Читати під час війни
Поза фокусом
Літературний критик Андрій Мартиненко продовжує серію матеріалів про книжки, тісно пов'язані із темами війни, травм та післявоєнного життя
Війни, як і, певно, будь-які події в історії, лишають свій слід у колективній пам’яті спільнот, формуючи певний образ себе, певну міфологію. А що війни, на відміну від багатьох інших типів історичних подій, розтягуються в часі, то й їхні образи та міфології розростаються, утворюючи свого роду клаптикову ковдру в тій-таки колективній пам’яті спільнот. Але от те, що саме з тієї «ковдри» і під яким кутом лишається в полі зору, залежить передовсім від того, наскільки ті чи інші події торкнулися тих чи інших спільнот.
Ясна річ, що Друга світова — як найбільша і найкривавіша з задокументованих воєн — «виткала» полотно пам’яті таких розмірів, що його з будь-якої точки не вийде навіть окинути оком повністю. Не кажучи вже про те, щоб мати змогу роздивитися окремі «візерунки» (хіба що про якийсь із них знімуть фільм чи напишуть книжку, що привернуть вашу увагу). І це при тому, що це найбільш осмислена й культурно висвітлена війна в історії. Але в цьому й підступ: від цієї кількості осмислень і культурних репрезантацій може добряче так піти обертом голова. А уявіть, що буває, коли обертом ідуть голови цілої спільноти, — перспектива зберегти здоровий глузд для такої спільноти стає неабияк загроженою. Тож і доводиться колективним свідомому і несвідомому спільними зусиллями зупинятися та обмежувати погляд на «килим» якимось одним шматком спільної пам’яті — зазвичай неоднорідним і зі вкрапленнями, проте зі спільним патерном.
Тож так і виходить, що для кожної спільноти (які найчастіше в цьому контексті репрезентовані націями) є факти, персони, події, локації, які становлять основу пам’яті про Другу світову війну. І Україна тут, звісно, не виняток. Перелічувати те, що входить у таку нашу основу, мабуть, не має особливого сенсу, адже чи не в кожного одразу виникне купа асоціацій першого порядку, потім другого, третього — і так далі, поки пам’ять не втомиться чи не вичерпається.
Але в цьому огляді мені хочеться звернути увагу на те, що здебільшого не включатимуть перші кілька хвиль асоціацій, — на книжки про ті події та країни, які зазвичай залишаються поза фокусом принаймні українського контексту і яких заледве торкається популярна в нас медійна пам’ять (як -то буває, скажімо, з американським поглядом, який ми часто бачимо в кіно). Це книжки, які вкрай яскраво унаочнюють слово «світова» в назві тієї війни і дозволяють зрозуміти його трохи глибше, ніж ми звикли біля нашого краю «ковдри».
Тож у цьому огляді будуть представлені різні за типом книжки (щоденник, комікс, реалістичний та сюрреалістичний романи), що переносять до різних країн (Швеція, Китай та Південна Корея, Бірма, Аргентина) і дають змогу бодай трохи доторкнутися до осмислення тих досвідів Другої світової війни, які зазвичай лишаються на периферії нашої уваги, а то й геть поза нею.
Коли ми говоримо про Другу світову в Європі, то найчастіше нам здається, що війною були охоплені чи не всі її країни. Однак кільком із них усе ж вдалося зберегти нейтралітет (хай іноді й відносний) або просто уникнути зіткнень чи бойових дій на своїй території. Тож, скажімо, Іспанія, Португалія, Ірландія, Швеція чи Швейцарія рідко фігурують при згадках про цю війну (хіба що Швейцарія — але саме за рахунок максимально підкресленого нейтралітету). А все ж війна, особливо така масштабна, що зачіпає більшість інших країн навколо, не могла не вплинути й на ці. Саме про приклад такого впливу нам і розповідає у своїх «Щоденниках» культова шведська письменниця. (Ці «Щоденники», до речі, також можуть зацікавити поціновувачів не лише воєнної літератури, а й самої Астрід Ліндґрен загалом, адже стали одним із початків її творчості — на час написання вона була ще молодою, не вірте обкладинці.)
Певно, перше, що дивує при читанні «Щоденників», — це те, наскільки авторці вдається бути обізнаною із ситуацією на європейському театрі воєнних дій, перебуваючи в країні, що не бере в них безпосередньої участі. Тобто зараз ми вже звикли до того, як за допомогою глобальних інформаційних мереж можемо отримати картину тієї чи іншої події. Однак коли надворі кінець 1930-х ‒ початок 1940-х і у твоєму розпорядженні хіба газети, радіо та чутки (ще й усі ці джерела так чи інакше цензуровані), стає дещо складніше. Але навіть таку по крупицях зібрану інформацію Ліндґрен вдається структурувати й виструнчити таким чином, що навіть із дистанції нашого часу сформульована нею картина видається дуже об’єктивною і повною. І це насправді викликає лише подив і повагу. Власне, ми можемо навіть побачити частину використаних нею джерел, представлених вирізками з тогочасних газет, і оцінити як її ретельну вибірковість, так і самі уривки тогочасного інформаційного фону. І насправді саме такий симбіоз суб’єктивного щоденника та наведення об’єктивних джерел найкраще працюють на те, щоб дати читачам відчуття об’ємної картини й бачення ситуації.
Але все ж саме щоденникова частина набагато цікавіша та важливіша. Вона дозволяє оцінити зазвичай невидимі аспекти життя в країні, навколо якої вирує війна, побачити побут і думки людини, яка опинилася в такій ситуації. Власне, оце вплетення побуту в оповідь (при тому зовсім не якогось героїчного) — це друге, що вражає. Точніше, могло би вразити нас іще тоді, коли книжка була вперше видана українською. Бо ж із сучасної позиції, в якій опинилася більшість українців, абсолютно нормально сприймається те, що навіть під час війни життя триває: люди купують продукти в магазинах, ходять у кав’ярні, гуляють із дітьми, читають книжки тощо. Але зараз ми чудово розуміємо, як на сторінках «Щоденників» Ліндґрен страх за своє життя, за життя близьких, за те, що ворог може будь-якої миті вторгнутись і почати вчиняти те, що вже вчиняє зовсім поруч, може сусідувати із переліком подарунків, що їх отримали діти на Різдво, чи страв, що їх ви їли на дружній зустрічі. До речі, гастрономічно-кулінарний аспект тут заслуговує на окрему згадку. Адже він так само може викликати нерозуміння в тих, хто не стикався зі схожим досвідом: коли на одній сторінці йде розповідь про те, як вдавалося заледве запасти яєць, цукру й кави, що їх видавали по талонах або вимінювали в сусідів, а вже на наступній — як на родинному бенкеті на стіл подають різноманітні делікатеси. Однак, думаю, що мешканці міст, які в березні-квітні 2022-го виявилися відрізані від багатьох звичних логістичних ланцюжків, без проблем пригадають, як складно було надибати на полицях магазинів курячі яйця, а натомість було вдосталь перепелиних, чи як поруч із порожніми полицями з-під гречки були повні полиці умовного кіноа.
Зрозуміло, що кожен досвід унікальний, особливо коли йдеться про такі впливові на життя речі, як війна і залученість до неї. І це варто окремо тримати на думці, аби не почати проводити прямі паралелі між досвідом, описаним у книжці близько 80 років тому, і нашою теперішньою війною з її досвідами.
Хоча, правду кажучи, іноді спокуса виникає аж надто велика. Наприклад, коли читаєш, наскільки тези нацистської пропаганди, вміщені у газетних вирізках, перегукуються з тим, які ми можемо зараз спостерігати з боку росії; або коли читаєш, як авторка сприймає росіян і радянський союз злом, — власне, вона чудово бачить і артикулює, що вони жодним чином не кращі за німців і Третій Райх, а в чомусь навіть і гірші, хай і не так явно. Тож і вся війна видається їй боротьбою двох зол, тільки в союзниках одного з них є бодай якесь добро (у вигляді тих-таки США чи Великої Британії), а інше таким похвалитися не може. І майже переконаний, що якби ці «Щоденники» читалися до лютого 2022-го десь за межами України (і, можливо, Балтійських країн), таке порівняння і висновок Ліндґрен лишились би без розуміння. Але видатні люди часто бачать дещо більше, ніж інші.
У «Транс-Атлантику» розповідається про польського письменника (Ґомбрович навіть пише просто від власного імені), який волею долі опинився в Буенос-Айресі за кілька днів до нападу Німеччини на Польщу і, дізнавшись початок війни, вирішив залишитися в Аргентині на невизначений час. На цьому автобіографізм, якому можна довіряти, починає розмиватися й переходити в уже згаданий сюрреалізм, за яким підтягуються символізм та гротеск.
Оскільки головний герой відтепер здебільшого перебуває в колі представників місцевої польської діаспори, можна простежити, як усі вони, включно з ним самим, зі звісткою про початок війни (і безпосередньо про напад на їхню батьківщину) перетворюються з людей на гротескні функції, символи та типажі. Що не дивно, адже війна, як і інші особливо стресові й шокуючі події, здатна редукувати людей до їхніх окремих рис і характеристик — надто на перших порах. Так стається і тут. У когось прокидається показний патріотизм, який не має під собою нічого, окрім бажання зберегти польську ідентичність, яку вони знають із традицій і яка ніби є єдиним, за що вони здатні триматися в такий хиткий час. Хтось нібито відчуває справжню тугу за батьківщиною і поривається їхати воювати за неї, але так нікуди й не вирушає, вигадуючи відмазки. Хтось таки направду її відчуває, але вже не має сил на якісь активні дії і покладається на наступне покоління. Хтось, здається, готовий прийняти нову ідентичність, змирившись із тим, що доведеться лишитися в новій країні й жити за її традиціями. Хтось без особливих роздумів сідає на корабель до Європи. А хтось — із відстані в океан і пів тієї-таки Європи — цинічно бачить у війні необхідність, яка зрештою допоможе Польщі стати новою — сильнішою — країною.
Ґомбрович загортає оповідь роману в химерну форму, близьку до фольклорної. Тому текст читається дещо незвично, набуваючи форми збірника моторошних казок, які своєю абсурдністю та якоюсь похмурою карнавальною атмосферою здатні лишити читачів у розгубленості, яку вдається подолати, лише прийнявши правила цієї літературної гри.
Таким чином Ок-Сон Лі (так звати головну героїню) ще зовсім юною опиняється на японській військовій базі на території Китаю, де змушена працювати повією для задоволення японських солдатів та офіцерів. Хоча, певно, слово «працювати» тут не дуже відображає ситуацію — радше, позбавлена людських прав, вона погоджується на цю роль заради збереження власного життя. Але, на відміну від персонажів-функцій у Ґомбровича, тут ідеться про реальну людину, яку, по суті, редукували до її тілесності. Звісно, таке «редукування» — не надто рідкісна річ, коли йдеться про використання людей авторитарними чи воєнними машинами. Однак тут ми стикаємося з явищем, про яке або мало знають узагалі (у європейському контексті), або не заведено зайвий раз згадувати (в азійському контексті). Тож «Паросток» ніби відкриває нам іще одну грань жорстокості тієї війни — через призму особистої трагедії, і це вражає з новою силою, змушуючи замислюватись про ще одну додаткову когорту жертв і про те, скільки ще таких історій лишилося «за кадром», можливо, назавжди.
Коміксова форма тут, здається, передає історію навіть краще, ніж це зміг би зробити просто писаний текст. Деякі речі, стани, емоції, сприйняття (особливо зважаючи на закритість і небагатослівність головної героїні) вкрай складно проговорити, їх можна лише навіяти: кольором, формою, лініями, монтажем кадрів. Та й для історій на кшталт цієї можливість показати все більш універсальною і зрозумілою багатьом графічною мовою важить неабияк.
І ще — спостерігаючи за життям Ок-Сон Лі після війни, читач відчуває страх від того, як оте раніше «редукування» залишилось із нею назавжди, позбавивши здатності радіти життю, відчувати його. Усе, що їй лишилося, — продовження існування фізичного тіла і боротьба з усіх — на жаль, не дуже великих — сил за пам’ять про себе та інших таких самих жінок, життя яких зруйнувала Японія, якій Ок-Сон, навіть попри визнання країною своєї провини, ніколи не пробачить. І її цілком можна зрозуміти.
Власне, події роману охоплюють також Австралію і трохи Японію, але саме у Бірмі — на будівництві залізниці, що зрештою отримала назву «Дорога смерті», — розгортаються ключові воєнні події тексту.
Одразу варто зазначити, що серед текстів цієї добірки роман Фленеґана є найбільш художнім, адже хай він і заснований на розповідях батька автора і біографіях інших солдатів, хто пройшов через той досвід, проте сам автор не жив у той час (як Ліндґрен чи Ґомбрович) і не ставив собі за мету описати реальну біографію конкретної людини (як Джендрі-Кім). А проте цей аспект (аж ніяк не негативний) відразу забувається, коли задушливо-тропічна атмосфера роману вкупі з вочевидь ретельно опрацьованими джерелами захоплюють і змушують вірити написаному майже беззастережно.
У центрі оповіді — військовий хірург на ім’я Дорріго Еванс, який під час служби в австралійській армії потрапляє в полон до японських військових і опиняється на вже згаданому будівництві залізниці посеред джунглів між Бірмою і Таїландом. Йому щастить дещо більше за інших полонених, адже через лікарський фах і офіцерське звання він не змушений працювати на будівництві залізниці безпосередньо. Натомість його головна задача — опікуватися (наскільки це можливо) іншими поленими як лікар і військовий керівник. Але також до його обов’язків як лікаря і військового керівника належить потреба визначати, хто придатний до роботи, а кого потрібно бодай трохи виходити в імпровізованому шпиталі. Якщо бути точним, то не придатний ніхто, і Дорріго змушений шукати бодай якусь середину між вимогами садистичних японських наглядачів і залишками життєвих сил полонених, для деяких із яких, цілком імовірно, новий робочий день стане останнім. При цьому Фленеґан зовсім не концентрується на головному герої, подаючи цілу панораму персонажів: «у світлі» опиняються також з десяток інших полонених зі своїми історіями і кілька наглядачів — і їм усім у цій частині тексту приділено помітно більше уваги, ніж Дорріго.
Автор витворює своєрідну галерею персонажів, яких доля звела в таких умовах. І, певно, про ці умови варто сказати як про визначальну річ, яка тяжіє над усіма. В загальних рисах їх можна описати так: будівництво залізниці в неходжених джунглях, далеко від цивілізації та основних воєнних дій, і його треба закінчити в нереальні терміни. І саме ці умови створюють герметичну ситуацію, в якій починають діяти виключно внутрішні закони, а єдиними двома умовно зовнішніми є, мабуть, ідеологічна наснаженість японських офіцерів і їхнє ексклюзивне право на насилля.
Для полонених відтепер існує тільки ця реальність, тільки найближчий день, який може стати для тебе робочим, навіть коли виразки на твоїх ногах дісталися кісток, а від голоду й підхопленої холери ти просто вивернутий навиворіт і знесилений до краю. Імена їм заступають прізвиська, отримані тут-таки, а їхні спогади стають чимось на кшталт наркотиків, які тримають їх живими довше, ніж це було би логічно, зважаючи на обставини. Зовнішні речі втрачають свій первісний сенс, набуваючи нового, суто локального. Наприклад, один з полонених використовує невідь-як добуту книжку для тренування пам’яті, завчаючи поступово текст із неї, — і йому геть байдуже до того, що це «Майн Кампф» — книжка, через ідеї якої він певною мірою і опинився посеред цих джунглів із примарними шансами вибратися живим.
Якщо ж говорити про наглядачів, то обидва ті згадані «зовнішні закони» спричинюють до проявів найгірших рис цих людей, наділених фактично безмежною владою. Заради вищої мети, заради імператора, заради якоїсь ефемерної вічної слави вони готові просто знищувати інших людей, із несамовитою жорстокістю змушуючи їх працювати в нестерпних умовах, знущаючись із них морально та фізично, вбиваючи із особливим цинізмом — цитуючи при цьому поезію, у своєму звихнутому відчутті естетики, у своєму випещеному садизмі. І може здатися, що це навмисна авторська гіперболізація, але життя показує, що аж ніяк і що, так само як і згодом у тексті, такі наглядачі вважатимуть себе абсолютно невинними, ба навіть жертвами ситуації, а тих, кого вони мучили, називатимуть брехунами.
Звісно, і схожі наративи жертв, і схожі наративи катів ми вже бачили в багатьох історіях про Другу світову, особливо в тих, що оповідають про концтабори. Але в романі Фленеґана вони набувають якихось нових жаских рис (до чого докладається ще й невблаганна природа джунглів, одна з, певно, найворожіших до людини), які змушують по-новому пережити сплеск тієї емпатії, що могла свого часу притупитися від надміру художніх зображень жахів тієї війни в Європі.
Наостанок варто зауважити, що цей текст насправді більший за суто опис епізоду війни й охоплює також інші теми й сюжети (інакше його шанси отримати Букера були б менші), зокрема й любовні лінії, але про любов під час війни ми, можливо, ще поговоримо іншим разом.
Ясна річ, що Друга світова — як найбільша і найкривавіша з задокументованих воєн — «виткала» полотно пам’яті таких розмірів, що його з будь-якої точки не вийде навіть окинути оком повністю. Не кажучи вже про те, щоб мати змогу роздивитися окремі «візерунки» (хіба що про якийсь із них знімуть фільм чи напишуть книжку, що привернуть вашу увагу). І це при тому, що це найбільш осмислена й культурно висвітлена війна в історії. Але в цьому й підступ: від цієї кількості осмислень і культурних репрезантацій може добряче так піти обертом голова. А уявіть, що буває, коли обертом ідуть голови цілої спільноти, — перспектива зберегти здоровий глузд для такої спільноти стає неабияк загроженою. Тож і доводиться колективним свідомому і несвідомому спільними зусиллями зупинятися та обмежувати погляд на «килим» якимось одним шматком спільної пам’яті — зазвичай неоднорідним і зі вкрапленнями, проте зі спільним патерном.
Тож так і виходить, що для кожної спільноти (які найчастіше в цьому контексті репрезентовані націями) є факти, персони, події, локації, які становлять основу пам’яті про Другу світову війну. І Україна тут, звісно, не виняток. Перелічувати те, що входить у таку нашу основу, мабуть, не має особливого сенсу, адже чи не в кожного одразу виникне купа асоціацій першого порядку, потім другого, третього — і так далі, поки пам’ять не втомиться чи не вичерпається.
Але в цьому огляді мені хочеться звернути увагу на те, що здебільшого не включатимуть перші кілька хвиль асоціацій, — на книжки про ті події та країни, які зазвичай залишаються поза фокусом принаймні українського контексту і яких заледве торкається популярна в нас медійна пам’ять (як -то буває, скажімо, з американським поглядом, який ми часто бачимо в кіно). Це книжки, які вкрай яскраво унаочнюють слово «світова» в назві тієї війни і дозволяють зрозуміти його трохи глибше, ніж ми звикли біля нашого краю «ковдри».
Тож у цьому огляді будуть представлені різні за типом книжки (щоденник, комікс, реалістичний та сюрреалістичний романи), що переносять до різних країн (Швеція, Китай та Південна Корея, Бірма, Аргентина) і дають змогу бодай трохи доторкнутися до осмислення тих досвідів Другої світової війни, які зазвичай лишаються на периферії нашої уваги, а то й геть поза нею.
«Щоденники воєнного часу 1939‒1945», Астрід Ліндґрен
Почнемо з найближчої до нас географічно і найближчої за часом до самої війни книжки.Коли ми говоримо про Другу світову в Європі, то найчастіше нам здається, що війною були охоплені чи не всі її країни. Однак кільком із них усе ж вдалося зберегти нейтралітет (хай іноді й відносний) або просто уникнути зіткнень чи бойових дій на своїй території. Тож, скажімо, Іспанія, Португалія, Ірландія, Швеція чи Швейцарія рідко фігурують при згадках про цю війну (хіба що Швейцарія — але саме за рахунок максимально підкресленого нейтралітету). А все ж війна, особливо така масштабна, що зачіпає більшість інших країн навколо, не могла не вплинути й на ці. Саме про приклад такого впливу нам і розповідає у своїх «Щоденниках» культова шведська письменниця. (Ці «Щоденники», до речі, також можуть зацікавити поціновувачів не лише воєнної літератури, а й самої Астрід Ліндґрен загалом, адже стали одним із початків її творчості — на час написання вона була ще молодою, не вірте обкладинці.)
Певно, перше, що дивує при читанні «Щоденників», — це те, наскільки авторці вдається бути обізнаною із ситуацією на європейському театрі воєнних дій, перебуваючи в країні, що не бере в них безпосередньої участі. Тобто зараз ми вже звикли до того, як за допомогою глобальних інформаційних мереж можемо отримати картину тієї чи іншої події. Однак коли надворі кінець 1930-х ‒ початок 1940-х і у твоєму розпорядженні хіба газети, радіо та чутки (ще й усі ці джерела так чи інакше цензуровані), стає дещо складніше. Але навіть таку по крупицях зібрану інформацію Ліндґрен вдається структурувати й виструнчити таким чином, що навіть із дистанції нашого часу сформульована нею картина видається дуже об’єктивною і повною. І це насправді викликає лише подив і повагу. Власне, ми можемо навіть побачити частину використаних нею джерел, представлених вирізками з тогочасних газет, і оцінити як її ретельну вибірковість, так і самі уривки тогочасного інформаційного фону. І насправді саме такий симбіоз суб’єктивного щоденника та наведення об’єктивних джерел найкраще працюють на те, щоб дати читачам відчуття об’ємної картини й бачення ситуації.
Але все ж саме щоденникова частина набагато цікавіша та важливіша. Вона дозволяє оцінити зазвичай невидимі аспекти життя в країні, навколо якої вирує війна, побачити побут і думки людини, яка опинилася в такій ситуації. Власне, оце вплетення побуту в оповідь (при тому зовсім не якогось героїчного) — це друге, що вражає. Точніше, могло би вразити нас іще тоді, коли книжка була вперше видана українською. Бо ж із сучасної позиції, в якій опинилася більшість українців, абсолютно нормально сприймається те, що навіть під час війни життя триває: люди купують продукти в магазинах, ходять у кав’ярні, гуляють із дітьми, читають книжки тощо. Але зараз ми чудово розуміємо, як на сторінках «Щоденників» Ліндґрен страх за своє життя, за життя близьких, за те, що ворог може будь-якої миті вторгнутись і почати вчиняти те, що вже вчиняє зовсім поруч, може сусідувати із переліком подарунків, що їх отримали діти на Різдво, чи страв, що їх ви їли на дружній зустрічі. До речі, гастрономічно-кулінарний аспект тут заслуговує на окрему згадку. Адже він так само може викликати нерозуміння в тих, хто не стикався зі схожим досвідом: коли на одній сторінці йде розповідь про те, як вдавалося заледве запасти яєць, цукру й кави, що їх видавали по талонах або вимінювали в сусідів, а вже на наступній — як на родинному бенкеті на стіл подають різноманітні делікатеси. Однак, думаю, що мешканці міст, які в березні-квітні 2022-го виявилися відрізані від багатьох звичних логістичних ланцюжків, без проблем пригадають, як складно було надибати на полицях магазинів курячі яйця, а натомість було вдосталь перепелиних, чи як поруч із порожніми полицями з-під гречки були повні полиці умовного кіноа.
Зрозуміло, що кожен досвід унікальний, особливо коли йдеться про такі впливові на життя речі, як війна і залученість до неї. І це варто окремо тримати на думці, аби не почати проводити прямі паралелі між досвідом, описаним у книжці близько 80 років тому, і нашою теперішньою війною з її досвідами.
Хоча, правду кажучи, іноді спокуса виникає аж надто велика. Наприклад, коли читаєш, наскільки тези нацистської пропаганди, вміщені у газетних вирізках, перегукуються з тим, які ми можемо зараз спостерігати з боку росії; або коли читаєш, як авторка сприймає росіян і радянський союз злом, — власне, вона чудово бачить і артикулює, що вони жодним чином не кращі за німців і Третій Райх, а в чомусь навіть і гірші, хай і не так явно. Тож і вся війна видається їй боротьбою двох зол, тільки в союзниках одного з них є бодай якесь добро (у вигляді тих-таки США чи Великої Британії), а інше таким похвалитися не може. І майже переконаний, що якби ці «Щоденники» читалися до лютого 2022-го десь за межами України (і, можливо, Балтійських країн), таке порівняння і висновок Ліндґрен лишились би без розуміння. Але видатні люди часто бачать дещо більше, ніж інші.
«Транс-Атлантик», Вітольд Ґомбрович
Наступний текст також можна вважати рефлексією воєнного і повоєнного часу, оскільки він уперше був опублікований у 1953 році, а географічно ж переносить нас на захід і на південь, через океан (на що вказує навіть своєю назвою). Це частково автобіографічний сюрреалістичний роман, дія якого відбувається в Аргентині восени 1939 року. Згоден, що поєднання автобіографізму та сюрреалістичності — штука не надто поширена, але для Ґомбровича доволі звична. (Але якщо візьметесь читати, бодай удайте, що здивовані, — автору би полестило.)У «Транс-Атлантику» розповідається про польського письменника (Ґомбрович навіть пише просто від власного імені), який волею долі опинився в Буенос-Айресі за кілька днів до нападу Німеччини на Польщу і, дізнавшись початок війни, вирішив залишитися в Аргентині на невизначений час. На цьому автобіографізм, якому можна довіряти, починає розмиватися й переходити в уже згаданий сюрреалізм, за яким підтягуються символізм та гротеск.
Оскільки головний герой відтепер здебільшого перебуває в колі представників місцевої польської діаспори, можна простежити, як усі вони, включно з ним самим, зі звісткою про початок війни (і безпосередньо про напад на їхню батьківщину) перетворюються з людей на гротескні функції, символи та типажі. Що не дивно, адже війна, як і інші особливо стресові й шокуючі події, здатна редукувати людей до їхніх окремих рис і характеристик — надто на перших порах. Так стається і тут. У когось прокидається показний патріотизм, який не має під собою нічого, окрім бажання зберегти польську ідентичність, яку вони знають із традицій і яка ніби є єдиним, за що вони здатні триматися в такий хиткий час. Хтось нібито відчуває справжню тугу за батьківщиною і поривається їхати воювати за неї, але так нікуди й не вирушає, вигадуючи відмазки. Хтось таки направду її відчуває, але вже не має сил на якісь активні дії і покладається на наступне покоління. Хтось, здається, готовий прийняти нову ідентичність, змирившись із тим, що доведеться лишитися в новій країні й жити за її традиціями. Хтось без особливих роздумів сідає на корабель до Європи. А хтось — із відстані в океан і пів тієї-таки Європи — цинічно бачить у війні необхідність, яка зрештою допоможе Польщі стати новою — сильнішою — країною.
Ґомбрович загортає оповідь роману в химерну форму, близьку до фольклорної. Тому текст читається дещо незвично, набуваючи форми збірника моторошних казок, які своєю абсурдністю та якоюсь похмурою карнавальною атмосферою здатні лишити читачів у розгубленості, яку вдається подолати, лише прийнявши правила цієї літературної гри.
«Паросток», Ґим-Сук Джендрі-Кім
Із Аргентини ми рушаємо через інший океан на захід — щоб опинитися на Сході (принади чи примхи кулястої Землі). А саме — до Південної Кореї та Китаю, про які йдеться у графічному романі «Паросток», що побачив світ у 2019 році. У ньому оповідається історія літньої корейської жінки, яку ще малою дівчинкою батьки продали спочатку в іншу сім’ю (а по суті, в кухонне рабство), а та сім’я згодом віддала її японцям, що відправляли захоплених ними корейських дівчат до так званих «будинків для втіхи» на окупованих ними територіях.Таким чином Ок-Сон Лі (так звати головну героїню) ще зовсім юною опиняється на японській військовій базі на території Китаю, де змушена працювати повією для задоволення японських солдатів та офіцерів. Хоча, певно, слово «працювати» тут не дуже відображає ситуацію — радше, позбавлена людських прав, вона погоджується на цю роль заради збереження власного життя. Але, на відміну від персонажів-функцій у Ґомбровича, тут ідеться про реальну людину, яку, по суті, редукували до її тілесності. Звісно, таке «редукування» — не надто рідкісна річ, коли йдеться про використання людей авторитарними чи воєнними машинами. Однак тут ми стикаємося з явищем, про яке або мало знають узагалі (у європейському контексті), або не заведено зайвий раз згадувати (в азійському контексті). Тож «Паросток» ніби відкриває нам іще одну грань жорстокості тієї війни — через призму особистої трагедії, і це вражає з новою силою, змушуючи замислюватись про ще одну додаткову когорту жертв і про те, скільки ще таких історій лишилося «за кадром», можливо, назавжди.
Коміксова форма тут, здається, передає історію навіть краще, ніж це зміг би зробити просто писаний текст. Деякі речі, стани, емоції, сприйняття (особливо зважаючи на закритість і небагатослівність головної героїні) вкрай складно проговорити, їх можна лише навіяти: кольором, формою, лініями, монтажем кадрів. Та й для історій на кшталт цієї можливість показати все більш універсальною і зрозумілою багатьом графічною мовою важить неабияк.
І ще — спостерігаючи за життям Ок-Сон Лі після війни, читач відчуває страх від того, як оте раніше «редукування» залишилось із нею назавжди, позбавивши здатності радіти життю, відчувати його. Усе, що їй лишилося, — продовження існування фізичного тіла і боротьба з усіх — на жаль, не дуже великих — сил за пам’ять про себе та інших таких самих жінок, життя яких зруйнувала Японія, якій Ок-Сон, навіть попри визнання країною своєї провини, ніколи не пробачить. І її цілком можна зрозуміти.
«Вузька стежка на Далеку Північ», Ричард Фленеґан
Для останньої на сьогодні нашої літературної «позафокусної» точки перетинати океан уже не доведеться, лише рушити трохи континентом на південний схід — до тодішньої Бірми. І провідником нам стане роман, роман що вийшов у 2014-му й тоді ж таки здобув Букерівську премію.Власне, події роману охоплюють також Австралію і трохи Японію, але саме у Бірмі — на будівництві залізниці, що зрештою отримала назву «Дорога смерті», — розгортаються ключові воєнні події тексту.
Одразу варто зазначити, що серед текстів цієї добірки роман Фленеґана є найбільш художнім, адже хай він і заснований на розповідях батька автора і біографіях інших солдатів, хто пройшов через той досвід, проте сам автор не жив у той час (як Ліндґрен чи Ґомбрович) і не ставив собі за мету описати реальну біографію конкретної людини (як Джендрі-Кім). А проте цей аспект (аж ніяк не негативний) відразу забувається, коли задушливо-тропічна атмосфера роману вкупі з вочевидь ретельно опрацьованими джерелами захоплюють і змушують вірити написаному майже беззастережно.
У центрі оповіді — військовий хірург на ім’я Дорріго Еванс, який під час служби в австралійській армії потрапляє в полон до японських військових і опиняється на вже згаданому будівництві залізниці посеред джунглів між Бірмою і Таїландом. Йому щастить дещо більше за інших полонених, адже через лікарський фах і офіцерське звання він не змушений працювати на будівництві залізниці безпосередньо. Натомість його головна задача — опікуватися (наскільки це можливо) іншими поленими як лікар і військовий керівник. Але також до його обов’язків як лікаря і військового керівника належить потреба визначати, хто придатний до роботи, а кого потрібно бодай трохи виходити в імпровізованому шпиталі. Якщо бути точним, то не придатний ніхто, і Дорріго змушений шукати бодай якусь середину між вимогами садистичних японських наглядачів і залишками життєвих сил полонених, для деяких із яких, цілком імовірно, новий робочий день стане останнім. При цьому Фленеґан зовсім не концентрується на головному герої, подаючи цілу панораму персонажів: «у світлі» опиняються також з десяток інших полонених зі своїми історіями і кілька наглядачів — і їм усім у цій частині тексту приділено помітно більше уваги, ніж Дорріго.
Автор витворює своєрідну галерею персонажів, яких доля звела в таких умовах. І, певно, про ці умови варто сказати як про визначальну річ, яка тяжіє над усіма. В загальних рисах їх можна описати так: будівництво залізниці в неходжених джунглях, далеко від цивілізації та основних воєнних дій, і його треба закінчити в нереальні терміни. І саме ці умови створюють герметичну ситуацію, в якій починають діяти виключно внутрішні закони, а єдиними двома умовно зовнішніми є, мабуть, ідеологічна наснаженість японських офіцерів і їхнє ексклюзивне право на насилля.
Для полонених відтепер існує тільки ця реальність, тільки найближчий день, який може стати для тебе робочим, навіть коли виразки на твоїх ногах дісталися кісток, а від голоду й підхопленої холери ти просто вивернутий навиворіт і знесилений до краю. Імена їм заступають прізвиська, отримані тут-таки, а їхні спогади стають чимось на кшталт наркотиків, які тримають їх живими довше, ніж це було би логічно, зважаючи на обставини. Зовнішні речі втрачають свій первісний сенс, набуваючи нового, суто локального. Наприклад, один з полонених використовує невідь-як добуту книжку для тренування пам’яті, завчаючи поступово текст із неї, — і йому геть байдуже до того, що це «Майн Кампф» — книжка, через ідеї якої він певною мірою і опинився посеред цих джунглів із примарними шансами вибратися живим.
Якщо ж говорити про наглядачів, то обидва ті згадані «зовнішні закони» спричинюють до проявів найгірших рис цих людей, наділених фактично безмежною владою. Заради вищої мети, заради імператора, заради якоїсь ефемерної вічної слави вони готові просто знищувати інших людей, із несамовитою жорстокістю змушуючи їх працювати в нестерпних умовах, знущаючись із них морально та фізично, вбиваючи із особливим цинізмом — цитуючи при цьому поезію, у своєму звихнутому відчутті естетики, у своєму випещеному садизмі. І може здатися, що це навмисна авторська гіперболізація, але життя показує, що аж ніяк і що, так само як і згодом у тексті, такі наглядачі вважатимуть себе абсолютно невинними, ба навіть жертвами ситуації, а тих, кого вони мучили, називатимуть брехунами.
Звісно, і схожі наративи жертв, і схожі наративи катів ми вже бачили в багатьох історіях про Другу світову, особливо в тих, що оповідають про концтабори. Але в романі Фленеґана вони набувають якихось нових жаских рис (до чого докладається ще й невблаганна природа джунглів, одна з, певно, найворожіших до людини), які змушують по-новому пережити сплеск тієї емпатії, що могла свого часу притупитися від надміру художніх зображень жахів тієї війни в Європі.
Наостанок варто зауважити, що цей текст насправді більший за суто опис епізоду війни й охоплює також інші теми й сюжети (інакше його шанси отримати Букера були б менші), зокрема й любовні лінії, але про любов під час війни ми, можливо, ще поговоримо іншим разом.
