«Прокляття дому» Дженні Ерпенбек
Дім на краю безчасся

У 1990-х Ерпенбек на додаток до режисерської кар’єри розпочала письменницьку. Авторка п’єс, збірок оповідань і чотирьох романів. Протягом 2007 року вела колонку у Frankfurter Allgemeine Zeitung. Лавреатка кількох важливих німецьких і міжнародних літературних нагород, серед яких — Незалежна премія зарубіжної художньої літератури (2015), Премія Томаса Манна (2016).

У 2024 році Дженні Ерпенбек стала першою німецькою авторкою-лавреаткою Міжнародної Букерівської премії за свій четвертий роман «Кайрос». Водночас текст є першим німецькомовним романом, що отримав «Букера».

«Прокляття дому» — дебютний роман Дженні Ерпенбек (в українському варіанті перекладу), з оригінальною назвою «Heimsuchung» («Випробування»). The Guardian у 2019 році включив його до свого переліку «100 найкращих книг XXI століття».

Роман «Прокляття дому» — це історія землі й будинку навколо одного з мальовничих курортних бранденбурзьких озер. У тихій чистій воді, наче у дзеркалі, можна роздивитися події темного і складного періоду в історії Східної Німеччини XX століття. Це історія про будівництво й руйнування. Про життя декількох поколінь людей, для котрих ці землі були мрією й прокляттям, місцем дитячих кольорових спогадів і темним позачассям. Про дім, у якому майстерно вбудована шафа з колонами є не лише таємним переходом, але й співучасником злочину. Про те, чого нам часто не кажуть уголос. А ще про те, що настає час, коли імена стираються з пам’яті, а в обігу залишаються всього два слова — «володіти» і «втрачати». І лише одна константа зберігає вигаданий світ Дженні Ерпенбек у рівновазі — Садівник Дому.

Дженні Ерпенбек розпочинає свій роман дивовижним прологом із життя льодовика, що перетворюється на Бранденбурзьке море й зникає разом із ним:
  Та коли я завершую читати книгу, то хочу читати її навспак, перечитувати «Прокляття дому» з епілогу. Чому? Бо мені хочеться дати другий шанс не лише Брандербурзькому озеру, його лісу, садку і зведеному архітектором дому — а й людям, котрі живуть тут. Живуть іще у розпал свого літа, досі не вигнані з раю, а сповнені жаги до життя на клаптику своєї, законно набутої землі.

У новому домі, за дверима шафи з колонами обабіч — майстерня архітектора. Там лежить його професія. Але в цьому домі вона переродилася. Вона вже не така, як він її уявляв:
  Дружина архітектора відпроваджує друзів до воріт і махає у темряву на прощання. Так і хочеться запитати: вона махає у темряву — чи, може, темряві? Чи вдається їй розгледіти там силует маленької Доріс, або ж Клари — найпершої власниці парцелі, на якій споруджено їхній дім? Пітьма у житті цих жінок має таку різну природу, але вони обрали єдиний спосіб заховатися від неї — темний вузький простір за дверима комірчини чи таємної шафи.

Вибратися зі схованки чи залізти до неї у критичний момент? Це вирішальна партія у грі з часом. Момент, коли усвідомлюєш, що найкоротша відстань до життя чи до смерті — у комірчині. Години і дні, коли абсолютну темряву й безмежний страх очікування можеш здолати лише світлом і кольором своїх спогадів. Маленькій єврейській дівчинці Доріс лише дванадцять, вона донька Ернста й Елізабет, і її відстань до смерті найкоротша.
  Для дружини архітектора відстань між життям і смертю більша. Проте, аби пережити свою пітьму — те, що сталося з нею під час наступу радянських військ на Берлін та окупації Дому, — їй необхідно потоваришувати з понівеченою вічністю. І «якби не було тієї ночі у влаштованій спеціально для неї шафі, крізь яку можна пройти, вона все ще, мабуть, вважала б, що тоді, коли вона підписувала купчу, її чоловік купив для неї шматочок вічності і що ця вічність не має жодної пробоїни». Та «ось уже шість років крізь отвір, що в її вічність пробив цей росіянин, нестримно витікає час».

Час не просто витікає, він перетворився. Він не дає тобі шансу на пізнання себе. Світ, зруйнований і переораний війною, лишає в обігу два слова — «володіти» та «втрачати». Аби впустити новий час до свого життя, доведеться перетворити його на позачасся й потік свідомості, на відчуття, коли впорядкованість втрачено, а спогади виринають, наче раки Бранденбурзького озера, й не мають кольору, власника й поділу на «до» та «після».
Так багато запитань до власників дому, оповитого прокляттям. У який момент ти думаєш про втечу? «А коли людина доходить до якогось місця, чи все ще втеча називається втечею? І чи можна до цього місця дійти, якщо ти втікач?» — запитує гостя Дому. А чи можна втекти, коли ти заземлився тут безліч років тому?

Як змиритися з цим новим часом? Чи здатен витримати прокляття Дім, зведений для життя та мрій за нових умов? Здатен. Допоки в ньому є Садівник.

Своєю щоденною непомітною працею він упорядковує дім і землю навколо нього. Він — те, що протиставляється божевіллю, втечі й чужості. Він доглядає за домом упродовж усього року, а тому відчуває дні й пори року впорядковано та органічно. Він є єдиною константою цього місця, його Генієм (Genius loci) протягом багатьох десятиліть.

Садівник у романі Дженні Ерпенбек протистоїть хаосу й урівноважує шальку терезів із безчестям.
 
Йому не потрібне ім’я, як і багатьом іншим у цьому романі. Зрештою, у якийсь момент імена у «Проклятті дому» стають неважливими. У солтиса чотири доньки: Грета, Гедвіга, Емма і Клара. У пізніші часи це маленька дівчинка Доріс зі своїми рідними. Лише вони мають імена. Всі інші — безіменні: архітектор, дружина архітектора, письменниця, гостя, орендарі, друг дитинства тощо.

Усі, хто мають імена, є представниками старого світу, часу, коли все було впорядковано та ритуалізовано. Коли нічого не змінювалося й здавалося, що час застиг подібно до залишків льодовика, частинка якого заховалася десь у жолобку й закріпилася там. Коли солтис усе ще «розглядає Кларин ліс як певною мірою острів, адже заміжжя не передбачає об’єднання його з іншими маєтностями». Або ж коли в неділю він іще їде з доньками бричкою селом й одягає коням білі панчішки. Коли традиція вводить до обігу свої важливі слова, і на ній усе тримається:
 
Відтак усе змінюється. У часи безчестя й безімення слова «можна і слід» лишаються тільки спадком Садівника. Він має врівноважувати ними оті два нові: «володіти» та «втрачати». І поки має сили доглядати за трояндами й бути осердям дому, ця рівновага зберігається. Вона така необхідна саме у ці часи. Він — єдиний мовчазний свідок правдивої історії земель навколо озера.

Письменниця, яка оселяється в будинку після архітектора, що втік на Захід, має на меті лише одне: переконати себе, що вона вдома. А ще попіклуватися про ту ділянку землі поруч із домом, яку народ віддав у користування лікареві, так що тепер у неї немає доступу до озера. Її боротьба з безчассям інша — вона обирає, про що написати у своїй книзі, а про що згадувати не слід.
«Володіти» та «втрачати». «Забувати» чи «пам’ятати». Тихцем продавати мейсенівську порцеляну, що залишилася від попередніх власників, та знову й знову переконувати себе в тому, що вона вдома. Час, коли традицію й порядок змінили чужість і безчасся. Час народження нових тригерів.
Коли зникає Садівник, цим місцем починає опікуватися друг дитинства онуки письменниці. Він не може його покинути не лише тому, що намагається продовжити обов’язки Садівника. У його житті є одна безіменна й два імені. Безіменна — онука письменниці. А Рене та Ніколь є його тригером і «заземленням» у дровітні цього місця. Дізнаватися про таємниці світу, закопувати скарб із онукою письменниці й переносити свої пізнання та відкриття, наче гербарій до папки еволюційних теорій. Вимірювати їхній спільний час попередніми віками й зрозуміти, що разом вони змогли дійти до пізнього Середньовіччя. Тоді «їм обом видавалося, що комори за їхніми повіками безмежні» для пізнання. І що Рене та Ніколь не зможуть їх переповнити. Однак все має свою межу та міру. Те, що за повіками, те, що за голосом, те, що за слухом. Все має свою межу, мірність, вектор та відрізок. Все має чітку рамку, за якою відбувається заземлення:
 
Це свідчення й розглядання розлучило онуку письменниці з її другом і породило їхнє власне позачасся. Їм більше не потрібні розрізнення та пам’ять. Таємна шафа все ще пахне камфорою й м’ятою, але це запах не бабусі, а іншої жінки — та чи важливо їй знати про це? У неї досі немає імені, але є новий статус — «недобросовісна володілиця». Бо спадкоємці тієї, котра пахла камфорою й м’ятою, подали реституцію про повернення дому. Нові реалії, щоби урівноважити хід часу у цей період історії Східної Німеччини.

Ті десятиліття, коли час і порядок зійшли з рейок і породили хаос, війну та руйнування. Те життя, у якому, щоби втриматися від божевілля, необхідно стати чужим, утікачем, перекопати сад, щоби зберегти дещо з належного тобі, перетворити хронологію своїх днів на потік свідомості без жодних часових рамок, відміряти свої дні у тісній темній комірчині. Збожеволіти, померти чи зберегти своє життя. Той час, коли всі межі порядку зміщуються, а відчуття й спогади стають однорідними й ховаються до комірчини безчасся. Ти ніколи не виберешся звідти такою, як була до того.

І хай яким безсмертним і відданим був Садівник, йому не вдається зберегти прачас і дім на березі озера.
На місце, що його залишив Genius loci, невідворотно приходять новий порядок і нова справедливість — реституція, рішення суду про законність чи незаконність правочинів щодо землі та дому поруч із озером. Тому недобросовісна володілиця «зачиняє двері в комірчину, які, в цьому вона була в дитинстві переконана, насправді ведуть до раю, тоді виходить надвір і наостанок зачиняє двері будинку, хоча й не знає, як це можливо, адже все, що вона зачиняє, міститься так глибоко всередині, а та частина світу, в якій вона відступає, лежить так далеко назовні». Це ще одна ціна за переповнені комори повік, це її вимір безчестя.

Вдома чи поза ним. Ти — вже частина іншого світу. Тримайся, щоби не збожеволіти. Бо у землі навколо озера є шанс, а у тебе — ні.