Літературна оглядачка Наталія Колегіна — про експериментальний роман Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац» у перекладі Романа Осадчука, який вийшов друком у Видавництві Жупанського у 2020-му завдяки програмі підтримки художніх перекладів Goethe-Institut.
Роман «Берлін Александерплац» вважають одним із найважливіших німецькомовних текстів XX століття. Літературознавці й літкритики ставлять текст Дебліна на один щабель із Джойсовим «Уліссом» (1922) — за епічністю оповіді, потоком свідомості та контекстом «людина серед міста», та «Мангеттенським трансфером» (1925) Джона Дос Пассоса — за динамікою зміни декорацій. А ще часто протиставляють його романтично-епічному роману нобеліата Андре Жіда «Фальшивомонетники» (1925).
Хто такий Франц Біберкопф?
У підзаголовку до твору читаємо: «Історія Франца Біберкопфа». Відтак варто поглянути на головного героя. Він — простий чолов’яга, який хоче прожити непересічне життя. Його загальна характеристика не надто багата: «цементник, а згодом вантажник меблів Франц Біберкопф, кремезний, неотесаний хлоп з відразливою зовнішністю» років тридцяти. Однак він має цікавезний спектр ролей та іпостасей, які й роблять його привабливим об’єктом опису для Дебліна.
Злочинець
Відбувши у в’язниці покарання за жорстоке побиття своєї нареченої Іди, внаслідок якого вона гине, Франц будь-що вирішує стати порядним. Спершу торгує газетами й усіляким дріб’язком, та зрештою не може уникнути долі злочинця. Мимоволі Франц стає учасником великої нічної крадіжки: його беруть «на справу», але не пояснюють що й до чого.
Колись Франц служив у прусському війську й захищав інтереси Німецької імперії. Після Теґеля у 1928-му — крадькома носив у кишені хустку зі свастикою й намагався продати нацистські газети знайомим євреям. Але й нацистом не був. Далі захопився анархізмом. Химерний мікс політичних ідей, гасел і популярних думок того часу в голові Біберкопфа розпізнаємо з його політичної формули: «Ми Карлу Лібкнехту на вірність присягнули і руку Розі Люксембург ми простягли…». У ньому герой поєднав есесівське гасло та вірш, присвячений пам’яті німецьких комуністів.
Начебто типовий представник середнього класу, але добрий
З одного боку, Франц Біберкопф — це збірний образ берлінського робітника 1920-х років, який прагне вирватися у дрібні буржуа. Типовий вічно невдоволений пролетар, який виступає проти капіталізму й поміж тим мріє без зусиль отримувати купу грошей і розкошувати. А ще вчащає на Александерплац і виживає усіляким доступним чином: дрібною торгівлею, нечесними оборудками, обманом, продажем награбованого або й коштом співмешканки-повії, сутенерством.
З іншого боку, наш герой відчутно відрізняється від своїх колег-аферистів — вони точно нічого нікому не подарують. А що Франц? Він дедалі нижче хилить голову на догоду примхливій долі. У фатальну ніч крадіжки, про яку вже згадували, Райнгольд (колишній товариш Біберкопфа) хвилюється, що той зірве всю справу, й через глибоку неприязнь до Франца просто викидає його з автівки на ходу. Після того нещасний втрачає руку — і що ж далі? Ні, він і не думає поквитатися з кривдником, а лише чемно кориться обставинам і йде далі. Біберкопф — як той бик перед забоєм у берлінській бойні, що його один загонич тримає за шию, доки різник заносить молот над його головою:
«Бик стоїть, стоїть покірно, аж дивно, що він такий покірний, ніби він з усім згоден і на все пристає, після того, як все тут бачив і знає: це його доля, й на те нема ради».
Жертва власної недалекоглядності
Скидається на те, що Деблін обрав із натовпу Франца Біберкопфа, щоб зробити з нього «цапа-відбувайла» й приректи на страждання і спокуту. Та чи ж не самому Францові забаглося нового порядного життя? Деблін ословлює сліпу віру нехитрого берлінця у право жити краще, ніж раніше, в іронічних назвах розділів: «Франц — людина непересічна, він знає собі ціну», «Масштаб Франца Біберкопфа. Він — рівня давнім героям». А нам випадає нагода поспостерігати, що відбувається, коли «маленька» людина раптом починає вірити у свою велич. Отримавши свободу після в’язниці, Біберкопф не знає, що з нею робити. «Починається покарання». Набиваючи все нові й нові ґулі, Франц не здатен проаналізувати, що відбувається довкола; хто друг, а хто ворог. Хоча він самовпевнено «любив людей і вважав себе знавцем їхніх душ».
Модерний експеримент: роман-колаж про Берлін
Як роман «Берлін Александерплац» стає втіленням ідейних переконань Дебліна-епіка. Зі статті «Побудова епічного твору» наприкінці книжки дізнаємося про авторовий погляд на романну й епічну форми художнього твору та про його мотивацію створити такий текст. За Дебліном, в основі справжнього епічного твору — правдиве повідомлення, а його мета — пронизати реальність та погратися з нею.
Завдяки техніці монтажу Деблін конструює історію життя берлінця Франца Біберкопфа, а водночас вимальовує різнорідне тло: Берлін 20-х років XX століття та центр життя середнього класу й дрібних злочинців — Александерплац.
Іншим разом, описуючи злочин Франца — жорстоке побиття його нареченої, — Деблін вдається до математичної точности й натуралізму: ілюструє Франців запал та сліпу лють під супровід Другого закону Ньютона та іронічно підсумовує:
«За такого розгляду всіх обставин, що відповідає духові часу, можна чудово обійтися без ериній*»
* богинь помсти у грецькій міфології (прим. авторки статті)
А ще Деблін вправно відтворює берлінську говірку й створює своєрідний потік свідомости одразу різних мешканців міста: Франца, його напарників у брудних справах, жінок поруч, людей у пабах та забігайлівках.
Оповідач — автор
Оповідач у романі — це водночас сторонній спостерігач, Францове сумління й автор-критик, який оцінює вчинки героя та ненастанно дає поради Францові. Коли Біберкопф уперше приходить до євреїв під час потьмарення свідомості після блукань берлінськими дворами й горлань солдатських пісень, оповідач напучує його:
«Чого це він стогне й крекче? Треба наважитися, треба обрати свій шлях, а ти, Франце, жодного й не знаєш! Старої халепи ти не хочеш, а в камері тільки те й робив, що стогнав та пробував десь сховатись, і зовсім не думав, зовсім не думав, Франце!»
І далі:
«Маєш покаятися; зрозуміти, що з тобою відбулося і що тепер слід робити!»
Лікар-невропатолог Альфред Деблін немов тримає у руках хірургічний скальпель і препарує мисленнєві процеси у голові «маленької» людини. А ми спостерігаємо, як відбувається еволюція Франца Біберкопфа від агресора й злочинця до жертви зла, вчиненого іншими.
«Ось той жнець, що зветься Смерть»
«Сильний, як кобра-змія, але на ногах стоїть нетвердо», Франц Біберкопф — плазун, якому не судилося прожити гідне людське життя. Разом з іншими аферистами, брехунами й злочинцями Франц повзе за блудницею Вавилон, яка вільно розгулює вулицями й кварталами нещасного Берліна, — так Деблін вплітає біблійні мотиви для підкреслення турбулентних змін у місті.
«Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся, вже скоро його косовиця, а нам страждать доведеться».
Наприкінці роману Смерть перемагає блудницю Вавилон, старий Франц помирає і народжується новий — Франц Карл. Він отримує ще один шанс на спокійне життя, без пригод та викликів долі — тихе, нецікаве для опису в епічному творі життя.
За Вальтером Беньяміном, упродовж карколомного життєвого шляху Франца гризе не що інше, як голод за долею — така собі жага пригод героїв давніх епосів. Може, тому Францові й не вдається приборкати Долю й життєві випробування, бо він — зовсім не «рівня давнім героям», як йому самому гадалось.
