музеї
Культура, яку ми втрачаємо
Хтось може порівнювати росіян і їхню, так би мовити, діяльність в Україні зі стихійним лихом, від якого наша країна потерпає вже сотні років. І іноді вони навіть не фігурально стають призвідниками таких лих. Однак, правду кажучи, здається, що жоден землетрус, жодна повінь, пожежа чи навала сарани не здатні спричинити стільки горя й знищення, як росія. І, вбиваючи нас десятками, сотнями тисяч, навіть мільйонами фізично, вона не забуває також про те, щоб забирати в нас — різними способами — те, що створює наша культура та люди, які є осердям цієї культури.
Ясна річ, якщо спробувати тільки перерахувати все те, чого в культурному плані позбавила нас росія (хай як би вона називалася) за всю нашу історію, не вистачить ніяких реєстрів і життів їхніх укладачів. Не згадуючи вже про те, що те, що нам відомо, — це, певно, не верхівка, а верхівка верхівки айсберга. І, звісно, про те, що могло би з’явитися завдяки творцям, яких знищила росія, чи на ґрунті тієї культурної тяглості, без якої ми залишилися.
На щастя, зараз дедалі потужніших обертів набирає процес нашої культурної деколонізації — як щодо сучасної культури в процесі її творення, так і щодо минулої. Так, Малевич, Куїнджі, Ріпин, Серебрякова, Екстер та інші потроху позбуваються російської атрибуції (як у нас, так і у світі), відкриваючи українське мистецтво світові та вписуючи нас у його світову історію. Зрозуміло, що цей процес аж ніяк не швидкий, але віриться, що невідворотний.
Але, на превеликий жаль, нищення і викрадення нашої культури росіянами зараз триває особливо інтенсивними темпами, суттєво підважуючи позитивні зрушення. Тож далі спробуємо зафіксувати чи не найзначніші й найпомітніші випадки шкоди (часом непоправної чи майже непоправної), якої росія завдала українській культурі за час повномасштабного вторгнення.
І оскільки ми почали зі згадки стихійних лих, варто згадати власне те останнє, яке спричинили росіяни, — повінь на Херсонщині, викликану підривом Каховської ГЕС. Крім надзвичайної екологічної катастрофи та тисяч зруйнованих життів, цей теракт, найімовірніше, знищив одну з найсамобутніших пам’яток українського мистецтва — дім-музей художниці-примітивістки Поліни Райко в Олешках, адже це місто було затоплене чи не найбільше (значна частина невисотної забудови була занурена в воду аж до дахів). Коли ми кажемо «дім-музей», то зазвичай ідеться про місце, в якому мешкав той чи інший митець, де (коли йдеться про художників чи скульпторів) була його майстерня і яке з часом було перетворене на музей. У випадку ж Поліни Райко сам її дім і був головним витвором її мистецтва: чи не весь його внутрішній простір — стіни, стеля, двері тощо — був оздоблений її роботами. Художниця фіксувала на тих поверхнях життя — своє і своєї родини — так, як бачила його і сприймала через призму власного світогляду. Її стиль часто порівнювали зі стилем іншої відомої української примітивістки, Марії Примаченко, однак укупі з формою творчий доробок Поліни Райко був достоту унікальним. Наразі Олешки тимчасово перебувають під російською окупацією, тому дізнатися достеменно, що збереглося після затоплення, зараз неможливо. Однак оскільки через непрості життєві обставини мисткиня мусила використовувати для роботи найдешевшу фарбу, шансів на порятунок цього унікального об’єкту, на жаль, небагато.
Пряме влучання ракети зруйнувало й літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди в селі Сковородинівка на Харківщині. На щастя (якщо взагалі доречно вживати це слово в контексті таких подій), цей музей став жертвою росіян не в перші дні війни, як іванківський, а дещо пізніше, тож усі цінні експонати з нього встигли вивезти.
Це були як предмети, безпосередньо пов’язані з життям філософа, так і ті, що створювали для відвідувачів картину епохи, в якій він жив. Однак у випадку з меморіальними музеями нерідко буває так, що й саме місце їхнього розташування є частиною історії. Так сталося й тут: у колишньому маєтку, де був розташований музей, Сковорода провів останні роки життя і саме на його території був похований. І випадок саме з цим музеєм — чи не найбільш показовий у тому, як росія прагне нищити нашу культуру. Адже, на відміну від багатьох інших таких атак, які можна було би списати на випадковості чи на загальну окупаційну політику, тут вона ладна була витратити окремі час, збройні ресурси й гроші на те, щоби просто фізично стерти частину пам’яті про помітну українську культурну постать, яку їм так і не вдалося привласнити.
Цікаво, що інша літературно-історична архітектурна пам’ятка, яка постраждала від російських обстрілів, розташована не дуже далеко від попередньої — у Харкові. І йдеться, ясна річ, про знаний будинок «Слово» — місце, у якому в 1930-х роках мешкала ціла плеяда провідних українських письменників_ць і культурних діячів_ок. І місце, де значна частина з них закінчили своє вільне життя (а то й життя взагалі). І хоча снаряд прилетів не в сам будинок, а поруч, уламки завдали помітних ушкоджень, що тепер ніби ще більше про історичну (не)долю цієї будівлі. Направду складно знайти іншу таку будівлю в Україні, для якої бути розстріляною росіянами мало би настільки потужний символізм. (Варто окремо додати, що у випадку з будинком «Слово» загроза була незмірно більшою, ніж із більшістю інших культурних споруд, що постраждали, адже це — чи не єдиний повноцінно житловий будинок у їхньому переліку, тож тут під загрозою опинилося не лише минуле, а й теперішнє та майбутнє.)
Та все ж іноді руйнування, завдані росією, зачіпали й такі музеї, які тримають баланс саме між минулим та майбутнім. Прикладом цього може слугувати одеський Музей цікавої науки, який постраждав від ракетної атаки на місто. За 8 років існування у ньому з’явилося понад 130 експонатів — але хай це число не вводить вас в оману, оскільки більшість із експонатів створювалися з нуля, переважно місцевими інженерами, і були робочими механізмами, що демонстрували відвідувачам (передусім дітям, адже, попри свій приватний статус, музей тісно співпрацював із Малою академією наук) різні аспекти природничих наук. За планами засновників цей музей мусив стати одним із тих, із яких розростеться ціла мережа подібних науково-пізнавальних центрів по всій країні. Однак плани з розширення довелося відкласти на невизначений термін. Доля експозиції — така ж межова, як і позиція самого музею між минулим та майбутнім: частину експонатів іще навесні 2022-го вдалося вивезти до Львова, частина вціліла в самому музеї в Одесі, але чимало з них — особливо ті, які буквально були вмонтовані в саму будівлю, — вже, на жаль, не підлягають відновленню чи ремонту. Та все ж хочеться вірити, що натхнення місцевих майстрів вистачить на відновлення цього містка до майбутнього, а то й на створення нових.
Назагал Маріуполь лишається однією з найбільших українських ран цієї війни — і в культурному вимірі зокрема. Адже росіяни буквально фізично знищили цілу культурну екосистему, що існувала в місті. Елементи таких екосистем зазвичай не привертають багато уваги, оскільки в них не можна побачити, скажімо, картини всесвітньовідомих майстрів, але, тим не менш, вони є надзвичайно важливими для спільноти, що їх оточує. Тут хочеться потроху згадати бодай про кілька з них. І першою буде мистецька платформа «ТЮ!», що існувала в місті з 2016 по 2022 роки. За цей час команда встигла створити сучасний арт-простір, який став активним двигуном мистецтва й провідником сучасних і прогресивних ідей як для всього міста, так і для значної частини неокупованого Сходу України. Іншим прикладом буде дуже відмінний за настроєм, але показовим з точки зору багатогранності культурної екосистеми Музей старовинних речей, створений В’ячеславом Долженком у підвалі власного багатоквартирного будинку. Пан В’ячеслав прагнув відтворити картину життя Маріуполя в розрізі історичних артефактів (здебільшого предметів міського побуту), які вдавалося відшукати йому, його друзям чи навіть собаці. Він збирав колекцію понад 15 років, але зрештою сам музей — завдяки своєму розташуванню — в березні 2022-го став укриттям для трьох десятків людей, дозволивши їм усім зрештою евакуюватися з міста. Але ані будинок, ані підвал не вціліли. Схожа доля спіткала й інший такий приватний музей — Музей ретрокомп’ютерів Дмитра Черепанова. Пан Дмитро так само збирав колекцію переважно самотужки: він захоплювався комп’ютерами з дитинства, тож у дорослому віці знав, що шукати. І хоча найстаріший із його експонатів датується аж 1977 роком (вкрай поважний вік, як для комп’ютерів на наших теренах), він намагався робити музей ще й трохи інтерактивним, підбираючи і ремонтуючи експонати так, щоб вони були в максимально робочому стані — аби його відвідувачі (серед яких, за його словами, найбільше було дорослих із ностальгією і дітей) отримали якомога повніший досвід від таких відвідин. Але фінал був такий самий, як і в музею Долженка — хіба що оскільки підвал для цього музею був помітно меншим, то й прихистити як укриття зміг менше людей. Але все ж допоміг їм також вижити й виїхати. Іноді культура рятує життя — буквально.
Звісно, цей список (навіть у межах теперішньої фази війни) не може бути вичерпним. Можна було би ще згадати розбомблений Маріупольський драмтеатр з усіма його жертвами, вивезене скіфське золото з мелітопольського музею, знищений Охтирський краєзнавчий музей, пошкоджені та завмерлі в часі без відвідувачів музеї Києва й Київщини, Чернігівщини, Харківщини, Сумщини, Херсонщини, Миколаївщини та інших регіонів, що потерпали та потерпають від російських обстрілів. А також — зруйновані та пошкоджені, бібліотеки, корпуси університетів, театри, церкви й синагоги, просто пам’ятники (особливо цікавим тут виглядає, скільки внаслідок дій росії пошкоджено меморіалів, присвяченим Другій світовій війні — їхній ключовій історичній міфіологізації). І скільки ще того, що нам тільки належить побачити й дізнатися після звільнення решти української території від окупації… Лишається хіба надія на те, що після перемоги вдасться повернути бодай частину вкраденого, а також відбудувати нашу спільну українську культурну екосистему такою, якою ми поки що бачимо її тільки в мріях. А мрії (і не тільки) в нас — сміливі.
На щастя, зараз дедалі потужніших обертів набирає процес нашої культурної деколонізації — як щодо сучасної культури в процесі її творення, так і щодо минулої. Так, Малевич, Куїнджі, Ріпин, Серебрякова, Екстер та інші потроху позбуваються російської атрибуції (як у нас, так і у світі), відкриваючи українське мистецтво світові та вписуючи нас у його світову історію. Зрозуміло, що цей процес аж ніяк не швидкий, але віриться, що невідворотний.
Але, на превеликий жаль, нищення і викрадення нашої культури росіянами зараз триває особливо інтенсивними темпами, суттєво підважуючи позитивні зрушення. Тож далі спробуємо зафіксувати чи не найзначніші й найпомітніші випадки шкоди (часом непоправної чи майже непоправної), якої росія завдала українській культурі за час повномасштабного вторгнення.
Олешки: Каховська ГЕС
І оскільки ми почали зі згадки стихійних лих, варто згадати власне те останнє, яке спричинили росіяни, — повінь на Херсонщині, викликану підривом Каховської ГЕС. Крім надзвичайної екологічної катастрофи та тисяч зруйнованих життів, цей теракт, найімовірніше, знищив одну з найсамобутніших пам’яток українського мистецтва — дім-музей художниці-примітивістки Поліни Райко в Олешках, адже це місто було затоплене чи не найбільше (значна частина невисотної забудови була занурена в воду аж до дахів). Коли ми кажемо «дім-музей», то зазвичай ідеться про місце, в якому мешкав той чи інший митець, де (коли йдеться про художників чи скульпторів) була його майстерня і яке з часом було перетворене на музей. У випадку ж Поліни Райко сам її дім і був головним витвором її мистецтва: чи не весь його внутрішній простір — стіни, стеля, двері тощо — був оздоблений її роботами. Художниця фіксувала на тих поверхнях життя — своє і своєї родини — так, як бачила його і сприймала через призму власного світогляду. Її стиль часто порівнювали зі стилем іншої відомої української примітивістки, Марії Примаченко, однак укупі з формою творчий доробок Поліни Райко був достоту унікальним. Наразі Олешки тимчасово перебувають під російською окупацією, тому дізнатися достеменно, що збереглося після затоплення, зараз неможливо. Однак оскільки через непрості життєві обставини мисткиня мусила використовувати для роботи найдешевшу фарбу, шансів на порятунок цього унікального об’єкту, на жаль, небагато.
Киїщина, Харківщина, Одеса: ракетні обстріли
Після згадки Марії Примаченко буде доречно перейти до того, як від російської окупації постраждала її творча спадщина. Конкретніше мова піде про краєзнавчий музей у селищі Іванків на Київщині, в якому зокрема зберігалося 14 полотен художниці. Іванків опинився під окупацією в перші дні повномасштабного вторгнення, а вже невдовзі після цього в музей, у якому, крім робіт Примаченко, зберігалося ще приблизно чотири сотні експонатів, поцілила російська ракета, знищивши маєток 19 століття, в якому він був розташований. За злою іронією долі найбільше постраждав саме той зал, у якому зазвичай і виставлялись картини. Тому в ЗМІ швидко поширилось повідомлення про те, що картини вкупі з іншими експонатами були знищені. Однак цього разу, на щастя, чутки не справдилися. Охоронець музею самотужки витягнув картини з пожежі, спричиненої влучанням ракети, передавши їх згодом на переховування співробітникам музею. Тож для цієї спадщини Примаченко історія зрештою закінчилася добре. Але, на жаль, не для решти експонатів, серед яких і інші роботи художниці — розписані нею тарілки, що фактично були першими її кроками в образотворчому мистецтві.
Пряме влучання ракети зруйнувало й літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди в селі Сковородинівка на Харківщині. На щастя (якщо взагалі доречно вживати це слово в контексті таких подій), цей музей став жертвою росіян не в перші дні війни, як іванківський, а дещо пізніше, тож усі цінні експонати з нього встигли вивезти.
Це були як предмети, безпосередньо пов’язані з життям філософа, так і ті, що створювали для відвідувачів картину епохи, в якій він жив. Однак у випадку з меморіальними музеями нерідко буває так, що й саме місце їхнього розташування є частиною історії. Так сталося й тут: у колишньому маєтку, де був розташований музей, Сковорода провів останні роки життя і саме на його території був похований. І випадок саме з цим музеєм — чи не найбільш показовий у тому, як росія прагне нищити нашу культуру. Адже, на відміну від багатьох інших таких атак, які можна було би списати на випадковості чи на загальну окупаційну політику, тут вона ладна була витратити окремі час, збройні ресурси й гроші на те, щоби просто фізично стерти частину пам’яті про помітну українську культурну постать, яку їм так і не вдалося привласнити.
Цікаво, що інша літературно-історична архітектурна пам’ятка, яка постраждала від російських обстрілів, розташована не дуже далеко від попередньої — у Харкові. І йдеться, ясна річ, про знаний будинок «Слово» — місце, у якому в 1930-х роках мешкала ціла плеяда провідних українських письменників_ць і культурних діячів_ок. І місце, де значна частина з них закінчили своє вільне життя (а то й життя взагалі). І хоча снаряд прилетів не в сам будинок, а поруч, уламки завдали помітних ушкоджень, що тепер ніби ще більше про історичну (не)долю цієї будівлі. Направду складно знайти іншу таку будівлю в Україні, для якої бути розстріляною росіянами мало би настільки потужний символізм. (Варто окремо додати, що у випадку з будинком «Слово» загроза була незмірно більшою, ніж із більшістю інших культурних споруд, що постраждали, адже це — чи не єдиний повноцінно житловий будинок у їхньому переліку, тож тут під загрозою опинилося не лише минуле, а й теперішнє та майбутнє.)
Та все ж іноді руйнування, завдані росією, зачіпали й такі музеї, які тримають баланс саме між минулим та майбутнім. Прикладом цього може слугувати одеський Музей цікавої науки, який постраждав від ракетної атаки на місто. За 8 років існування у ньому з’явилося понад 130 експонатів — але хай це число не вводить вас в оману, оскільки більшість із експонатів створювалися з нуля, переважно місцевими інженерами, і були робочими механізмами, що демонстрували відвідувачам (передусім дітям, адже, попри свій приватний статус, музей тісно співпрацював із Малою академією наук) різні аспекти природничих наук. За планами засновників цей музей мусив стати одним із тих, із яких розростеться ціла мережа подібних науково-пізнавальних центрів по всій країні. Однак плани з розширення довелося відкласти на невизначений термін. Доля експозиції — така ж межова, як і позиція самого музею між минулим та майбутнім: частину експонатів іще навесні 2022-го вдалося вивезти до Львова, частина вціліла в самому музеї в Одесі, але чимало з них — особливо ті, які буквально були вмонтовані в саму будівлю, — вже, на жаль, не підлягають відновленню чи ремонту. Та все ж хочеться вірити, що натхнення місцевих майстрів вистачить на відновлення цього містка до майбутнього, а то й на створення нових.
Херсон: крадіжки
Усе ж не всі музеї знищувалися (і знищуються) фізично, хоча з ними стається те, що перетворює їх на змертвілу оболонку, примарну подобу самих себе. І стається це внаслідок масового вивезення їхніх колекцій — як це сталося з Херсонським художнім музеєм, із якого під виглядом «евакуації» незадовго до звільнення Херсона українською армією до тимчасово окупованого Криму було вивезено приблизно 11 тисяч експонатів із загального фонду в понад 13 тисяч. Серед іншого, там було чимало робіт саме українських художників і художниць: Шовкуненка, Пимоненка, Яблонської, Глущенка, Айвазовського тощо. І зважаючи на те, скільки вже свого мистецтва ми втратили зусиллями росії (хтозна, чи з можливістю бодай колись повернути), кожне прізвище із такого переліку болить окремо. А ще окремо дошкуляє (проте геть не дивує) той факт, що такими «евакуаціями» зазвичай керують люди, які знаються на мистецтві, тож надія, що це просто варварський стихійний грабунок, після якого можуть просто лишитися непоміченими цінні екземпляри, тане особливо інтенсивно. А заразом це доводить і нагадує: для росії такі крадіжки — свідома частина політики, спрямованої на позбавлення культурних надбань тих, ким вони прагнуть (марно) керувати.Маріуполь: системні руйнування
Подібна до херсонської історія трапилась і з Художнім музеєм імені Куїнджі у Маріуполі. Тільки, на відміну від тієї, де вивезенням експонатів керував директор краєзнавчого музею із Криму, в цій історії таку роль виконала людина, яка мусила би безпосередньо відповідати за збереження колекції — директорка вже маріупольського краєзнавчого музею, філією якого офіційно був Музей імені Куїнджі. І вона її справді зберегла — зокрема від російської бомби, що через якийсь зруйнувала модерновий маєток, у якому розташовувався музей. Але тільки для того, щоб потім власноруч передати колекцію окупантам. У музеї, крім полотен самого Куїнджі, зберігалося чимало артефактів, пов’язаних із безпосередньо його життям, а також картини інших українських художників. А сам музей, відкритий тільки в 2010-му, в останні роки неодноразово ставав майданчиком найрізноманітніших культурних заходів, не лише знайомлячи відвідувачів із постаттю, життям і доробком одного з наймастерніших українських пейзажистів, а й допомагаючи рухати мистецьке життя всього міста.
Назагал Маріуполь лишається однією з найбільших українських ран цієї війни — і в культурному вимірі зокрема. Адже росіяни буквально фізично знищили цілу культурну екосистему, що існувала в місті. Елементи таких екосистем зазвичай не привертають багато уваги, оскільки в них не можна побачити, скажімо, картини всесвітньовідомих майстрів, але, тим не менш, вони є надзвичайно важливими для спільноти, що їх оточує. Тут хочеться потроху згадати бодай про кілька з них. І першою буде мистецька платформа «ТЮ!», що існувала в місті з 2016 по 2022 роки. За цей час команда встигла створити сучасний арт-простір, який став активним двигуном мистецтва й провідником сучасних і прогресивних ідей як для всього міста, так і для значної частини неокупованого Сходу України. Іншим прикладом буде дуже відмінний за настроєм, але показовим з точки зору багатогранності культурної екосистеми Музей старовинних речей, створений В’ячеславом Долженком у підвалі власного багатоквартирного будинку. Пан В’ячеслав прагнув відтворити картину життя Маріуполя в розрізі історичних артефактів (здебільшого предметів міського побуту), які вдавалося відшукати йому, його друзям чи навіть собаці. Він збирав колекцію понад 15 років, але зрештою сам музей — завдяки своєму розташуванню — в березні 2022-го став укриттям для трьох десятків людей, дозволивши їм усім зрештою евакуюватися з міста. Але ані будинок, ані підвал не вціліли. Схожа доля спіткала й інший такий приватний музей — Музей ретрокомп’ютерів Дмитра Черепанова. Пан Дмитро так само збирав колекцію переважно самотужки: він захоплювався комп’ютерами з дитинства, тож у дорослому віці знав, що шукати. І хоча найстаріший із його експонатів датується аж 1977 роком (вкрай поважний вік, як для комп’ютерів на наших теренах), він намагався робити музей ще й трохи інтерактивним, підбираючи і ремонтуючи експонати так, щоб вони були в максимально робочому стані — аби його відвідувачі (серед яких, за його словами, найбільше було дорослих із ностальгією і дітей) отримали якомога повніший досвід від таких відвідин. Але фінал був такий самий, як і в музею Долженка — хіба що оскільки підвал для цього музею був помітно меншим, то й прихистити як укриття зміг менше людей. Але все ж допоміг їм також вижити й виїхати. Іноді культура рятує життя — буквально.
Звісно, цей список (навіть у межах теперішньої фази війни) не може бути вичерпним. Можна було би ще згадати розбомблений Маріупольський драмтеатр з усіма його жертвами, вивезене скіфське золото з мелітопольського музею, знищений Охтирський краєзнавчий музей, пошкоджені та завмерлі в часі без відвідувачів музеї Києва й Київщини, Чернігівщини, Харківщини, Сумщини, Херсонщини, Миколаївщини та інших регіонів, що потерпали та потерпають від російських обстрілів. А також — зруйновані та пошкоджені, бібліотеки, корпуси університетів, театри, церкви й синагоги, просто пам’ятники (особливо цікавим тут виглядає, скільки внаслідок дій росії пошкоджено меморіалів, присвяченим Другій світовій війні — їхній ключовій історичній міфіологізації). І скільки ще того, що нам тільки належить побачити й дізнатися після звільнення решти української території від окупації… Лишається хіба надія на те, що після перемоги вдасться повернути бодай частину вкраденого, а також відбудувати нашу спільну українську культурну екосистему такою, якою ми поки що бачимо її тільки в мріях. А мрії (і не тільки) в нас — сміливі.
