Журналістка й літературна оглядачка Наталія Колегіна — про важливий текст культового німецького письменника Гайнріха Бьолля «Дім без господаря», перекладений Євгеном Поповичем у 1968-му та перевиданий у видавництві «Ще одну сторінку» у 2024 році.
Відзначеного у 1972 році Нобелівською премією з літератури, письменника Гайнріха Бьолля вважають одним із найважливіших німецьких авторів антинацистських та соціально-критичних романів. Василь Стус називав Бьолля письменником з «дуже гуманним і дуже чуйним до найменшої несправедливості світовідчуттям», а той, своєю чергою, підтримав дисидента, якого звинувачували в антирадянській діяльності.
Війна очима підлітків, та не лише
Роман «Дім без господаря» показує повоєнне життя передусім очима німецьких хлопчаків Мартіна та Брілаха, які в умовах суворої реальности мусять рано подорослішати. В обох загинули на війні батьки, залишились тільки матері. Але хлопці перебувають у різних обставинах: Мартін — онук власниці мармеладного заводу, мешкає у великому домі з безліччю кімнат і жителів, а Брілах — старший син у сім’ї, де є мама, молодша сестра Вільма й нескінченний потік дядьків, які стають тимчасовими «татами». Під керівництвом бабусі Мартін щотижня вибирається до місцевого ресторану, де власниця дому й мармеладного заводу влаштовує розкішну гулянку, заїдаючи дитячу травму голоду й злиднів. Тоді хлопцеві здається, що бабуся перетворюється на всепоглинного монстра, який жере туші немовлят, тож традиційно наприкінці вечері він вибльовує все, що з’їв. Натомість Брілах мусить вести фінансові справи сім’ї й дбати, щоб у домі була їжа, а ще купує харчі й речі на чорному ринку, куди відправляють дітей його віку, бо так безпечніше.
Вже у цьому досить ранньому романі Гайнріха Бьолля видно, що письменник прагне показати панораму повоєнного життя з різних перспектив. Так, у центрі тексту — дім без господаря, будинок, у якому мешкає купа різних людей, залишених на поталу долі. Є там Мартінова сім’я: мати Неллі та напівбожевільна бабуся, а також люди, для яких цей великий будинок став прихистком — батьків товариш дядько Альберт, однолітка бабусі Больда та колишній в’язень концтабору лисий і беззубий сумирний Глюм. З іншого боку, є персонажі, які мешкають деінде, а не у цьому домі. Так, Брілахова сім’я не має власного житла й мусить перебиватися у тісних кімнатах чоловіків, з якими то сходиться, то розходиться мати Брілаха й Вільми.
Коли черговий «вітчим» Лео звинувачує Брілаха в крадіжці, той відчуває справдешнє розчарування й зраду з боку матері, яка на мить вірить цьому чужому дядькові. Хлопець опікується фінансовими справами сім’ї, зі складнощами добуває продукти, розраховує мізерні витрати й прибутки. А коли його мати дізнається, що їй треба видалити половину зубів через захворювання ясен — підліток мізкує над тим, як зібрати необхідну суму з того дріб’язку, який може заощадити. Дорослі проблеми лягають на плечі дітей, і коли перші не можуть попіклуватися про себе самостійно, їхні діти мусять мужніти завчасно.
Життя по війні бачимо також у контексті різноманітних його очевидців — колишніх нацистів й зрадників (зрадник сім’ї Гезелер, який відправив на смерть Мартінового батька Рая); чоловіків та жінок, які постраждали від війни й стали живим втіленням травми (Глюм, Мартінова бабуся); жінками, які зазнавали сексуального насильства під час війни, а тепер виховують дітей війни самотужки (частково Нелла й мати Брілаха); пристосуванців, які вміло адаптуються до всіляких політичних режимів і умов (Шурбігель, Гезелер); та безнадійних благородників, які, попри загрозу своїм життю та репутації, роблять правильний вибір: захищають слабких чи борються за справедливість (Альберт і Рай).
О лицемірний світ новий!..
Гайнріх Бьолль уміє вправними мазками відтворити дволикість повоєнного світу Німеччини. Тут усі співіснують, розуміючи, що нацизм зазнав краху, — противники ідеології гниють у землі, а його прихильникам довелося швиденько перевзутися. Так, наприклад, другорядний персонаж тексту й один із численних світських гостей у салоні Нелли — Шурбігель — після війни радо виголошує палкі промови про німецьку лірику та її геніїв, зокрема й про загиблого на війні Неллиного чоловіка, який писав антинацистські вірші. Ще до війни, у 1934 році, Шурбігель захистив докторську дисертацію під назвою «Образ фюрера в сучасній ліриці» — й ось так легко й без докорів сумління перекинувся від прихильників до критиків нацизму.
До прикидання вдаються не лише вчорашні нацисти й пристосуванці. Мартінова мати Нелла, наприклад, мусить підтакувати всім, хто приходить висловити захоплення антинацистською поезією її загиблого чоловіка Рая, до якої завзято зверталися тогочасні «інтелектуали». По війні у Німеччині з’являється безліч тих, хто охоче спекулює на чужих трагедіях, — так і Раєва творчість стає предметом бурхливих обговорень усіх охочих відбілити свою репутацію й поговорити про антинацистську поезію:
«Рай став улюбленою темою до всіляких есе, а вишукано вбраних, недбалих молодиків, що писали ті есе і невтомно створювали нові символи, розплодилися цілі ватаги».
Нелла приймає безліч слів жалю та хвали, адресованих їй як дружині визначного поета, — і не тому, що така шанолюбна й прагне увіковічнити славу чоловіка: насправді Нелла не знається на віршах. Найбільше вона хоче утривалити пам’ять про людину, яку досі віддано кохає і з чиєю втратою ніяк не може змиритися вже понад десять років.
Зло в людині
Ще до того, як вивести дихотомічну концепцію овець і буйволів — жертв і кривдників, яка постане у повноті своїй за шість років після публікації «Дому без господаря» в романі «Більярд о пів на десяту» (1959), Бьолль розмірковує про зло всередині людини. Так, на сторінках роману знаходимо роздуми про те, хто такі вбивці та чим вони відрізняються від звичайних людей — ці тези з’являються, коли Нелла відгукується на запрошення зрадника Гезелера виїхати за місто на чергову конференцію проти фашизму:
«Убивці на вигляд не страшні, не моторошні, з них не вийдуть зловісні постаті в мріях, герої в багатих на відтінки фільмах: вони лише заповнюють рекламні фільми, їм, авантюрникам за кермом машини, пасує тільки рівне освітлення».
Про колишніх прибічників нацизму, які раптом відсторонилися від щойно пережитого воєнного минулого й перетворилися на мирних цивільних, Бьолль згадує й далі:
«…убивці стали кар’єристами з доброю платнею, вони роблять доповіді про лірику й забувають про війну».
Фантасмагорія війни
Гайнріх Бьолль іронічно підкреслює фантасмагорію воєнного буття. В окремих фрагментах тесту письменник зауважує, що війна — це дуже «вдячний» матеріал для описування (тут впізнаємо сатиричний закид тим, хто спекулює на темі війни):
«Війна — завжди вдячна тема для сценариста, бо вона веде за собою таке незвичайне явище, як смерть, що зосереджує навколо себе дію, створює напруження, мов на туго натягнутому барабані, — лиш торкни пальцем, і він загучить».
Водночас у тексті з’являються яскраві деталі-символи, які показують незбагненну й багатолику сутність війни. Так, наприклад, консервні бляшанки з-під мармеладу фірми «Гольштеге» стають її багатозначним уособленням. Їхня наявність окреслює географію бойових дій, які вели нацисти на територіях багатьох держав:
«Армія на своєму переможному шляху залишала не тільки гільзи снарядів, зруйновані будинки й забиту худобу, а й бляшанки з-під мармеладу. В Польщі й у Франції, в Данії і в Норвегії, на Балканах — усюди можна було прочитати на бляшанці вислів, що його склав Рай: “Дурний той, хто варить сам повидло, для тебе його наварить Гольштеге”».
Консервні бляшанки продовжують існувати й у повоєнному житті німців — ними хлопчаки позначають футбольні ворота в іграх. Виходить, що мармеладні бляшанки — колишній атрибут затишку довоєнного життя — перетворюються на символ війни, який на кожному кроці залишається на окупованих територіях після нацистів. За Бьоллем, з’явився новий клієнт, що поїдає мармелад без жодної реклами, — війна. Тобто виходить, що мармелад Гольштеге — більше не безневинний смаколик або символ довоєнної безтурботности, він стає свідченням воєнних злочинів німців, а ті, хто його виготовляють — безмовні співучасники. Таким чином, на війні немає невинних — відповідати доведеться всім: і тим, хто воював на боці Гітлера, і тим, хто виготовляв мармелад для його армії.
Трагічно-звичним рефреном звучить авторова заувага про місця, де загинули батьки Брілаха та Мартіна: Калинівку (чи то на Житомирщині, чи то на Вінниччині) й Запоріжжя. Принагідно пригадаємо, що полем бою у Другій світовій були й українські землі, і, так само як солдати нацистської армії відбирали життя в українців, наші солдати відбирали життя німців, за якими потім тужили їхні рідні.
***
Навіщо українським читачам книжка «Дім без господаря»? З нею бачимо, які труднощі повоєнного життя існували у німецькому суспільстві, а ще отримуємо цінне застереження: не забути нічого про війну й переказати свій досвід дітям. І звісно ж, це добре написана історія від майстра, у якого можна повчитися нашим сучасним письменникам.
