підтримка перекладів
Аустерліц: Пригадати себе. Розповісти іншому
Про роман «Аустерліц» В. Ґ. Зебальда у перекладі Романа Осадчука, який вийшов друком у видавництві «Комубук» у 2020-му завдяки програмі підтримки художніх перекладів Goethe-Institut, розповідає літературна оглядачка Наталія Колегіна.
«... я ріс із відчуттям, ніби від мене щось приховують удома, у школі, а також у творах німецьких письменників, чиї книги я читав із надією дізнатися якомога більше про страхіття, приховані на задньому плані мого власного життя».
Відтак Зебальд-літкритик досліджує доробки німецьких повоєнних письменників і в 1997-му виголошує знамениті Цюрихські лекції, які лягли в основу «Повітряної війни…». А чотири роки потому, у 2001-му, виходить друком його останній роман «Аустерліц». Є велика спокуса припустити, що історія Аустерліца стала для Зебальда альтернативним способом віднайти власне минуле. Та, може, ця сплутана розповідь — свідчення майстерности письменника у реконструкції пам’яти?
Хто такий Аустерліц?
Історію Аустерліца ми чуємо у переказі безіменного оповідача. Той випадково зустрівся з героєм на одному з вокзалів у 1967-му й упродовж наступних 30 років вони зустрічатимуться ще і ще, здебільшого несподівано, а ми по крупинках дізнаватимемося історію Аустерліца. Отож, ми знаємо напевне: дорослий Аустерліц — палкий дослідник архітектури, який обіймає посаду доцента в одному з лондонських інститутів мистецтвознавства, володіє кількома мовами та часто подорожує. Але найважливіший факт — Аустерліц достеменно не знає, хто він такий.
«За всі роки, які я провів у пасторському домі в Бала, я ніколи не міг позбутися відчуття, що від мене приховують щось цілком очевидне, що знаходиться зовсім поруч. Часом мені здавалося, ніби через сновидіння я намагаюся осягнути дійсність; а часом я гадав, що поруч зі мною крокує мій невидимий брат-близнюк, так би мовити, протилежність тіні».
Архітектура та руїни
Після «Повітряної війни…» розмову про споруди та руїни Зебальд продовжує на сторінках «Аустерліца». Він прагне зазирнути за лаштунки споруд, у стінах яких перебувають його герої, — оповідач, купа люду чи сам Аустерліц. Роман розпочинається з розглядання різноманітних будівель та розмислів про їхні сутність і призначення. Першим перед нами постає відділ Антверпенського зоопарку під назвою «Ноктурама», який нагадує оповідачеві залу загублених кроків у місцевому залізничному вокзалі. Там він знайомиться з Аустерліцом, який переповідає свою історію. У романі вокзал — це простір, де час зупиняється; він вбирає безліч історій та створює своєрідні вузли у просторі, подібно до того, як спогад робить це в пам’яти.
Зебальд говорить про загрозливу архітектуру, яка провокує насильство. Так, разом з оповідачем ми оглядаємо фортецю Брейндонк біля Антверпену — одну з тих, що нагадують потворних чудовиськ, бо подібна на гігантську ракоподібну істоту. Побудована воєнними архітекторами на початку століття з метою захистити місто від німецьких військ, Брейндонк стала концентраційним табором у часи нацистської окупації. За Зебальдом, є будівлі, які виростають, щоб стати руїнами:
«...споруди, які виросли до таких надмірних розмірів, уже наперед мають у собі тінь руйнування і від самого початку сплановані для подальшого існування у вигляді руїн».
А є ще архітектурні споруди, які катують тих, хто потрапляє всередину. Як розповідає Зебальд через оповідача й Аустерліца, у величному Палаці Правосуддя у Брюсселі є коридори й сходи, які ведуть у нікуди, а також «приміщення й цілі зали без дверей, куди ніхто ніколи не заходив, а їхня замурована порожнеча символізує найглибшу таємницю будь-якого санкціонованого насильства».
Пошуки ідентичности
Коли знаєш усю історію Аустерліца, парадоксальним видається те, що він схожий на типового німця:
«…у шістдесят сьомому році виглядав майже як юнак з білявим майже в’юнким волоссям, яке я бачив хіба у німецького героя Зиґфріда у фільмі Ланґа “Нібелунги”». У розмовах Аустерліц послуговувався французькою з природною елегантністю, англійською володів недоладно, але ще у дитинстві завиграшки вивчив валлійську мову від шевця Евана, «про якого казали, що він бачить привидів».
Відкриття власного імені посіяло в душі Аустерліца переконання, що він причетний до славетної минувшини французького народу. Тож герой здійснює подорож, щоб знайти сліди свого минулого і зрозуміти власну ідентичність.
Подорож пам’яттю
Подорож Аустерліца — не лише фізична. Він мандрує містами, країнами, і, звісно ж — власною пам’яттю. Забувши все про глибоке дитинство поруч з батьками, він намагається пригадати бодай щось, зібрати уламки спогадів, але щоразу впадає у непроглядну темряву забуття:
«Навіть тепер, коли намагаюся все пригадати (…), ця темрява не розвіюється, від думки про те, як мало ми можемо втримати в пам’яті, скільки всього поглинає забуття, як із кожним згаслим життям, світ, так би мовити, все більше порожніє, бо історії, які тримаються за безліч місць і предметів, що самі не здатні пам’ятати, ті історії вже ніхто ніколи не почує, не запише, не розповість іншим, такі історії, як-от та, що її я пригадав за стільки часу…»
У романі подорожі у просторі асоціюються з подорожами спогадами — прихованими й відомими. Логічно, що Аустерліц страждає на таку собі вокзаломанію: саме там його почуття розблоковуються, і хвиля емоцій накриває героя. Але це здебільшого важкі почування, відгомони жахів дитинства, які зотліли у пам’яті.
Фрагменти чужих історій та спогадів Аустерліц збирає зі світлин. У спадок від Еліаса він отримав кілька таких. Там зображені люди, чиїх історій уже ніхто не розповість. Герой часто вдивлявся у нечіткі зображення, щоби зрозуміти трагедії й болі тих людей, спохопити бодай щось про їхні життя:
«…нечисленні світлини, які разом з кальвіністським календарем перейшли у мою власність, я розглядав знову й знову, аж поки особи, що дивилися на мене з цих фото, — коваль у шкіряному фартусі, поштар, який був батьком Еліаса, пастух, що прошкував із вівцями сільською вулицею, а особливо дівчинка, яка серед саду сиділа в кріслі з маленьким песиком на руках, стали мені настільки знайомі, ніби я жив з ними на дні озера».
Світлини, які супроводжують текст, є повноцінними елементами сюжету. Вони передають клаптиковість спогаду. Зображені на них будівлі, речі й люди — це уламки чужих історій, подібні до фрагментів спогадів, картинок, які виникають у голові, коли пригадуєш.
Зебальд уважний до промальовування історій у найдрібніших деталях. Він називає людей, чиї історії згадує побіжно, перелічує речі й усілякі подробиці, бо всі вони мають значення й бо якщо їх не пригадати на сторінках книжки, то вони приречені на забуття. Йому доконче важливо розповісти всю історію, щоб утривалити пам’ять про неї.
Першим уважним оповідачем у житті Аустерліца, який наголошує на важливости кожного елемента в розповіді, є його викладач з історії Андре Гіларі, який умів оповідати історію про Наполеона якнайдетальніше. Саме історик застерігав від спрощення в історіях, які кортить підсумувати безликою фразою, загубивши будь-який сенс.
Емпатія до різних досвідів
У романі Зебальд апелює до різноманітних людських трагедій, розповідаючи про влучання бомби у кінотеатр одного з мирних містечок під час Другої світової чи затоплення рідного села Аустерліцового опікуна Еліаса. Коли в одній зі спільних поїздок пастора та малого Аустерліца пастор відкриває страшну історію втрати власного дому через затоплення рідного села, Аустерліц відчуває єдність з цим відчуженим чоловіком:
«Тієї миті, коли на дамбі у Вернуї, зумисне чи ненароком, він привідкрив для мене те, що ховалося в його пасторських грудях, я почувався так тісно пов’язаним з ним, єдиною людиною, яка, як мені здавалося, врятувалася в Лланутені, тоді як усі інші, його батьки, брати і сестри, його родичі, сусіди та решта мешканців села, можливо, так і лишилися там, на глибині, і досі сидять у своїх домівках чи ходять по вулицях, але не можуть говорити, а їхні очі розплющені надто широко».
Здається, герой співчуває всіляким істотам. Навіть нічні метелики чи кімнатні молі викликають у нього неабиякий сентимент: Аустерліц збирає кожну заблукалу в його квартирі міль в окремі коробочки й намагається зрозуміти, що відчувала кожна з цих істот, коли заблукала.
***
Підсумовуючи, зауважу: «Аустерліц» — багатошаровий роман, з якого клапоть за клаптем спадають чужі трагедії, невисловлені історії різноманітних вигаданих (а може, реальних) людей та уламки особистої історії загадкового Аустерліца. У ній розкривається таємниця, до якої я навіть не доторкнулася. З цим романом можна горювати через крихкість спогаду, а можна повірити у те, що пам’ять закарбовує все, що ми будь-коли спостерігали чи відчували. Однак пам’ятаймо: кожну історію варто переповідати, щоби разом з однією людиною не згасла пам’ять про історії багатьох.
