бестселер Spiegel
Те, чого не видно звідти

«Те, що видно звідси» — четвертий роман письменниці опублікований у 2017 році. Тримався у списку бестселерів Spiegel протягом 65 тижнів. Був названий «улюбленою книгою незалежних книготорговців». У 2021 році за його мотивами Ароном Леманом було знято однойменний фільм.

Це історія довжиною понад два десятиліття, що змальовує життя мешканців невеличкого селища поруч з мальовничою горою у легендарній частині Німеччини — Вестервальді. Частково передбачена, але все одно несподівана трагедія назавжди змінює життя десятирічної Луїзи, її родичів і друзів: бабусі Сельми, закоханого в бабусю мудрого оптика, її батьків Петера і Астрід, вічно невдоволеної Марліс та ще багатьох героїв цієї дивовижної, парадоксальної і дуже глибокої книги.

Роман Маріани Лекі «Те, що видно звідси» розпочинається повідомленням про те, що героїні Сельмі втретє наснився окапі, й мешканці Вестервальду вже знають, що цей сон віщує смерть одному з них.
  А тому вестервальдці відчайдушно уникають людей, тварин, руху. Пишуть розлогі листи про «завжди» й «ніколи». «Перед смертю, думали вони, варто хоча б в останню мить внести правдивість у своє життя». Але писати листи чи прагнути правди — це також рух. Хіба ні? І це не єдиний парадокс у романі.
  А ще уникати руху — це піти кудись далі за межі Вестервальду. Так чинить Петер — батько Луїзи і син Сельми. Перед тим він ходив до психоаналітика, котрий переконав його впустити в себе трохи більше світу й купити собаку, аби перекодувати свій біль. Через те десятирічна Луїза пропонує назвати його «Болем», але все ж собаку називають Аляскою й залишають Сельмі. Так символічно залишити свій біль матері й піти, бо до того між ними було забагато мовчання. Про це згадує Луїза, коли розповідає про день народження Сельми:
  Невдовзі Петер поїде, аби мандрувати, пізнавати та «впустити в себе більше світу». Що він шукає під час своїх мандрівок? Слів для Сельми та Луїзи, але не знаходить їх або ж знаходить дуже мало, чи не тому телефонний зв’язок із ним завжди поганий, а розмови — нерозбірливі.

Луїза зустрічає буддійського монаха Фредеріка, і їхнє кохання таке ж невідворотне, як і смерть. Це наближає їхню історію до взаємин Луїзиних бабусі та дідуся. Та водночас кохання Луїзи й Фредеріка таке ж незграбне і нерішуче, як усі листи, що їх написав оптик до Сельми, але так і не наважився розповісти про свої почуття.

Як на мене, найбільшою філософською пригодою роману Маріани Лекі «Те, що видно звідси» є «винайдення світу» та себе у світі. Причому йдеться не лише про те, щоби «винайти себе», а й про те, щоби, винайшовши — виокремити, ніби цеглинку, й потім стати невід’ємною частиною світу. Тому-то у Вестервальді віднайдуть своє місце і дивакувата Марліс, що живе на краю селища, і мама Луїзи, котра п’ять років роздумувала, чи варто їй піти від Петера, і оптик, у голові якого живе ціла компанія мешканців і «це були найгірші пожильці, яких тільки можна собі уявити. Вони завжди були занадто галасливі, особливо після двадцять другої години, вони нищили інтер'єр оптика, їх було багато, вони ніколи не платили, їх було неможливо виселити».
  Ми живі, поки відкриваємо й відчуваємо. Поки розрізняємо й усвідомлюємо свою інакшість і приймаємо чужу. Поки пізнаємо світ через його творення, через те, що чуємо й бачимо, бо «дивитися — це розрізняти» — доходить висновку оптик.

Разом з оптиком та буддистом я спробувала подумати: чи правда, що щось може зникнути, якщо ми намагаємося його побачити, але не може зникнути, якщо ми не намагаємося його побачити? Коли ми на щось дивимося, то ніби прирікаємо його на кінечність, бо знаємо про плинність часу та про смерть того буття, що нас оточує. Можливо, тому Сельма радить усім не боятися її віщого сну про окапі й робити те, що завжди. Навіть своїй зовиці Ельсбет. Бо хоч «Ельсбет мала щось проти подагри, проти браку кохання і відсутності дітей, проти наявного геморою і ненароджених телят у поперечному положенні. Вона мала щось проти людей, які вже померли, вона знала, як ви провадити їхні неспокійні душі із життя і зробити так, щоб вони більше не повернулися. У неї навіть було щось таке, від чого можна було втратити пам’ять, і, звісно, вона мала дуже багато всього проти бородавок, але вона не мала нічого проти смерті».

А ще це буддійське запитання є формулою нашого прийняття та розрізнення смерті, нашого усвідомлення того, що лише віднаходячи світ, ми віддаляємо відчуття власної смерті.
Дивитися, думати, відчувати, підтримувати, любити, писати листи, мандрувати світом, завести собаку — це розрізняти себе та смерть. Підтримувати, любити, вираховувати різницю у часі, щоби зателефонувати на інший кінець світу, не звертати увагу на сни про окапі — віднаходити світ і своїм піклуванням продовжувати життя іншим. Бо лише винайдення світу і є самим життям. Пізнавати, аби не відчувати того, що вже більше нічого не існує.

А ще я знаю, як це — дивитися так, як дивляться на того, кого люблять більше, ніж хочуть показати. І це також одна зі спроб впустити, або ж не впустити у себе більше світу. А тому мені здається, що у своїх почуттях до Фредеріка Луїза також схожа на Сельму. Бо Сельмі як нікому відомо значення цих слів.
  Саме такою є її любов до чоловіка, якого вона втратила. Ми дуже часто використовуємо вираз «світла пам’ять», коли втрачаємо когось, але не завжди розуміємо ці слова. Сельма зберегла дім і життя навколо себе саме такими, якими побудував їх Гайнріх, дідусь Луїзи. Вона ніколи не погодиться продати свій дім і не покине його, бо насправді саме він і є справжнім буддійським храмом й «світлою пам`яттю» про творця цього дому. І Фредерік усвідомлює це, коли вирішує повернутися до Луїзи. Він так багато знає про мешканців Вестервальду з листів коханої, що й справді може стати наступником Сельми й зберегти цей світ і дім цілісним та органічним. А можливо, він наступний після оптика, хто найбільше розуміє, чим є цей світ для родини Луїзи та що важать слова для цього світу.

Маріана Лекі обрала для свого роману епіграф зі слів Гуго Жирара: «Суть не в тому, який завважки камінь. А в тому, для чого ти його підіймаєш». Та, як на мене, у світі Вестервальду роль каменів відіграють слова. Говорити правду, писати листи, звільнити правду, телефонувати попри поганий зв’язок, чути голоси, цитувати Біблію, читати книги про буддизм і перекладати для Сельми незрозумілі для неї слова з путівників. Й, нарешті, перетворити слова на землетрус, аби врятувати комусь життя.

Комусь у цьому романі бракує слів. Чиїсь слова ховаються за болем і відчаєм. А до когось вони приходять, як не дивно, лише в аеропортах. Адже «аеропорти просто рясніють ретельно прихованими правдами, які хочуть відкритися в останню мить». У когось слів забагато, як голосів у голові оптика. У когось вони написані у листах, а хтось залишив по собі щоденники. А ще Сельма й Луїза знають, що зі смертю не домовишся, а при зустрічі з нею слова не потрібні, бо вона обірве тебе на півслові.
«Ти винайшла світ», — останні слова, які прошепотіла Сельмі Луїза. І це, мабуть, найбільша правда роману Маріани Лекі. Сельма винайшла світ після смерті Гайнріха, але не лише для себе, а й для інших. Вона змогла піднести одноманітність, непорушність простору, втрату та любов до рівня медитації. Для світла та пам’яті не потрібні зміни, не потрібно більше світу.
Для когось уся ця історія може здатися гімном абсурду та ірреальності нашого буття. Й тому її так легко запаковують до магічного реалізму. Хоча з таким самим успіхом її можна було б назвати філософським ескізом сімейної саги. Та для мене вона про дещо більше, масштабніше й більш символічне. Вона про парадоксальність мислення й про його органічність у світі. Про втрату, невідворотність та любов як інструмент перетворення реальності.

Луїза відкриває світ не лише за допомогою Сельми. Найбільш професійною та найбільш освіченою людиною у романі є оптик. Його можна справедливо назвати адептом «слова», бо саме слова, голоси та речення надзвичайно важливі для нього. Але авторка не називає його імені, аж допоки оптик не наважується на важливий дзвінок до Японії. І лише тоді він називає своє ім’я — Дітріх Ганберг. Один-єдиний раз за весь текст роману. Чи це не парадокс? Чи це не іронія слова?

Або ж Фредерік, що шукає себе у буддійському монастирі у Японії, проте лише у домі Сельми розуміє, що підлога може залишатися кривою, бо такою її поклав деміург Гайнріх. Марлісу рятують люди, від яких вона відгороджується й закривається на чотири замки. Луїзі весь час здається, що вона буксує у стосунках з Фредеріком, але вона встигає написати йому понад сімсот листів, у котрих описує своє життя у Вестервальді у найменших деталях. Петер тікає від болю у світ, але все одно повертається до батьківського дому, щоби остаточно пережити й перетворити його. Мешканці Вестервальду написали безліч листів, щоби сказати правду, але через двадцять шість годин прийшли до листоноші, щоби забрати всі ті листи назад, бо смерть цього разу оминула їх. І у них іще є деякий час, щоби продовжувати носити слова й свою важку правду у собі. Й, зрештою сон про окапі, без якого ми не відкрили би для себе світ, побудований Гайнріхом, світ, віднайдений Сельмою та Луїзою, світ, переданий Фредерікові.

Історія Маріани Лекі назагал сумна й меланхолійна, проте додає енергії та сили. Вона підкріплює віру в те, що особисте пізнання та відчуття світу не марне. Адже ми живі, поки знову та знову винаходимо світ. Доки нам ще цікаво: скільки повітряних кульок може надути кит під час одного свого подиху? Хто такий окапі й на якому континенті живе? Коли ти заходиш у старий будинок — чи заходить цей будинок у тебе? Чи й справді морозиво погано продається через складні назви на кшталт «Таємне кохання», «Гаряче бажання» (така от світла й по-дитячому дотепна іронія)? Чи й справді, приводячи до свого дому когось нового, ми намагаємося й самі роздивитися кімнату й природу речей у ній як уперше? А ще доки тобі є кому сказати:
  Це гармонійні й ніжні оповіді про співпереживання, розрізнення та втрату. А ще це історія про велику любов, про нерішучість та підтримку, про здатність «побачити серцем».

«Те, що видно звідси» Маріани Лекі — це ще один роман до моєї невеликої бібліотеки з незвичною оптикою. Це дивовижний і делікатний світ, до якого я, напевне, повертатимусь знову й знову.