німецькомовна авторська проза у шкільній програмі п’ятикласників
Барон-брехун, хлопчик із п’ятачком і тріумф відданості
У попередньому матеріалі ми обговорили казку «Пані Метелиця» й поезії Гейне та Гете, включені до програми 5 класу. Інтерпретація цих текстів не видається надміру складною, вони майже не зачіпають потенційно болісних тем і не пропонують суперечливих ідейних меседжів. Натомість авторська проза, якщо заглибитися в питання, може стати джерелом проблем, до яких варто бути підготовленим. У цій статті розглянемо три великі твори, запропоновані дітям на вибір для читання в 5 класі, — «Мюнхгаузена», «Лускунчика» й «Суботика».
«Пригоди барона Мюнхгаузена», Рудольф Еріх Распе
Наявність цього твору в програмі зумовлена потребою розвивати фантазію дітей, учити їх відрізняти правду від вигадки, показувати, який смішний вигляд має брехун, тощо. Сюжети оповідок, із-поміж яких пропонують обрати вчителю (наприклад «Кінь на дзвіниці», «Дивовижне полювання», «Верхи на ядрі», «За волосся»), захопливі — і тексти достатньо короткі, щоб не втомити дітей.Обираючи «Мюнхгаузена» для читання, вчитель може:
- провести паралелі з фольклорним жанром небилиці, показати, чому вміння вигадувати свідчить про розвиток уяви й розуму;
- якщо учні виявляють нахили до літературознавства, можна спробувати подати теорію літератури «на випередження» — пояснити принцип кокалану: прийому, коли фразеологізм розгортається до буквальної картини (Мюнхгаузен ударом висікає іскру з власних очей, щоб підпалити порох у рушниці);
- розповісти про історію написання твору, про реальну постать барона; пояснити, що до тексту додавав нові частини Готфрід Август Бьоргер, — це розширить уявлення дітей про те, як твориться та якими шляхами приходить до читача література;
- показати, як автор може брати за основу своїх сюжетів народні казки й легенди (історія про п’ятьох чарівних слуг барона);
- провести міжпредметні зв’язки: з історією ХVIII століття, географією, фізикою (висмикування себе за волосся).
Проблема, однак, у тому, що для таких інтеграцій в учнів 5 класу бракує фактичних знань. У класі можна провести елементарні експерименти: наочно показати, що висмикнути себе звідки-небудь за волосся неможливо; що не можна обрізати мотузку нагорі, доточувати її вниз і так спускатися з висоти; а ще нагадати, що наразі наука знає про Місяць — і що історія Мюнхгаузена про закинуту на Місяць сокиру аж ніяк не відповідає дійсності.
Однак з історією і географією постає окремий тригерний момент: книжка рясніє згадками про росію. Мабуть, непросто буде пояснити сучасним дітям, які могли постраждати від війни, чому барон перебуває на службі в росіян і воює разом із ними проти турків. У канонічному ж тексті він ще й разом із росіянами «відбиває» в турків Очаків — зараз це українське місто в Миколаївській області. Щоб не створювати таких небезпечних моментів, можна обрати лише ті оповідки, де росія не фігурує — відтак «Кінь на дзвіниці», скажімо, відпадає.
Решта пропонованих текстів стосується полювання. Тут натрапляємо на інший тригер — жорстокість до тварин. Донедавна в програму з української літератури для 5 класу було включене оповідання Євгена Гуцала «Лось» — за словами вчителів, учні ридають над ним щороку, адже це історія про те, як діти рятують тварину з-під криги лише для того, щоб її застрелив браконьєр. Така несправедливість глибоко обурювала юних читачів, однак оповідання справді вирізняється деталізованим описом страждань, надмірним для п’ятикласників.
Натомість «Мюнхгаузен» повний «грайливих» описів того, як головний герой нищить тварин десятками, а то й тисячами (історія про білих ведмедів) — і неймовірно цим пишається. Звісно, можна пояснити історичний контекст (полювання як частина культури розваг і спосіб прогодуватися, зміна людських цінностей, розвиток гуманного ставлення до тварин тощо). А ще наголосити, що оповідач — брехун, тож цілком імовірно, що жодне звірятко не постраждало. Але сцена, у якій лисиця живцем вискакує зі шкури, належно уявлена, може викликати напад нудоти. У мене, зізнаюся, викликає.
Крім того, Мюнхгаузен постійно долучається до воєнних дій — зокрема за участі артилерії — з хай не докладним, але описом смерті й каліцтв. Тож учителю чи вчительці варто ще раз продумати, які твори брати до розгляду — і чи не відкласти знайомі з дитинства й нібито веселі історії для майбутніх поколінь п’ятикласників, яким не «прилітало» в будинки і в яких ніхто не загинув на війні.
Ще одна проблема із «Пригодами Мюнхгаузена» полягає в тому, що і вчителі, й учні знають цей текст з перекладу Григора Тютюнника, який, своєю чергою, зроблений з адаптації російського письменника Корнєя Чуковского. Переклад із німецького тексту, зведеного й доповненого Бьоргером, українською мовою здійснений порівняно нещодавно — і підручники подають не його.
Переклад з оригіналу навряд чи підходить для читання п’ятикласникам. Це «дорослий» текст, де є латинські вислови, критика масового пияцтва в росії. Також тут є чимало «пікантних моментів» — наприклад, опис того, як Мюнхгаузен зробив ручку для ножа з власної сечі, пригоди нижньої половини розрізаного коня з кобилицями, згадки про подвиги героя в гаремі, а ще розповідь баронового слуги, який нібито народився від Папи Римського, коли той ласував устрицями його мами (епізод явно заскладний для того, щоб розбирати його із 11-річками). Усі згадані моменти Чуковскій викинув із адаптації для дітей.
Однак ця адаптація часом вельми далека від оригіналу — ба більше, є моменти, потрактовані абсолютно протилежно. Зокрема, під час славнозвісного польоту на ядрі в адаптації Мюнхгаузен ретельно порахував усі ворожі позиції, а в оригіналі:
«І хоча нічого не розвідав, проте зостався цілим та здоровим»
Герой, якого бачимо в адаптації, — старий брехун, котрого висміює аудиторія:
«Маленький дідок із довгим носом сидить біля каміна й розказує про свої пригоди. Його слухачі сміються просто йому в очі».
Герой оригінального тексту — зріла людина, оточена вдячними слухачами. Він, вочевидь, натхненно бреше, але при цьому далеко не так часто й маніакально, як його адаптований варіант, наголошує на власній правдивості. Враження від текстів разючо різняться.
Постає питання: чи конче потрібен цей адаптований текст для читання в 5 класі? Він позбавлений великої частини оригінального шарму. До того ж посилається на радянське минуле: зокрема, у вчителів може виникнути спокуса порадити дітям радянський мультфільм чи фільм на цю тему. А це не те, що варто пропагувати серед молоді країни, яка намагається пропрацювати колоніальну травму.
Жанр небилиці в літературній обробці можна подати в програмі української літератури «Казками моїх братів» Івана Неходи (тут є і сюжет «випасання бджоли», і висмикування себе з болота за чуба, й обрізання мотузки зверху із доточуванням знизу тощо). Комуністичні орієнтації Неходи, щоправда, теж створюють проблему, однак цей текст принаймні не є «адаптацією» росіянина.
«Лускунчик і Мишачий король», Ернст Теодор Амадей Гофман
«Лускунчик» — чудова нагода поговорити про силу уяви, про відданість друзям, про жертовність і хоробрість. І навіть про те, що вести перемовини з терористами — марна річ:
«Тільки-но Марі лишилася у вітальні сама, вона підійшла до шафи і, схлипуючи, сказала Лускунчикові: — Ох, мій любий, добрий пане Дросельмаєре, що я, сердешна, зможу зробити для вас? Якщо я тепер віддам на поживу мерзенному Мишачому королеві всі свої книжки, навіть ту чудову нову сукенку, яку мені приніс Дід Мороз, то чи не буде він вимагати від мене все більше й більше всього, аж поки в мене нічого не лишиться, і чи не захоче він потім зжерти мене замість вас?»
На жаль, у нашій ситуації ця тема звучить неймовірно актуально.
Також цікаво подискутувати про те, чому дітям не сподобався чарівний палац, створений хрещеним, та чому механістичність рухів фігурок, якою б майстерною не була робота, швидко надбирає глядачам.
В аспекті теорії літератури «Лускунчик» — гарний приклад твору, що композиційно складається із зовнішньої (пригоди Марі) та внутрішньої (казка про Кракатук і Мишильду) історій.
Безперечно, як і попередній твір, і казка «Пані Метелиця», «Лускунчик» надається до словникової роботи, а також до інтеграцій: можна глянути, де на мапі розташований Нюрнберг, поговорити про традиції святкування Нового року, наголосити, що Фріц і Марі радіють книжкам, і поміркувати, чому в їхній час книжки — дороге задоволення.
Разом із тим виникає низка проблемних моментів:
- дітям зазвичай цікавіше читати про героїв, дещо старших від них самих, а головній персонажці, Марі, — сім років, тобто вона значно молодша від учнів та учениць, яким пропонують читати «Лускунчика»;
- водночас, якщо хтось із дітей захоче прочитати твір повністю, потрібно буде якось пояснити, чому героїня виходить заміж у невизначеному, але явно неприпустимому з сучасного погляду віці («І Марі зразу ж стала нареченою Дросельмаєра. Кажуть, що через рік він приїхав по неї в золотій кареті, запряженій срібними кіньми, і забрав у своє королівство»);
- частина тексту про королівство Лускунчика сильно вибивається з основного масиву твору і має відверто описовий характер, тож питання, чи буде дітям цікаво її читати, відкрите;
- у цій частині є згадка про «негренят»-слуг, яка з сучасного погляду може здатися расистською, тож потребує додаткового вчительського коментаря;
- крім того, війна з мишами описана досить детально — і може стати тригером для дітей, які просто зараз живуть в умовах загрози «прильоту» російського снаряду, ракети чи дрона.
Аналогічну проблему, на мій погляд, становить і пошук придатної для показу екранізації. Це, вочевидь, не мають бути радянські чи російські зразки, яких не бракує, — однак і в німецькій екранізації 2015 року, наприклад, звучить музика з однойменного балету Чайковского.
Як і в ситуації з Мюнхгаузеном, із цієї, на мій погляд, немає ідеального виходу. Можна принаймні зараз не акцентувати увагу на балеті — і замість екранізацій обмежитися ілюстраціями, зокрема тими, які зроблять самі учні.
«Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу», Пауль Маар
Чудово, що в програмі з’явився сучасніший твір, який описує знайомі дітям реалії і в якому є герой, співвідносний із ними за віком.«Машина…» пропонує для осмислення низку проблемних питань:
- чому потрібно бути обережними з бажаннями — і з їх формулюваннями;
- ніщо не береться «нізвідки»: не буває грошей, які нікому не належали б, речей, що виникають з повітря, — усі блага хтось оплачує (насправді мені дуже подобається ця ідея, досі актуальна для постколоніального суспільства, частина якого вірить у щось «безплатне»);
- коли дорослий (пан Пляшкер) безвідповідально ставиться до серйозних речей, а дитина (Суботик) змушена підказувати йому раціональні виходи із ситуації, — зміна ролей найчастіше призводить до кепських наслідків;
- чому жадібність смішна й має бути покарана (на прикладі пана Амфібера).
Водночас твір порушує проблему сім’ї, природної необхідності людини піклуватися про кого-небудь: недарма ж останнє бажання пана Пляшкера — щоб Суботик лишився назавжди.
У теорії літератури можна ще раз нагадати про фразеологізм і кокалан, адже Суботик розуміє буквально все сказане в переносному сенсі (особливо промовистою є сцена в «шикарному ресторані»).
Однак труднощі можуть виникнути у зв’язку з тим, що три з чотирьох модельних програм пропонують саме другий твір із циклу Маара про Суботика.
Друга повість, попри жвавість пригодницького сюжету, лишає в читача купу запитань. Хто такий узагалі Суботик? Звідки він узявся? Чому він «Робінзон»? Чому називає пана Пляшкера татом? Звідки взялася машина для здійснення бажань? Що за людина пан Пляшкер?
На жодне з цих питань читач або читачка не отримають відповіді з представлених у підручнику уривків — та й із цілого твору. Для цього треба читати першу повість — «Що не день, то субота». З одного боку, таке компонування матеріалу може спонукати дітей до самостійного вивчення матеріалу. З іншого — роздратувати й відбити охоту читати більші тексти, раз у них однаково немає відповідей.
Дражливим є гендерне питання: з жіночих образів тут лише пані Моркван — і вона, ясна річ, не дитина, до того ж не бере активної участі в пригодах.
Класно було б «підсвітити» важливий момент: пан Вівторакус, який обожнює тварин, обурюється, коли порівняння з твариною використовують як образу. Проте такий акцент дещо дивний, коли в програмі є Мюнхгаузен, що крутить шиї качкам і нанизує ведмедів на голоблі.
Ще один «екологічний» момент — ганебна поведінка туристів на незалюдненому острові. Цей епізод — чудова нагода поговорити про те, чому людина мусить прибирати за собою, особливо в дикій природі, і чим поведінка туристів може зашкодити довкіллю.
До речі, тваринок пана Вівторакуса можна намалювати — вибір «моделей» у творі преширокий, до того ж учні й учениці можуть принагідно розповісти, яких тварин мають удома (будемо сподіватися, що з тваринами й домом усе гаразд).
Насамкінець зазначу, що ідеальних програм не буває, — і, вочевидь, нам ще варто переосмислити підхід до добору творів. Однак від учителя в класі залежить, що саме винесуть діти із запропонованих текстів. Краще прочитати менше, але якісніше та вдумливіше, ніж намагатися за відведений час — якихось півтори години на тиждень — «запхати» в учнів усе розмаїття світової літератури.
