хочу жити так, щоб АфД була проти») і «Ich gender dich bis du weinst» (наближ.: «Я зафімінитивлю тебе до сліз»), які цілком можуть слугувати крилатими висловами на означення сьогодення та майбутнього. (АфД / AfD, Alternative für Deutschland («Альтернатива для Німеччини») — партія правого сектору в Німеччині. — Прим. пер.) Другий рядок є також прикладом адаптації чоловічих моделей мовної дискримінації з наступною реконтекстуалізацією під знаком фемінізму.
Загалом текст пісні демонструє разюче відчуття владної природи мови, викриває практику ексклюзії та приниження шляхом специфічних мовних номінацій, за допомогою яких чоловіки вибудовують чіткі ієрархії («und wenn wir Frauen entmachten wollen, nennen wir sie Huren» / «а якщо ми захочемо позбавити жінок влади, ми назвемо їх повіями»). Крістін Ніколс на рівних протистоїть цій практиці: вона не покірливо просить слова, а вимагає його. Врізаючись у дискурс, Ніколс наділяє себе сама мандатом на переформатування розподілу влади між гендерними ролями. І це виходить у неї досить круто та ще на тлі субтильно-потужної саундової естетики, яка звучить по-сучасному і водночас не змушує зринати у пам’яті вже наявні музичні патерни. Крістін Ніколс створює трендову танцювальну попмузику, яка знається на важливості гарної мелодії. Це музика у дусі часу, вона гламурна, рефлексивна, розумна і самосвідома.
Звукова доріжка часу
- 1950-ті: Головне, не перестаратися зі свободою! (Фред Бертельманн — «Der lachende Vagabund»)
- 1960-ті: Поетичний портрет класового суспільства (Франц Йозеф Деґенгардт — «Spiel nicht mit den Schmuddelkindern!»)
- 1970-ті: Рідкісний союз зеленої політики і попмузики (Удо Юрґенс – «Tausend Jahre sind ein Tag»)
- 1980-ті: Бетон і неонові вогні (Йоахім Вітт – «Der Goldene Reiter»)
- 1990-ті: Нові можливості (Blumfeld – «Tausend Tränen Tief»)
- 2000-ті: Коли товари цінніші за людей (Die Goldenen Zitronen – «Wenn ich ein Turnschuh wär»)
- 2010-ті: Велике кіно? (Гелена Фішер – «Atemlos durch die Nacht»)
- 2020-ті: Перерозподіл влади між гендерними ролями (Крістін Ніколс – «Bodycount»)
травень 2024