Переклад з німецької
Ніякого нового світу без нової мови
Рецензія на збірку короткої прози «Тридцятий рік» австрійки Інґеборґ Бахман у перекладі Володимира Кам’янця, яка цьогоріч вийшла друком у видавництві «Видавництво ХХІ».
Проза Бахман — це герметичні й дуже приватні тексти, в яких письменниця проговорює особисті болі й трагедії. Довкола письменниці — світ суперечливих цінностей. Батько-нацист, а трепетний друг та коханий, поет єврейського походження Пауль Целан (познайомилися у другій половині 1940-х, листувалися з 1950-го) — мішень для політичного антисемітизму. Бахман усвідомлює загальнонаціональну провину австрійців та їхню роль у Другій світовій і глибоко переживає її. Недаремно герої оповідок часто намагаються втекти, уникнути жаского й нищівного відчуття провини, стати кимось іншим або ж створити новий світ, у якому панували б геть інші правила й цінності.
На межі
Кожне з семи оповідань збірки ілюструє переживання межових досвідів.Один. «Молодість в австрійському місті». Діти виростають у невеликому австрійському містечку під час війни. Їхня майже безмежна дитяча свобода визначається не звичними заборонами й настановами дорослих, а тими, що їх диктує війна:
«Коли тривога, їм можна залишати зошити на столі й бігти в бункер. Згодом їм можна заощаджувати солодощі для поранених або в’язати шкарпетки і плести козуби для солдатів, для тих, хто на суші, в повітрі й на воді. І віддавати шану, у шкільному творі, тим, що в землі й на дні. А ще згодом їм можна буде копати траншеї між цвинтарем і летовищем, яке вже віддає шану цвинтарю. Їм можна забути про свою науку й учитися розрізняти гул моторів у небі».
Два. «Тридцятий рік». Майже тридцятирічний чоловік утікає від свого теперішнього життя: у чужі міста, від однієї коханки до іншої, ледве не гине в автокатастрофі й зрештою повертається додому.
Три. «Все». Чоловік одружується з жінкою, бо та завагітніла, вони разом виховують сина. Його сповнюють сумніви й страхи, аж доки не стається один нещасний випадок, який вирішує все.
Чотири. «Серед убивць і божевільних». Повоєнний Відень. Компанія чоловіків зібралася у кнайпі, щоб випити й поділитися міркуваннями про життя. Серед них — невиправний опортуніст, переписувач новітньої історії Австрії, благодійник, який насправді є злочинцем, та вбивця, який нікого не вбивав. Усі вони постають у своїх справжніх подобах — лукавців та зрадників — у блокноті вуличного карикатуриста. Останній — нереалізований убивця й дивак Фрідль, впевнений у тому, що всі чоловіки з компанії змовилися. Адже вони погодилися забути своє недавнє воєнне минуле, зареклися обирати бік жертв чи злочинців, хоч були радше першими, ніж другими.
П’ять. «Крок до Гоморри». Після музичного вечора з усіх гостей залишається тільки маленька дівчина Мара. Виснажена господарка квартири Шарлотта хоче випровадити гостю, а натомість між жінками закручується химерна веремія з танців, гулянь, розмов, дотиків та докорів. Заміжній Шарлотті випала нагода обрати чоловічу/домінантну роль у стосунках: бути тією, чиї потреби задовольняють, авторкою та єдиною володаркою думок. І врешті — створити «свого терпеливого, винного, схожого на тінь співучасника»:
«Мару вона зможе підпорядковувати, зможе скеровувати її і спрямовувати. Матиме когось, хто тремтітиме перед концертом, хто триматиме напоготові теплий жакет, коли вона вийде спітніла з зали, когось, кому буде важливо лише брати участь у її житті й для кого вона буде найголовнішою людиною на світі, когось, кому буде важливіше тримати в порядку її білизну, розстеляти їй ліжко, а не задовольняти інші амбіції, — передусім когось, кому буде важливіше мислити її думками, а не мати власні».
Шість. «Вільдермут». Суддя Вільдермут, якого змалку виховували завжди обирати правду, несподівано чинить протест. Чоловік з жахом усвідомлює: що далі він йде за правдою, то більше вона віддаляється.
Сім. «Ундина йде». Ундина — кинута й зраджена — обирає темінь глибокої води, бо більше не хоче мати нічого спільного з людськими слабкостями. Численні чоловіки на ім’я Ганс принесли їй вдосталь страждань, тож тепер жінка обирає небуття. Та, перш ніж зникнути, вона має виголосити відчайдушний монолог-прокляття.
Повернімося до чільного тексту збірки — оповідання «Тридцятий рік». Напередодні власного 30-річчя головний герой відкриває у собі нову дивовижну спроможність — згадувати. Він намагається осягнути майже три десятки років свого життя й побивається, що колись бачив попереду можливості, а тепер з-поміж тисячі та однієї йому залишилася єдина — скоритися й жити далі. Тож він утікає, вирушає на пошуки свободи:
«...коли якийсь час живеш в одному місці, в багатьох образах, образах, ґрунтованих на чутках, і дедалі менше маєш право бути самим собою. А тому йому хочеться, віднині й назавжди, постати у своєму справжньому образі. Тут, де він уже віддавна осів, він не може цього розпочати, але там він розпочне, там, де буде вільний».
Симптоматично, що мотив втечі популярний у повоєнній творчості німецькомовних письменників, які відчувають долю провини. В оповіданні Бахман герой намагається втекти, однак зрештою повертається додому — він перебуває на межі, але не перетинає її. Натомість у доробку швейцарського письменника Макса Фріша, партнера Бахман упродовж 1958–1963-х, досвід втечі виходить «за межу». Так, оповідач й воднораз головний герой роману «Нехай мене звуть Ґантенбайн» експериментує з ідентичностями, уявляє, що могло б трапитися, якби було те чи інше, й припасовує до себе різноманітні ролі й вчинки. У тексті Фріш пояснює причини розлучення з Бахман. Можливо, саме інтимний вимір виходу «за межу» вплинув на сприйняття згаданого тексту письменницею й зробив його травматичним.
У пошуках іншої мови для нового світу
Для Бахман мова — дуже широкий концепт. Після критичного аналізу екзистенціалізму Гайдеґґера у дисертації й спроби скинути його із п’єдесталу, письменниця почала досліджувати філософію мови Вітґенштейна. За нею мова є ключем до розуміння мислення і знання. У франкфуртських лекціях про проблеми сучасної поезії Бахман висловлювала думку про те, що нова поетична мова з’явиться, коли народиться нове мислення, яке створить і нову моральність.Потяг до іншого мислення та мови письменниця послідовно вкладає в уста й думки своїх героїв. У ключовому тексті майже тридцятирічний чоловік відчуває потребу зміни світу й мови.
Навіщо це? Мова, що існує — символ і атрибут злочинного минулого. Вона засвідчує провину австрійців за участь у війні на боці нацистів. Зустрівши давнього знайомого Моля, герой гидує спільною з ним мовою:
«Моль, який у вісімнадцять років був із ним на військовій службі, Моль, який у спогадах знов у “вермахті”, Моль, який розмовляє мовою, від якої його нудить, бо змушує його вважати, що й він колись розмовляв такою ж самою».
А згодом у щоденнику пише:
«Ніякого нового світу без нової мови».
Мова — це водночас інструмент пізнання й спосіб конструювання світу. З нею діти вчаться кохати, фантазувати й створювати:
«Діти закохані й не знають у кого. Перекручують слова, поринають у фантазії аж до незрозумілої блідості на обличчі, а коли не знають, що далі, вигадують власну мову, щоб виглядати круто» («Молодість в австрійському місті»).
У ролі цеглини світу мова виступає тоді, коли людина дорослішає й починає дещо розуміти про світ, як герой оповідання «Тридцятий рік»:
«Коли він був дуже молодий, то бажав собі ранньої смерті, не хотів навіть дожити до тридцяти. А тепер він хотів жити. Тоді в нього в голові світ мерехтів лише знаками пунктуації, а тепер там з’явилися перші речення, які його окреслювали».
Мова стає свідченням злочинів. Вона вбирає злий намір. Мову батьків успадковують діти, а разом з нею — світовідчуття та цінності, зло та провину попередніх поколінь. Йдеться не про якусь конкретну національну мову, а радше про мову як таку:
«І раптом я знав: питання в мові, і не лише в цій одній німецькій мові, створеній разом з іншими у Вавилоні, щоб заплутати світ. Бо під нею жевріє ще одна мова, яка сягає жестів і поглядів, розгортання думок і перебігу почуттів, і в ній уся наша біда. Питання в тому, чи зможу я зберегти дитину від нашої мови, поки вона не заснує нову й не закладе підвалини нового часу» («Все»). Тож тягар провини батьків лягає на плечі дітей, а очиститься світ тоді, «Коли ні одна світла голова не успадковуватиме нічого від попередників».
Нестримне та руйнівне
Коли Бахман мовить про кохання, то це зазвичай нестримне та руйнівне почуття, якому несила протистояти. Кохають усі — діти, загублені душі й колишні нацисти. Кохання захоплює у круговерть стихії й кидає зраджених на берег розпачу, як нещасну Ундину, якій уже несила кохати чоловіків сліпо й самовіддано. Або ж повільно точить нутро та стає пасткою, коли закохані обтяжують себе шлюбом та прирікають одне одного на безнадію, як нещасного Вільдермута:
«Мені здається, що кожному з нас призначено зносити саме те, що він найменше спроможний знести, і що мусимо цілковито пов’язати себе з людиною, через яку зійдуть нанівець усі наші прагнення».
«Тридцятий рік» — ще одна книжка до полиці навколовоєнної літератури. З нею можна порефлексувати про нашу воєнну реальність. Погорювати через загальнонаціональні й особисті втрати, яких ми зазнали та зазнаємо. Та врешті, зібрати уламки докупи, щоб продовжувати жити.
