Бернгард Шлінк. Читець: роман; пер. з нім. П. Таращук. - К. : Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2005. - 197 с.
«Читець» Бернгарда Шлінка — з тих романів, про які цікаво міркувати, коли живеш у безпечній країні, де немає активної війни і геноциду, тобто можливо осмислити травматичне минуле з бодай базовою відстороненістю. У цьому, та й у багатьох інших творах, Шлінк міркує про те, що тінь історії падає не лише на генерацію учасників великої катастрофи, а й на наступне покоління, яке описує наслідки, часто із показовою відстороненістю від батьків. Найцікавішим у «Читці» для мене виявилася трансформація власного сприйняття: коли я похапцем поглинула його на перших курсах університету, вирішила, що це оповідь про спільну трагедію і спробу спокутувати помилки. Коли ж повільно перечитую зараз — сприймаю як історію про те, що військових злочинців карають надто м’яко.
Одного дня, коли п’ятнадцятирічний Мікаель Берґ повертається додому зі школи, його різко починає нудити. Юнак блює просто посеред вулиці і плаче від приниження та власної безпомічності. Почистити одяг і дістатися додому присоромленому підлітку допомагає сувора незнайомка. Вона діє різко, майже грубо, і в цьому є якась інстинктивна чарівливість. Вдома виявляється, що у Мікаеля жовтяниця і наступні тижні він проведе у ліжку, фантазуючи про старшу жінку, яка йому допомогла. Його історія кохання ірреальна, онірична й хвороблива, і тому згодом хлопець відчує перші уколи розчарування, помітивши дрібні ознаки невідповідності життя й мрії.
Одужавши, Мікаель таки приходить до будинку своєї рятівниці з квітами. На першому поверсі продають комп’ютери — тут саме час згадати про стратегічну співпрацю ІВМ та Третього Райху, зокрема допомогу корпорації у виявленні євреїв на території Німеччини, — а на четвертому мешкає та жінка, фрау Шміц. Саме цей високий та пишний дім юнак так часто бачив у снах — і у тих візіях всередині були дзеркала і ліпнина. У таких величних будинках мали б мешкати величні люди — міркує школяр. Насправді ж усередині давно немає ліпнини, та й прутів у поручнях бракує. А ще пахне бобами та порошком, а найдужче — милом. Мікаелева рятівниця фрау Шміц, виявляється, поведена на прасуванні, відмиванні, прийманні ванни. Втім, попри всі її зусилля, в кімнаті часто тхне так само, як у вбиральні поруч. Згодом Мікаель згадає Ганнин дім як місце, де пахне капустою, — і це така собі паралель до Прустової мадленки. Ось ще одна промовиста деталь: описуючи знайомі з дитинства вулиці, юнак зазначає:
«Я знав кожен будинок, кожен садок і паркан [...], й високий цегляний мур, за яким мені уявлялося щось дивовижне й жахливе, аж поки я зміг видертись на нього й побачив нудні рядки занедбаних грядок і клумб»,
— те, що видається жаским, однак грандіозним, може виявитися методичним, нудним, послідовним — і від того ще більш страхітливим.
У Ганни нудна й методична робота — вона кондукторка у трамваї. Так само нудно й методично вона веде господарство і навіть миється. Мікаель — птах зовсім іншого польоту, він рвучкий і холеричний, різкий у рухах і нестримний у почуттях. Вони антонімічні на багатьох рівнях: за освітою, характерами, з різних генерацій, а отже, мають зійтися. Любовна історія між підлітком і дорослою жінкою починається різко і розвивається бурхливо, і тут справді є чимало від традиційного німецького Bildungsroman. Він кутастий, худий, дещо незграбний, вчиться у коханої рухатися й відчувати, він весь — про майбутнє. В неї сильне тіло, яке запрошує забути про решту світу, а сама вона намагається зняти, прибрати сліди минулого — плями, тріщинки, потертості. Ганна існує у моменті, відмовляючись думати про наступний рік чи розповідати про минуле десятиліття. Мікаель же бачить себе у тяглості, триванні, йому цікаво зазирати за горизонт. Тож коли Ганна, намагаючись вгадати вік коханця, кидає фразу «він школяр, йому… скільки — сімнадцять?» — той лише гордо киває. Най, мовляв, буде.
Ставлення до темпоральності у юного і старшого поколінь у романі геть різне. Батьки орієнтуються на цю конкретну мить або ж, навпаки, на вічність, на те, що перебуває за межами актуальної історії — ймовірно, бо їм прикро осмислювати, до чого ж призвели їхні дії у рамках цієї самої актуальної історії. Так, Ганна застигає у часі і воліє нічого не змінювати — ні посади, ні квартири, ні щоденних звичок. Вона живе «тільки реальною ситуацією і тільки в ній». Мікаелів батько, професор філософії, теж не відчуває плину часу, адже більше цікавиться абстрактними концепціями та загальними питаннями, ніж життям родини тут і тепер. Мало не кожен герой із тих, хто пам’ятає війну, тікає у певний тип позачасовості, адже всім їм бракує сміливості озирнутися на скоєне. Натомість молодше покоління, на противагу батькам, воліє відокремити себе від минулого, і то часом дуже агресивно. Такий крайній осуд першої генерації має захистити їх самих від провини.
Ганна та Мікаель зустрічаються у її квартирі після його уроків. У ліжку фрау Шміц здебільшого домінує — у неї дуже тіло, сильні руки та ноги, і часто юнак почувається інструментом у руках своєї коханки. Втім, із часом він стає вправнішим, і це сповнює Берґа впевненості, потайної гордості: його обрала доросла жінка. Між прийманням ванни та коханням Мікаель читає Ганні вголос, здебільшого класику: Ґете, Гемінґвея, Гомера. Це не просто мила традиція, а головний акт їхньої взаємодії: обоє живуть у книжкових світах. Він — бо не має іншого досвіду, вона — бо воліла б і не мати. Послідовність прочитаних текстів тут теж важить: від «Одіссеї» як типової історії про подорож і бурхливі романи персонажа (ну, не зустріч із циклопом Поліфемом же там найщемливіша, погодьтеся) до міщанської трагедії «Підступність і кохання» Шиллера про любов представників різних суспільних прошарків.
В наступній сцені після читання Шиллера Мікаель, бажаючи зробити Ганні сюрприз, встає рано-вранці і сідає у другий вагон трамвая, де жінка працює кондукторкою. Між ними лише скло, однак це неподоланна перешкода. Обоє розчаровані та ображені: юнак — тим, що кохана не підійшла до нього, жінка — тим, що він сів так далеко, ніби соромиться їхнього знайомства. Так, паралель очевидна: вони з різних світів, навіть якщо поки не готові цього визнати. Наступні тижні, боячись втратити свою Шміц, Мікаель бере на себе всі можливі провини, розповідає про помилки, яких не скоїв, зізнається у намірах, яких не мав, — поводиться як жертва тортур перед катом. Ганна мучить його своєю вимогливістю, «тужить за палкістю його перепрошень». Втім, із часом хлопець вчиться не лише підкорятися, а й підпорядковувати Ганну собі. Коли вони подорожують на канікулах разом, поводяться вже на рівних.
Втім, починається новий навчальний рік, Берґа переводять у змішаний клас, він зав’язує дружбу з однолітками, грає у волейбол в басейні, фліртує із однокласницею Софі, руки якої вкриті ніжним золотавим волоссям. Із часом Мікаель усвідомлює, що не може відповісти собі на запитання, чи йому соромно з’явитися зі старшою на 21 рік жінкою на людях, чи хоче він, аби однокласники дізналися про його роман. Та й хто його Навсікая — Ганна чи Софі. «Ганна як хвороба», — так присоромлений юнак описує свій стан. Одного дня жінка зникає без жодних пояснень — вона обирає сама поставити крапку у їхній історії.
Минає майже десять років, і Мікаель як студент-правник потрапляє на судовий процес над п’ятьма наглядачками Аушвіцу. До речі, сам Шлінк, теж правник за професією, свого часу написав есей «Право, вина, майбутнє», що став одним із джерел роману. Але повернімося до судової зали. Серед підсудних Мікаель із подивом помічає Ганну. Виявляється, що під час війни вона спочатку працювала на заводі Сіменса, а пізніше пішла у караульну службу концтабору. Жінок звинувачують у тому, що коли під час нічного бомбардування ув’язнені єврейки сховалися у сільській церкві і там здійнялася пожежа, наглядачки не відчинили дверей. Живцем згоріло кількасот невинних душ. Вижило тільки двоє — мама і донька. Остання залишила книгу спогадів про пережите і готова свідчити. Рапорт про події нібито написала Ганна, а отже, більша частина провини — на ній. Адвокат пропонує експертизу почерку, та фрау Шміц відмовляється і визнає провину. На запитання про загибель ув’язнених Ганна відповідає страхітливо розважливо: мовляв, як можна відчинити двері, коли твоя робота — наглядати за тим, аби замкнені не повтікали? Монотонна послідовність, доскіпливість, точне виконання інструкцій — усі риси, за які так цінували Ганну-кондукторку, тепер проступають під іншим кутом.
Учасники «семінару концтабору» рішуче засуджують покоління батьків загалом і підсудних на лаві зокрема, вони сповнені люті й зневаги, рішучості розірвати цю нитку. Мікаель, навпаки, нічого не відчуває, всі його емоції ніби стишені. Він воліє, аби Ганну замкнули десь далеко, аби вона опинилася у в’язниці, а отже, стала лише зручним спогадом. Це механізм кооперації із травмою — замурувати її у найдальшій комірці пам’яті. Тільки от ніхто не обіцяє, що пережите не повернеться з новою силою. Під час судового процесу Берґ дізнається, що не єдиний читав коханій: Ганна обирала слабких дівчат з-поміж ув’язнених, і вони так само читали їй увечері, та згодом всіх однаково відправляли на смерть. Зрештою Мікаель ухвалює єдине рішення, яке здається йому правильним, — ніяк не втручатися у події, лишатися просто спостерігачем, свідком. Він хроніст, скриптор історії, однак не її учасник. Читець, а не автор.
Багато років по тому Мікаель починає начитувати книжки на диктофон і надсилати касети у в’язницю засудженій Ганні. Це принципово одностороннє спілкування: Берґ воліє уникати листів, зустрічей і будь-яких реакцій фрау Шміц у відповідь. Ймовірно, так він врешті-решт повертає собі суб’єктність та ініціативу, водночас уникаючи травматичної реальності. Для головного героя це спосіб законсервувати ту колишню Ганну, лишитися з нею у кімнатці на вулиці Берліна. Один-єдиний раз вони бачаться, коли жінка вже дуже стара, і тієї миті Мікаель усвідомлює, що історія не минає, наш досвід накопичується і лишається з нами навічно. Тож для Ганни концтабір у певному сенсі триває.
Злочини здійснюють не грізні криваві монстри, а просто люди, які нічим не впадають в око на вулиці — про це чимало романів ХХ–ХХІ століть. Та важливіше питання ось у чому: чи всі заслуговують на прощення? А у випадку каяття? Чи все можливо пробачити? Де межа дозволеного? І чи вона взагалі існує?
